УКРАИНА

В СИСТЕМЕ СОВРЕМЕННЫХ ЦИВИЛИЗАЦИЙ: ТРАНСФОРМАЦИИ ГОСУДАРСТВА

И ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА

 

 

Материалы международной научно-практической конференции

23-24 июня 2006 г.

 

 

 

 

 

 

 

 

Одесса

2006

 

Министерство образования и науки Украины

Всеукраинская общественная организация

«Общественный совет работников образования и науки Украины»

Кафедра философии Одесского национального морского университета

 

 

 

 

 

 

Украина в системе современных цивилизаций:

трансформации государства

 и гражданского общества

 

Материалы научно-практической конференции

23-24 июня 2006 г.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Одесса

2006

 

УДК 172:  316. 3. 001. 7. (477)

ББК 87.155

 

Печатается по решению Ученого совета Одесского национального морского университета,  протокол № 8  от  26.04.06 г.

 

 

 

Украина в системе современных цивилизаций: трансформации государства и гражданского общества. 23-24 июня 2006 г. Материалы международной научно-практической конференции. – Одесса: ___________, 2006. - 295 С.

 

 

 

 

 

 

 

В публикуемых материалах международной научно-практической конференции нашли отражение наиболее значимые проблемы современной Украины, связанные с вопросами политики, экономики, права, этики, аксиологии и другими не менее важными аспектами современного глобального мира. Тезисы авторов презентуют современный уровень науки, выражая концептуальное видение проблем среди ученных, аспирантов, студентов  всех регионов Украины.

Опубликованные материалы представляют особый интерес для начинающих и уже состоявшихся учёных, интересующихся вопросами социальной философии.

 

 

 

 

Ответственный за выпуск материалов – кандидат философских наук Голошубова Алла Александровна

Учёный секретарь конференции – Ушакова Юлия Александровна

 

 

 

Пленарное заседание

Черныш А. М.

профессор

г.Одесса

ГЛОБАЛИЗАЦИЯ – УДЕЛ СИЛЬНЫХ: ЦИВИЛИЗАЦИОННЫЙ ВЫБОР УКРАИНЫ

 

В общем смысле глобализация – это не только крупномасштабные мировые процессы межцивилизационной ассимиляции и интеграции. Данным понятием обозначаются также новые наднациональные явления, которые возникают между культурами и существуют самостоятельно, вне рамок и юрисдикции национальных государств. Эти процессы и явления управляются в порядке убывания влияния а) стихийно, б) институтами мирового сообщества и в) наиболее влиятельными странами мира. Стремясь закрепить свое доминирование в системе международных отношений, сверхдержавы, претендующие на мировое господство, а также развитые страны мира сознательно ускоряют глобализацию, подчиняя ее собственным национальным и корпоративным интересам. Задачи этих стран состоят в том, чтобы максимально наполнить объективные процессы глобализации собственным национальным содержанием и использовать  их всесокрушающее воздействие на человечество в свою пользу. В конечном счете, ставятся цели установить контроль над общепланетарными ресурсами, обеспечить их поступление в свои страны, еще больше ослабить отставшие цивилизации и закрепить их подчиненный статус в системе международного разделения труда.

Это закрепление стран в общепланетарной иерархии на том уровне, которому они соответствуют сегодня, не создает даже малейших предпосылок для их дальнейшего продвижения вперед, а обрекает каждую страну оставаться в своей функциональной нише. Иначе говоря, те народы, которые производят сегодня ракеты и космические спутники, будут и завтра штамповать компьютеры. Те же, кто был занят производством «наконечников для стрел», обречен делать коробки для компьютеров, перевозить ЭВМ, выгружать и разносить их, собирать  морально устаревшие и утилизовывать. Наиболее способным соискателям западного прогресса доверят штамповку и сборку компьютеров. Догоняющие страны обречены оставаться аутсайдерами, лидеры – рваться вперед, а разрыв между ними будет расти.

 Колоссальный отрыв передовых стран от остального мира можно проиллюстрировать несопоставимыми представлениями по прогнозам развития науки и техники. Если американец Бил Гейтс предрекает «конец телевидению» в 2010 г. (телевизор превратится в разновидность компьютера), финн Х. Кари утверждает о гибели Интернета к 2007 г. (его разрушат спамы и вирусы), то представить себе такое в тех странах, где все это появилось буквально «вчера» и себя еще не только не исчерпало, но даже не получило всеобщего внедрения, – трудно. И вовсе невозможно это сделать тем, кто не знаком ни с телевизором, ни с ЭВМ, – даже в качестве зрителя или пользователя. Им не дано понять скорую замену пленочных фотоаппарата и кинокамеры на цифровые, бумажных книг – на электронные, а эмигрантов, готовых на любую работу, – на бытовых роботов. Поэтому, перефразируя название книги профессора Массачусетского технологического института Л. Туроу «Фортуна сопутствует смелым» [1], правомерным видится другое утверждение: «Глобализация – удел сильных». Без сильных стартовых возможностей (силы духа, мужества, воли, без достойного уровня жизни) смелые скорее способны на отчаянный протест и разрушение, чем на включение в созидательные процессы.

Как видно, глобализация открывает захватывающие перспективы для одних стран и несет с собой смертельные угрозы для самостоятельности других. По уровню развития экономики и в целом демократии и культуры Украина прочно занимает место во втором эшелоне, находится в самом начале ангажируемого лидерами мира. Объективно она относится к той категории стран, которым глобализация способна принести не столько поддержку, сколько разрушение и превращение ее в лимитроф Западной Европы и западной цивилизации.

Существенным признаком глобализации является ее доминирование над национальными государствами. В контексте диалектики категорий общего, особенного и единичного, можно установить и соотношение реальных процессов и явлений. Общим выступает глобализация, особенным – современные цивилизации и единичным – отдельные национальные государства. Следует согласиться с Ю.В.Павленко [2], что в этническом отношении Украина является органической частью славянского мира, распадающегося на восточную (русские, белорусы, украинцы, возможно, болгары) и западную ветвь (поляки, чехи, хорваты, сербы). В культурном отношении она принадлежит к восточнохристианскому православию. В геополитическом плане связана с Евразийским сообществом. Стало быть, индивидуальное явление –  Украина испытывает воздействие как общих – глобальных, так и родовых – цивилизационных процессов. При этом первые влияют не непосредственно, а опосредованно, преломляясь через особенности восточнославянской цивилизации. Одинаково приоритетными к нам (а равно к Белоруссии и России) выступают как общемировая глобализация – приоритет № 1, так и собственная цивилизация – приоритет № 2. Отнесение Украины к самостоятельной «украинской цивилизации» (3) без уточнения содержания используемого термина не только вносит путаницу в понятия, но и закладывает опасные выводы для политиков. Ведь самостоятельные цивилизации напрямую соотносятся с мировым сообществом и не нуждаются в посредниках. В таком случае Украина умышленно изымается из системы однокоренных восточнославянских отношений, ослабляя свою альма-матер, и попадает в ситуацию инородного маргинального социума в западном сообществе, цивилизация которого совершенно не идентична восточнославянской и стоит на порядок выше.

Не менее важным признаком глобализации выступает внутренняя противоречивость составляющих ее процессов. С одной стороны, процессы глобализации в таких ее формах, как ассимиляция и интеграция, способствуют ускорению научно-технического прогресса в развивающейся части мира, более масштабному и глубокому  распространению новых и новейших научных знаний, техники и технологии, культурных ценностей и достижений здравоохранения. Существенно снижается себестоимость выпускаемой продукции, производство которой постоянно ищет дешевую рабочую силу, облегчается доступ к мировой информации, и расширяются способы коммуникации. Благодаря глобализации повышается динамика развития общепланетарных процессов и внутренней жизни стран. Такие глобальные институты, как ООН и ее специализированные учреждения получают возможность регулировать некогда стихийные процессы региональных диспропорций в области снабжения населения, проникать в «закрытые» политические режимы, вести работу по их коррекции в сторону свободы в национальном ее понимании, препятствовать нарушению прав и свобод человека, а также милитаризму, национализму, шовинизму, геноциду.

С другой стороны, глобализация усложняет мировые социальные процессы, делает их более стихийными и менее управляемыми. С нею связано возникновение таких явлений, как господство международной финансовой элиты, манипулирующей национальными экономиками в собственных интересах и паразитирующей на «перепадах» валют. Получая сверхприбыли, эти элиты не вкладывают средства в производство чего-то полезного людям и, как правило, не создают новые рабочие места для «общего блага» (Аристотель). Глобальный финансовый капитал транснациональных корпораций все более перестает быть производительной силой и становится паразитическим. Благодаря свободной игре финансов и их свободному передвижению по миру он решается лишь на гарантированно высокие для прибыли инвестиции. Не те, которые требуют больших и продолжительных производственных затрат, сопряженных с риском или производством востребованной, но низкорентабельной продукции, а на спекулятивные капиталовложения, дающие скорую отдачу, пускай и связанные с преступлениями. Транснациональные корпорации такого характера все больше отдаляются от человеческого сообщества, замыкаются в рамках собственных узкокорпоративных интересов и превращаются в своего рода бесконтрольную всемирную политическую силу. Появились торговля людьми как разновидность древней работорговли, но уже в иных целях, к примеру, проституции, наркоторговли, международного терроризма. Возникли новые массовые заболевания.

Проблема, следовательно, состоит не в том, признавать или не признавать  объективные процессы, свойственные тому сообществу, частью которого мы являемся. Процесс глобализации бесконечен и императивен [4]. Политики не станут проводить референдумы по поводу отмены или одобрения глобализации.  Но безальтернативность глобализации не отрицает вариабельности ее процессов, их нелинейность, ведущую к откатам и кризисам [там же]. Проблема для молодых государств с не устоявшимися экономикой и демократией заключается в том, чтобы отсечь или хотя бы минимизировать влияние на страну негативных процессов, разрушающих национальную самостоятельность и культурную самобытность. В первую очередь важно создать режим наибольшего благоприятствования свободному проникновению позитивных процессов и явлений. Найти оптимальные пропорции в соотношении традиционного и нового, цивилизационного и глобального. Двигаться по дороге глобального гололеда, не торопясь, притормаживая на спусках и поворотах, ни в коем случае не утапливать до отказа педаль газа и не впадать в юношескую эйфорию от скорой езды и свежего встречного ветра. Самое прогрессивное правительство, ускоряющее страну, должно уподобиться машинисту локомотива, постоянно учитывающему длину и особенности того поезда, который он ведет. Ведь еще много веков до нас было мудро сказано, что традиции всех мертвых поколений, как кошмар, тяготеют над умами и поступками живых.

Цивилизации, опередившие другие культуры в области научно-технического прогресса, не намерены считаться со слабыми. Но даже сильные, развитые цивилизации способны включить в свой состав не цельные инородные образования с собственной иерархией, а только их части – и то в ограниченном количестве и объеме. Иначе возникает опасность глубоких  конфликтов внутри систем и даже кризисов. Наглядным подтверждением тому стали осенние 2005 г. бунты маргинального Парижа – его пригородов, заселенных выходцами из африканских и арабских стран. Германия вынуждена не только усилить внимание к прибывающим в страну иноземцам, но и законодательно заставить их посещать центры по изучению немецкого языка,  усвоению норм административного и хозяйственного права. С целью социальной самозащиты Запад, разрушив советский железный занавес, тут же в модифицированном виде создал свой занавес и приподнял его настолько, чтобы под ним могли юркнуть самые рисковые, способные и сильные. Эта миграция национальных элит нанесла невосполнимый ущерб генофонду и без того более слабых наций и резко подняла интеллектуальные возможности лидеров глобальной гонки. Ситуация продолжает ухудшаться также за счет того, что, используя глобализацию в качестве троянского коня, мировые лидеры внедряют в зависимые страны свои ценности и представления о справедливости и индивидуальном успехе, разрушают чужие традиции и стирают индивидуальные особенности этноса, религии, языка, национальной психологии и культуры в целом.

На роль передового локомотива глобализации открыто и не без оснований претендуют США. Их вклад в мировой ВВП – 23 %. С целью усиления открывшихся глобальных преференций они проводят в мире политику двойных стандартов: реальных, обусловленных жизнью – для себя и абстрактно-идеальных – для всех. Несоответствие развивающегося мира идеальным и американским ценностям, выступает для них формальным поводом для вмешательства во внутреннюю жизнь других стран. Они поучают, дают советы, дестабилизируют внутриполитическую обстановку, вербуют национальную элиту и выкачивают экономические ресурсы. При возможности применяют военную силу. Тем самым они нарушают сразу несколько норм международного права, выработанных совместно с другими странами. В системе международных отношений Америка отвергает плюрализм, обеспечивающий многообразие жизненных проявлений, и разделение властей, помогающее сохранить баланс интересов, а значит, и бесконфликтность. В концепции американского нарциссизма нет места интересам ни малым, ни слабым государствам. Американцы и их государство высокомерны, пренебрежительны и нетерпимы к иному, не похожему на их ценности и стандарты. Вся планета рассматривается ими как зона их непосредственных стратегических национальных интересов, поэтому они намереваются освоить то окружающее пространство, до которого способны дотянуться. На языке технического прогресса «глобальные ресурсы» понимаются ими как доступные тем нациям, которые способны их освоить и использовать, т.е. ресурсы развитых стран.   Народам, которые пойдут с ними в ногу, в одних армейских колоннах, обеспечивается американское покровительство и поддержка, возможно, даже какая-то доля ресурсов в отвоеванном жизненном пространстве. Такие страны будут приняты и «интегрированы» на правах лимитрофа. «Тот, кто не с нами, тот против нас» (Буш – младший). Это – недоразвитые народы, прозябающие в нищете, которых для их же блага силой нужно затащить в семью развитых народов, чтобы жить цивилизованно, т. е. на основе американских ценностей. Так, по лицемерному прогнозу министра обороны США Рамсфелда, сделанному им в 2003 г., народ Ирака «уже в ближайшие пять лет после свержения режима Саддама Хусейна начнет жить в условиях свободы и демократии». А пока – ежегодно тысячи жертв.

Разные цивилизации по-разному реагируют друг на друга и на панамериканизм. Плохо ассимилируются и слабо поддаются взаимной интеграции полярные культуры – типа западной и мусульманской. Такая  неподатливость «недоразвитых» не может не раздражать экспансионистские США  и постоянно подталкивает их к силовым акциям –ва типа защиты суверенитета Кувейта от Ирака (точнее, установление контроля над аравийскими нефтяными скважинами) или свержения  диктатуры в самом Ираке (с аналогичной целью). Мусульмане с оружием в руках категорически отказываются от счастья по-американски. Их цивилизация слишком основательна, имеет глубокие исторические корни, далека от западной на шкале общечеловеческих ценностей, горделива и самобытна.

 Имперские амбиции США являются плодородной почвой для протеста слабых. Эти страны отгораживаются от проникновения в свою среду агентов американской экономики и культуры. Так, накануне визита Буша в Индию 1 марта этого года в Дели состоялись крупные антиамериканские демонстрации, в которых приняли участие 100 тыс. индуистов, мусульман, левых партий. Всех их, как и демонстрации в Мумбаи (бывшем Бомбее), объединило требование «Буш – убирайся домой!».

Экстремальные группы, существующие в каждой цивилизации, создают собственные враждебные  формы естественного протеста, предполагающие насилие. Трагическими иллюстрациями тому становятся захваты заложников, засылка вооруженных наемников на территории суверенных государств, взрывы, самые мощные из которых прозвучали 11 сентября 2001 г.

Иначе обстоит дело со схожими и однотипными цивилизациями, например, восточно- и западноевропейской. В силу принципиальной  однородности, замешанной на общеконтинентальных и христианских ценностях, а также по причине хронического отставания восточноправославной  цивилизации от западной, первая не может не тянуться за второй. Ее элиты подражают Западу, хотят быть похожими и для этого сознательно открывают все информационные шлюзы для свободного притока в их страны внешне более высоких форм, особенно в науке и технике. Однако при этом зачастую происходит не подъем всего национального и даже не простая замена одних форм (своих) на другие (чужие), а общенациональная деградация [5]. Свои формы не воспроизводятся, но вытесняются, а чужие как чуждые не прививаются. К тому же далеко не все чужое – есть более высокое. Наиболее разрушительное влияние в процессе глобализации испытывают со стороны мировых лидеров родственные по отношению к западной культуре национальные виды: канадская и мексиканская (от американской), южнолатиноамериканские (от североамериканских), восточноевропейские (от западноевропейской).

При планировании стратегии и тактики отношения Украины к глобальным процессам следует категорически избегать черно-белых тонов и простых решений. Проблема не сводится к дилемме «интеграция и, как следствие, процветание» или «изоляция и упадок». Она – гораздо сложнее, ибо предполагает разные скорости интеграции для разных сфер общественной жизни, разную меру приобщения национальных форм к европейскому и глобальному. Именно мера позволит соблюсти национальное достоинство, впитать прогрессивное и выжить.

На практике это должно означать отказ от идеи объединения мира на основе западных ценностей. Нам нужно не интегрироваться в западноевропейское пространство, а приспосабливаться к нему. А это подразумевает несколько параллельных процессов и подпроцессов: подражание, ассимиляцию, государственное противодействие и решительный запрет, создание благоприятных условий всему национальному. В качестве противодействия мондеализму могут выступить: антизападная политическая (экономическая) конфедерация; усиление духовной и религиозной идентичности этнически родственных восточнославянских народов; внутригосударственный регионализм; сильное национальное государство, ответственное перед избирателями. Ни мировое сообщество, ни разные нации, ни отдельные люди – разные в разном цивилизационном измерении – не способны к совместному (мирному и конструктивному) общежитию в рамках более широкой общности, чем национальное государство. Именно оно выступает сегодня единственно надежным выразителем и защитником интересов любых сообществ и человеческого индивида в системе более широких отношений – региональных и международных. Отсюда следует необходимость публичного обсуждения и принятия на государственном уровне следующих принципов: отказ от интеграции, опора на собственные силы, ориентация на рынки Востока и Юга, вхождение на правах полноценного партнера в Единое экономическое пространство равных Украине стран, многовекторность внешней политики и сосредоточение государства на выгодных для страны направлениях.

Таким образом, глобализация есть объективная данность, выгодная продвинутым цивилизациям и опасная для слабых. Она несет в себе угрозу полномасштабной ассимиляции менее развитых культур и растворения их в передовых. Промежуточным и на деле игнорируемым фактором между глобализацией и национальной культурой для Украины выступает восточноправославная цивилизация. Глобализация внутренне неоднозначна и противоречива, она способна ускорять социальный прогресс отдельных народов, замедлять его и обращать вспять. Она вторгается в ткань национального с разной степенью интенсивности и глубины. В целях сохранения национальной идентичности приспособление к глобализации предполагает не полную открытость, а мудрое государственное регулирование, включающее дозирование и запрет.

 Литература:

1. Thurow L. Fortune Favors the Bold.  N. Y.:  2003.

2. Павленко Ю.В. Украина в системе глобальной цивилизации. //Практична філософія, 2001, № 2, с. 224 – 236.

3. Горєлов М.Є., Моця О.П., Рафальский О.О. Цівілізаційна історія Украіни. К.: ТОВ УВПК „Екс Об”, 2005. – 632 с.

4. Афанасьев М., Мясникова Л. Время глобализации. //МЭ и МО, 2005, № 10, с. 11 – 19.

5. См.: Арин О. Двадцать первый век: мир без России. М.: „Альянс”, 2001.- 352 с.; Нартов Н.А. Геополитика. М.: ЮНИТИ-ДАНА, Единство, 2002.- 439; Горбатенко В. Стратегія модернізації суспільства. Украіна і світ на зламі тисячоліть. К.: 1999; Панарин А.С. Стратегическая нестабильность в ХХI веке. М.: Изд-во Эксмо, Изд-во Алгоритм, 2004. – 640 с.

 

Лукашевич В. М.

профессор

г.Одесса

НАЦИОНАЛЬНАЯ ГЕОСТРАТЕГИЯ УКРАИНЫ

Положение национального государства в геосистеме определяется интегральной характеристикой его экономического развития, качества жизни населения, военной мощи, социальной стабильности, плотности интернациональных взаимосвязей, степени влиятельности в международных институциональных структурах, а также ролью в формировании духовного богатства человечества. По многим объективным частным и интегрированным показателям определяется место конкретного государства в мировом рейтинге. Оценка положения страны в мировом сообществе характеризуется также такими понятиями как престиж, авторитет, центр влияния и др. Это положение не возникает само по себе, признание приходит в результате целенаправленной деятельности, как внутри государства, так и на международной арене.

Главные цели установления и реализации международных отношений и основные пути их достижения формируются в национальной геостратегии.

* Геостратегия – искусство управления развитием государства на базе национальных интересов, имеющегося внутреннего социально-экономического, политического и природного потенциала, цивилизационных духовно-нравственных ценностей, сложившегося ее геополитического статуса. В основе формирования национальной геостратегии лежат геополитические приоритеты страны (сохранение политического и экономического суверенитета, национальная безопасность, активное участие в международном разделении труда, противостояние внешней культурной агрессии и т.д.), а также анализ и учет основных направлений геополитических стратегий и целей партнеров на мировой арене.

Геостратегия представляет собой совокупность возможных действий по обеспечению национального интереса в соответствии с принятыми геополитическими приоритетами, зафиксированными в утвержденном парламентом документе «Стратегия экономического и социального развития Украины». Этот документ носит политический характер, так как в нем отражена политика государства относительно различных сфер его жизнедеятельности. Поэтому, как синоним понятию «геостратегия» используется категория «геополитическая стратегия».

Украина располагает достаточным геополитическим потенциалом, чтобы занять достойное место в мировом сообществе. Разработка и принятие национальной геостратегии – это вопрос о существовании Украины как суверенного государства, вопрос исторической судьбы украинского народа.

Нестабильность сегодняшней геополитической ситуации приводит к ускорению динамики происходящих изменений в мире. Это требует от национального государства незамедлительной адекватной реакции, что практически невозможно при отсутствии стратегических ориентиров. Геостратегия, разработанная с учетом внутренних и внешних реалий жизнедеятельности страны, расширяет горизонты предвидения и дает возможность своевременно или превентивно отреагировать на происходящее.

До настоящего времени Украина еще не сформировала своей национальной геостратегии. Причиной тому есть объективные и субъективные обстоятельства. К первым, объективным, можно отнести то, что геополитическое положение Украины на рубеже европейской и евроазиатской цивилизационных культур исторически сформировало неоднородность ментальности украинского народа, что усложняет формулирование общей национальной идеи, общенациональных интересов, системы геополитических приоритетов. Субъективным обстоятельством является «приватизация» прежней властью национальных интересов и игнорирование ею наработок ученых НАНУ по определению геополитических приоритетов Украины. Политическая воля руководства страны была направлена на достижение своих эгоистических целей.

Силы, которые олицетворяют основные политические полюса миросистемы, видели в Украине объект реализации собственных интересов.

Соревнование Запада и России за Украину активизировалось во время последних президентских выборов, но судьей участников геополитического соревнования за Украину стал украинский народ. Он стал решающим и полноценным субъектом власти не только в своем обществе, а и равноправным субъектом международных отношений в  геополитике.

Столкновенье интересов главных субъектов мировой политики по поводу событий в нашей стране еще раз подтвердило, что необходимы конкретные принципиальные изменения в национальной геостратегии Украины.

Прежде всего, разработка геостратегии предполагает определение стратегических партнеров, сотрудничество с которыми обеспечивало бы реализацию национальных стратегических интересов. Стратегическое партнерство субъектов международных отношений предполагает их равноправность, невмешательство во внутренние дела другого, общность взглядов по важнейшим проблемам развития страны и мира, готовность идти на уступки и учитывать интересы партнера.

С середины 90-х годов в зависимости от интересов режима в ранг стратегических партнеров Украины было введено девятнадцать государств. Четких критериев «стратегичности» отношений на государственном уровне выработано не было. Например, Л. Кучма назвал «ключевым стратегическим политическим партнером в Западной Европе» ... Финляндию. В официальных документах стратегическими названы отношения Украины с шестью странами: США, Россия, Польша, Узбекистан, Азербайджан, Болгария. В соответствии с принятыми в 1993 году «Основными направлениями внешней политики Украины», стратегическими партнерами называются еще семь государств, с которыми у нашей страны есть общие границы.

Изменившаяся политическая ситуация в стране и в международном положении Украины, а также быстро и, в определенной мере, кардинально меняющаяся расстановка сил в миросистеме требует концептуально иного содержания отношений, которые можно определять как стратегические.

Стратегические отношения – это отношения, которые кардинально влияют на изменение условий существования Украины как государства в целом.

При таком понимании сущности категорий «партнерство» и «стратегические отношения» можно более предметно характеризовать содержание наших отношений с другими странами. В одном случае можно говорить о реальных стратегических отношениях (например, Украина – Польша), в другом случае – это наличие элементов стратегического партнерства и перерастание их в полномасштабное  партнерство при условии кардинальных изменений как внутри страны, так и на внешней арене. В результате, противоположная сторона станет также считать Украину своим стратегическим партнером (например, Украина – США). В случае с Россией мы имеем стратегические отношения, но отсутствие партнерства. Так как сохраняется стратегическая зависимость нашей страны от России и предпринимается попытка уйти от этой зависимости. Установление стратегических отношений с дальнейшим их перерастанием в партнерские  может являться целью, на достижение которой направлены усилия страны (например, Украина – Китай).

Концептуальным подходом формирования современной геостратегии Украины является обеспечение ее национального суверенитета и установление стратегических отношений с другими странами на основе национальных интересов.

При определении вектора национальной геостратегии должна быть учтена динамика современных трансформаций полярности миросистемы и влияние этого процесса на положение Украины. Основными центрами, влияющими на мировое сообщество, кроме США становятся Европейский Союз, Россия и Китай.

В противостоянии с Соединенными Штатами Европейский Союз вынужден брать на себя ответственность за положение дел во всем мире. В связи с этим формируется геостратегия единой Европы, которая может оказать существенное влияние на стратегию развития Украины. Еврокомиссия в своем первом стратегическом документе сделала набросок желаемых отношений с будущими соседями ЕС. Это попытка предложить конкретные формы сотрудничества, такие, как создание зон свободной торговли с третьими странами, без постановки вопроса о вступлении в ЕС.

Таким образом, европейские устремления Украины должны быть подкреплены весомыми экономическими, социальными, политическими результатами своей деятельности, чтобы нас хотели видеть в составе ЕС, но при этом нельзя допустить ущемления коренных национальных интересов.

Европейский стратегический вектор Украины находит поддержку Польши, Великобритании. Сдержаннее к этому относятся Франция, Германия. Так, в отношениях Франции с нашей страной достаточно сильным сдерживающим фактором является Россия, с которой у нее сложились давние союзнические отношения, неоднократно совпадали политические интересы, имеется зависимость от поставок российского газа. Россия и Франция не заинтересованы во вступлении Украины ни в НАТО, ни в ЕС. С приходом нового правительства в Германии Украина была обозначена как один из объектов интереса, однако, по вопросу ее вступления в ЕС там исходят из принципа: без трансформации демократических преобразований в нашей стране в экономические ни о каких подвижках в этом вопросе не может быть и речи.

Пока что ЕС предпринимает шаги для реализации в Украине своих интересов. Закрытие Чернобыльской АЭС привело к колоссальным экономическим потерям с украинской стороны, которые гораздо больше, чем взяли на себя страны Запада. В ноябре 2005 года ЕС увязал вопрос об упрощении визового режима для украинцев с созданием на нашей территории двух пунктов временного пребывания нелегалов, депортированных из всех стран ЕС. Лагеря для переселенцев должны быть созданы до конца 2006 года на базе бывших военных городков. В них могут разместить до 2 тысяч нелегальных мигрантов. Для «усиления борьбы с нелегальной миграцией» Украине выделили 3,8 млн.  евро, что не покроет фактических расходов на обустройство и функционирование этого европейского «отстойника».

Движение Украины в ЕС – дело сложное и тяжелое. В порядке подготовки к вступлению в ЕС нам необходимо пройти несколько крупных ступеней. Это – вступление во Всемирную торговую организацию; создание зоны свободной торговли со странами ЕС; предоставление нашим гражданам благоприятных условий визового режима; заключение соглашения об ассоциированном членстве.

Партнерство Украины и США признано стратегическим, что было документально зафиксировано в совместном заявлении президентов Ющенко и Буша «Повестка дня нового столетия для украинско-американского стратегического партнерства».

Действительно, в 2005 году США оказали определенную поддержку Украине. Объем украинского экспорта в США вырос и составил более 1 млрд. долл., при импорте в 500 млн. долларов. Мощная поддержка была оказана по продвижению Украины в НАТО, подписан двусторонний протокол о доступе на рынки товаров и услуг в рамках вступления Украины в ВТО, предоставлен  статус страны с рыночной экономикой, отменена поправка Джексона-Вэника. В 2006 году Украина получит самую значительную среди стран СНГ сумму из американского бюджета по трем основным программам – экономической помощи, обучения военных кадров и финансирования оборонных поставок и услуг из США.

Но не от щедрот своих и благотворительности США так внимательны к делам Украины. За этими отношениями проявляются вполне реальные интересы.

После провозглашения Украины независимым государством, глобальным стратегическим интересом США являлось ее ядерное разоружение (по ядерной мощи Украина являлась третьей мировой державой). Эта задача была решена с минимальными для США материальными затратами. Второй глобальной задачей в отношении Украины Конгресс США определил разрушение социалистической системы хозяйствования как гарантии своей окончательной победы в противостоянии с социализмом. Эта победа обошлась народу нашей страны миллионами жизней и нескончаемыми страданиями. Среди экономических приоритетов в американско-украинских отношениях обозначены: поставка «ножек Буша», импорт лома черных и цветных металлов, соучастие в космических программах, импорт «мозгов». Но главный интерес Америки в Украине – геополитический.

Развязывание войны в Ираке стало точной отсчета ослабления роли США как единственного геополитического полюса. Евросоюз все больше претендует на роль сверхдержавы, берущей на себя ответственность за мировые дела. Основными оппонентами США в ЕС выступают Франция и Германия. «Внедрение» Украины в НАТО и ЕС наряду с Польшей и другими постсоциалистическими странами, сориентированными на Америку, означает ослабление влияния этого тандема на сплочение Старой Европы в борьбе с американской гегемонией в мире.

С другой стороны, у США есть важнейшая общая с ЕС задача, которую помогает решать Украина, – задача сдерживания России в мировой экономике и политике. В стремлении сохранить за собой положение влиятельной державы в геополитике Россия использует силовые аргументы, в том числе и экономического давления. Западу не удалось прекратить участие России в строительстве ядерных объектов в Иране и продажу этой стране противоракетных комплексов, заставить Россию выполнить ранее принятые обязательства о выводе войск из Приднестровья, повлиять на ряд внутрироссийских экономических и политических процессов. В качестве нового рычага влияния на Россию Запад пытается использовать Украину.

Еще Збигнев Бжезинский пояснял, что без Украины Россия как империя невозможна. Действуя по принципу «разделяй и властвуй», США стремятся удержаться на геополитическом полюсе.

Справедливость последнего тезиса хорошо осознают и в России. Там спокойно реагировали на декларации Кучмы о вступлении в НАТО и ЕС, понимая их беспочвенность при условии формирования Единого экономического пространства (ЕЭП) и газотранспортного консорциума, при «поглощении» российским капиталом украинских стратегических экономических мощностей.

В 2005 году новой, неподдерживаемой Россией, властью в Украине сделан ряд шагов, которые поставили окончательную точку в проведении двусторонних отношений на основе закулисных переговоров и безгалстучной дипломатии. Такой постсоветский тип двусторонних отношений позволял России решать ряд стратегических проблем в ущерб национальным интересам Украины. Среди них, передача ядерного оружия, стратегической авиации, урегулирование прав на зарубежную собственность, культурное достояние и другие.

Сегодня украинско-российские отношения формируются как отношения двух самостоятельных субъектов, объявивших разнонаправленные векторы развития: демократизация украинского общества и усиление концентрации власти в России. Наметилось реальное политическое противостояние, которое приобрело конфликтный характер, когда Украина продемонстрировала намерение стать самостоятельным региональным центром тяготения для других государств, прежде всего, постсоветских. На Западе Украину объявили основным координатором усилий по урегулированию приднестровского конфликта (позиция Украины и России не тождественна), лидером в ряде международных проектов, в частности в ГУАМ, Сообщества демократических государств (СДГ). В создании СДТ Россия усмотрела антироссийскую идею и отказалась от участия в этой организации. Основным средством политического давления России на Украину стали экономические рычаги.

Изменение типа партнерских отношений объективно должно трансформироваться. Отношения зависимости, диктата будут ослабевать и становиться отношениями взаимного интереса и выгоды. Россия и Украина по определению являются и впредь останутся стратегическими партнерами.  Украина и сегодня готова сотрудничать в рамках ЕЭП постольку, поскольку это будет отвечать ее национальным интересам и не ограничивать отношения с другими государствами.

Вместе с тем, определяя национальную геостратегию Украины, власть не может игнорировать ситуацию, которая сформировалась в гуманитарной сфере нашего общества. Можно уверенно утверждать (подтверждается результатами различных социологических опросов), что население юго-восточного и западного регионов страны имеет различные представления о внешних друзьях и врагах и о приоритетах национального партнерства. Объективным показателем внешнеполитической ориентации населения разных регионов является отношение к североатлантическим структурам (НАТО, ЕС) и Российской федерации и ЕЭП. Запад Украины сориентирован на вступление в североатлантические структуры и рассматривает их, как гарантов украинского национального суверенитета, а Россию, как недружественную страну. Восток свое будущее увязывает с участием в ЕЭП и тесным сотрудничеством с РФ. При этом центр занимает промежуточную позиции.

Таким образом, определение геостратегии Украины предполагает формирование политической (гражданской) нации на основе общих ценностных ориентаций и целей с соблюдением конституционных прав и свобод граждан.

Стратегическая ориентализация страны предполагает видение и учет динамики миросистемных отношений, процесса формирования новых влиятельных центров геополитики в обозримом будущем. Сегодняшние и все другие возможные фавориты однозначно будут потеснены Китаем.

По итогам 2005 года товарный экспорт Китая составил 762 млрд. долл. (+27%) при росте импорта всего на 18%. Теперь по объему мировой торговли Китай обогнал Японию и занял третье место после США и ЕС, вошел в группу промышленных и торговых лидеров мира и останавливаться не собирается. Если экспорт в Китае будет расти такими темпами еще 10 лет, то к 2015 году доходы этого государства превзойдут суммарные аналогичные показатели США, стран ЕС и Японии вместе взятых.

Как известно, инструментом мирового господства США является доллар. Первый ощутимый удар ему нанесло введение евро. В 2006 году ожидается появление новой валюты – акю. Ее планируют внести 13 стран: 10 государств АСЕАН, Китай, Южная Корея и Япония. Первоначально акю будет виртуальной и ее курс будет устанавливаться по «корзине» валют стран-участниц в международных расчетах с учетом размеров ВВП, и объемов внешней торговли, а через несколько лет станет реальной денежной единицей. Дальше акю отойдет в тень, взойдет новая мировая валюта – юань и контроль за мировыми финансами перейдет от США Китаю.

С учетом китайского фактора, формирование национальной геостратегии Украины на ее абсолютной привязке к партнерским отношениям с сегодняшними грандами геополитики представляется не вполне оправданным. Пути к стратегическим отношениям с Китаем необходимо искать уже сегодня. К сожалению, в 2005 году в двусторонних политических отношениях с Китаем произошел «откат», хотя эту страну раньше называли стратегическим партнером Украины. За год стороны не обменялись сколько-нибудь заметными визитами. Новая власть не предложила в отношениях с Китаем никаких новых подходов и идей. Пекин продемонстрировал холодность в отношении к официальной украинской власти.

Таким образом, формирование национальной геостратегии является сложным и многофакторным процессом, интеграция Украины в мировую систему определяется национальными интересами, реализация которых должна быть обеспечена ее  национальным потенциалом, политической и экономической конкурентоспособностью.

 

Картунов А. В.

профессор

г. Киев

ВОЗМОЖЕН ЛИ ИНФОРМАЦИОННЫЙ МИР:

ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМЫ

1.      Похоже, что войны сопровождают человечество с момента его зарождения. В них погибли и были искалечены миллионы людей, а материальные убытки исчисляются астрономическими суммами…

2.      Составляющей войн всегда была и остается информация и ее носители. Их использовали и используют накануне, в ходе и по завершению войн с целью введения в заблуждение, обмана и / или устрашения, а в итоге – для принуждения своего противника к частичной или полной капитуляции.

3.      Быстрое, скачко- и лавинообразное возрастание объема и количества используемых в военных целях информации и ее носителей – такова четко выраженная и постоянно усиливающаяся глобальная тенденция.

4.      Лучшие изобретения ума и рук человеческих – книга, газета, телеграф, радио, телефон, телевизор, компьютер и Интернет – были брошены на пропаганду и ведение войн.

5.      В последние десятилетия возник новый тип войн – информационные войны. Первыми к ним прибегли (как и к использованию атомного оружия) США еще в 60-е годы XX в. во время своей агрессии против Вьетнама. Эта первая попытка, как известно, завершилась их позорным поражением. Последущие информационные войны, которые были развязаны на рубеже 80 – 90-х годов против Югославии и Ирака закончились для США (и других стран НАТО) более удачно. Это дало возможность американским специалистам (Arquilla J., Ronfeldt D. In Athena’s Camp. Preparing for Conflict in the Information Age. – N.Y., 1997) сделать вывод о том, что на смену т. н. “добрым старомодным войнам” (old – fashioned wars) пришли т. н. “новомодные войны” (new – fashioned wars), в ходе которых используются многочисленные электронные средства, которые формируют и контролируют все многообразие современных информационных потоков, и влияют на сознание и поведение руководства, населения и армии воюющих сторон. (Оставим на совести американских исследователей их цинизм относительно возведения в ранг “добрых” всех войн, многие из которых были грязными и преступными, и жертвами которых стали миллионы людей). Опьяненные победами и безнаказанностью, упомянутые выше американские специалисты бахвалятся, что военщина США “является мировым лидером в теоретических разработках, планировании и подготовки к будущей кибервойне”, что “США является единственной страной с огромной системой развитых технологий”, с “организационной и доктринальной гибкостью”, достаточными для того, чтобы “сделать кибервойну привлекательным и возможным выбором” (to take cyberwar an attractive and feasible option). В последние годы США стремятся максимально использовать свое превосходство в информационном оружии. Примерами могут быть их агрессивные войны против Ирака (повторно, причем втянув в эту войну и Украину, которая не имела там никаких национальных интересов и не получила никаких дивидендов кроме нескольких льстивых слов со стороны главы Белого дома), в Афганистане, а также подготовка к вторжению в Иран…Похоже, прав был Ф. Генц, который писал: “Опыт показал, что большинство войн возникало в результате чрезмерного превосходства, которого при благоприятных обстоятельствах сумела достичь та или иная держава”.

6.      Сегодня в мире происходят десятки информационных войн глобального, регионального и локального масштабов. Они ведутся между различными цивилизациями, государствами и политическими силами внутри многих государств. Информационным войнам присущ ряд особенностей. Их основное оружие – дезинформация, обман, ложь, клевета, фальсификации, инсинуации, черный PR и т. п. Они ведутся не только против других цивилизаций, государств и народов, но и против собственных граждан (и граждан своих союзников), которых готовят к войнам, как это делают США, с целью установления мирового господства и контроля над богатыми нефтью, и газом странами. В информационных войнах нет фронта и тыла, в них не льется кровь и не убивается плоть человека. И все же в них есть свои “убитые”, “раненые” и “контуженные”. Это те, кому “промыли мозги”, “вынули сердце” и “нагадили в душу”. Это те, кого лишили способности самостоятельно мыслить и принимать решения, лишили совести, чести и достоинства. Готовя при этом одних (“своих”) к победе и властвованию, а других (“чужих”) к поражению и покорности.

7.      Многие полководцы, политики и ученые – представители различных времен и народов написали сотни тысяч опусов, в которых войны особенно информационные, оправдываются, героизируются, благословляются, доказывается их объективный и закономерный характер, неизбежность и даже полезность и т. д. Усилия по разжиганию войн многими теперь возводятся в ранг “культуры” (“культура войны”), само ведение войны – в “искусство” (“военное искусство”), а исследования проблем войны – в “высокую науку о войне” (полемология).

8.      Вполне вероятно, что во времена своего зарождения, в т. н. “божественный период” (блестяще описанный Гесиодом), человечество не знало войн, и что, говоря словами гениального И. Канта, это была “эпоха покоя и мира”. В последующие времена в жизни человечества тоже были, пусть и не продолжительные, но мирные периоды. Да и сегодня существуют народы и государства, которые уже столетиями не принимают участия в межгосударственных войнах и которым неведомы внутринациональные информационные войны.

9.      Однако, во все времена и у всех народов было немало мыслителей – мудрецов и гуманистов (Л. Сенека, Э. Роттердамский, У. Пенн, Ж. – Ж. Руссо, И. Бентам, И. Гердер, Ф. Генц и многие другие), которые осуждали, отрицали агрессивные войны и благословляли, отстаивали мир.

10.  Эти мыслители убедительно доказали, что “война подобна океану бедствий”, что “нет ничего более рокового для людей, ничего более ненавистного Богам, чем одна – единственная война”, что “войны порождаются низкими страстями” (Э. Роттердамский). Отсюда рекомендации: осуждать тех, кто “восхваляет войну как нечто облагораживающее род человеческий” (И. Кант). “Отцы и матери должны так поведать детям о том, что они пережили во время войны, чтоб это ужасное слово “война”, которое так легко произносится, люди не только возненавидели бы, но не решались бы его выговорить или написать и произносили бы с таким же темпераментом, с каким упоминают о безумии, чуме, голоде, землетрясении, оспе”. “Надо высмеивать и окружать презрением тех, кто спорит, ссорится, чернит, ненавидит и преследует друг друга из-за событий, происходящих за рубежом, которых они не знают и не понимают, в которых они ничего не могут изменить и которые вообще их совершенно не касаются. Их нужно рассматривать как бандитов и убийц, которые безумными выходками во имя чужого дела нарушают спокойствие своих соотечественников.”(И. Гердер). И более чем актуально звучит сегодня призыв Ф. Генца: “Войны быть не должно!”.

11.  Одновременно они восхваляли мир и стремились убедить всех в целесообразности, и возможности его достижения. Это понятно, ибо: “Благо мира так важно, что даже в условиях жизни земной и смертной обыкновенно ни о чем с большим удовольствием не слушают, ничего сердечнее не желают, да  ничего лучшего найтись не может…” (Блаженный Августин). “Мир распространит в Европе изобилие и правосудие, составляющее благоденствие народов, он сохранит ее в настоящем состоянии независимости и целости и доведет распространяющееся в ней просвещение до высочайшей степени человеческой мудрости; вид народов и земель переменится так, что трудно будет их узнать, и европейцы будут только сожалеть и дивиться, что могли столь долго заблуждаться и отстрочивать блаженство мира, которым наслаждаться зависит только от их общего желания”. Нет никакого “более величественного, более прекрасного и полезного замысла, нежели проект вечного и всеобщего мира” (Ш. И. де Сен - Пьер). Проект вечного мира “более всех прочих замыслов достоин занимать ум добродетельного человека” (Ж. – Ж. Руссо). Вечный мир или, вернее, международное правовое устройство государства, которое обычно считают фундаментом вечного мира, – отнюдь не греза, порожденная склонным к фантазиям и мечтаньям воображением, а серьезная, глубокая, величайшая идея, определенная задача, более того, требования разума, необходимый результат прогрессирующего развития наших понятий о праве, порядке и нравственности в грандиозной целостности объединенного человечества. “Долгом мудрейших и лучших представителей человеческого рода” остается ”необходимость серьезно заниматься анализом условий”, при которых мир как “высшее политическое благо в мире могло бы быть реализовано” (Ф. Генц).

12.  Компасом, нитью Ариадны для человечества служат сегодня размышления великих мыслителей о путях, средствах и методах достижения мира вообще и информационного мира, в частности. Для того, чтобы достичь мира между государствами, указывал И. Кант, им необходимо “приспособляться к публичным принудительным законам и образовать таким путем (разумеется, постоянно расширяющееся) государство народов (civitas gentium), которое в конце концов охватит все народы земли”. Путь же к миру внутри государства, отмечал он, лежит через “достижение всеобщего правового гражданского общества”. Среди других средств установления мира мыслители называли проведение “моральной” и “публичной” политики, а также обеспечение “справедливости”, которые и “способны предотвратить гражданскую войну внутри страны и войну внешнюю” (У. Пенн).

Таким образом, мир вообще и информационный мир, в частности, может быть вполне достижим. Однако, при этом надо помнить слова Э. Роттердамского о том, что “Мир по большей части водворяется тем, что его надо всем сердцем желать. Ибо все, кому истинно дорог Мир, не упускают случая защитить его. Они либо не замечают, либо устраняют все, что мешает Миру, и готовы терпеть многое, лишь бы сохранить столь важное благо”. Постараемся же и мы не упустить свой случай, и сделать все возможное для достижения информационного мира в нашей раздираемой информационными войнами стране.

 

Косинска А.

кандидат наук

Дмоховски Т.

кандидат наук

г.Гданьск (Польша)

МЕСТО РУССКОЙ ЦИВИЛИЗАЦИИ В КЛАССИФИКАЦИИ ЦИВИЛИЗАЦИИ ФЕЛИКСА КОНЕЧНОГО

 

Опубликованная Самуэлом Хантингтоном в 1993 г. статья, идеи которой позже были представлены в книге „Столкновение цивилизаций”, возобновила широкую дискуссию, как  над самой проблемой цивилизации, так и над их дефинициями, методами их выделения и проблемой взаимных соотношений между ними.

Тезисы Хантингтона способствовали  „возвращению” в научное обращение трудов польского историка и культуролога Феликса Конечного (1862-1949), заведующего кафедрой истории Восточной Европы в университете Стефана Баторего в Вильнюсе. Научные труды этого выдающегося учёного долгие послевоенные годы оставались по политическим причинам неизвестными, как в Польше, так и в странах так называемого восточного лагеря. Вторая мировая война и коммунистическое правительство в Польше не способствовали популяризации научных трудов Феликса Конечного, как существенных  для развития науки, а ему самому был приклеен ярлык „реакционного учёного”. Спустя много лет его рукописи опубликовали в Лондоне, а после 1989 г., они дождались также публикаций в Польше.

Arnold Toynbee, обобщая достижения Феликса Конечного, говорит о сговоре молчания по отношению к его научным трудам после 1945 г. и связывает его судьбу с трагической историей Польши, «Всего, чего достиг Конечный, он достиг в течение жизни, которая была бурной и трагической, но длинной. Личная история польского мыслителя –  это картина того, чем была история польского народа».

            Специализация по истории центральной и восточной Европы, центре, где стирались разные цивилизации, обратила внимание Конечного на проблемы философии истории, на поиск „исторических законов”, если они вообще существуют. Феликс Конечный был автором основ „науки о цивилизации”, фундирующейся  на концепции множества цивилизаций.

            Цивилизации, по разумению Конечного, являются самыми большими частями человечества. Цивилизация, по его мнению, – это „сумма всего, что в одной части человечества есть общего и одновременно это сумма всего того, что данную часть отличает от других. Цивилизация – это метод устройства коллективной жизни”.

Исследуя определённые цивилизации, Феликс Конечный не нашёл ни одного общего для всех людей способа коллективной жизни. По его мнению, они значительно различаются и  разница между ними касается не только уровня их развития. Феликс Конечный предположил, что „общей оси для всего человечества нет, и до сих пор никогда не было. " Человечество" никогда не существовало ни исторически, ни социологически... Не существует никакое общечеловеческое устройство коллективной жизни и не существует присущий ему общечеловеческий способ".

            Феликс Конечный выделял семь больших цивилизаций, то есть семь разных концепций организации жизни (способов устройства коллективной жизни): еврейскую, туранскую (к которой причислял, между прочим, Россию и восточную Украину), китайскую, браминскую, латинскую (к которой причислял и западную Украину), византийскую и арабскую. Из них первые четыре сформировались в древности, три следующие – в средневековье.

            Методом выделения цивилизаций, по его мнению, является исследование факторов, которые влияют на формирование цивилизации. Эти факторы выражаются в различии троезакония (семейного, имущественного и наследственного права), формирующего общественный строй, quincunxu, влияющего на отношения права публичного к частному праву и этике.

Подход Конечного к русской цивилизации и зачисление её в цивилизацию туранскую (при одновременном указании на очень сильное влияние византийской цивилизации) существенно отличает его от многих других учёных, видящих в ней (русской цивилизации) продолжение или ответвление византийской цивилизации  (напр. Toynbee: православно-русская цивилизация как ответвление цивилизации православного христианства).

            Типичным, согласно Конечному, для цивилизации туранской был примат воли вождя над правом и этикой (в цивилизации византийской –  примат права, в латинской, т.е. западной, – примат этики и опора права на этику); лагерность политической и общественной жизни, концентрирующая себя главным образом не вокруг мнений или идеологии, а вокруг человека, воля которого определяет обязывающие „лагерь” этические и юридические нормы, часто несогласованные или противоречащие с теоретически обязывающими юридическими и этическими нормами. Что следовало из исторической особенности туранской цивилизации, в которой отсутствовал юридический монизм (отделено право публичное от частного), в результате частное право повелителя распространялось на государство.

Существенным фактором было для Феликса Конечного соотношение между политикой и этикой. Конечный считал, что в цивилизации туранской, так же как и в византийской, этика не принимается во внимание в публичной жизни, а вместо неё считается эффективность, которая принимает часто вид интересов государства или прагматизма.

 

Маруховська – Картунова О.

 професор

м. Київ

ЕТНОПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ:

ПРИЧИНИ ЗАГОСТРЕННЯ ТА ШЛЯХИ ЗАПОБІГАННЯ ЦЬОМУ

 

Україна виявилася однією з небагатьох посттоталітарних держав, яким після отримання незалежності вдалося уникнути загострення етнополітичних конфліктів. Однак небезпека такого розвитку подій остаточно не усунута, тому актуальними залишаються питання уточнення причин гіпотетичного загострення етнополітичних конфліктів та шляхів запобігання цьому.

Зарубіжні  й вітчизняні вчені вказують на безліч загальних причин виникнення та загострення етнополітичних конфліктів, а також шляхів запобігання цьому. Але зупинимося лише на тих з них, які можуть бути екстрапольовані (тією чи іншою мірою) на Україну.

Сьогодні основними причинами зародження та загострення цих конфліктів можна вважати: 1) процеси «глокалізації», тобто одночасні процеси глобалізації, що сприяють інтеграції країн і народів та локалізації, що призводять до зростання регіоналізації, етнічної диференціації і фрагментації; 2) процеси модернізації (особливо запізнілої, наздоганяючої, як в посттоталітарних державах), які нерівномірно впливають  на різні етнонаціональні спільноти: багаточисельні, домінуючі ставлять у вигідне становище, а мало чисельні, субординовані – у невигідне, зокрема викликаючи у останніх зростаючі почуття невпевненості, незахищеності, небезпеки та безперспективності свого існування як специфічної групи; 3) погіршення соціально-економічної ситуації в країні чи регіоні, зниження життєвого рівня населення; 4) поділ етнонаціональних спільнот на панівні, домінуючі та підлеглі, субординовані; 5) недемократична етнонаціональна політика, яка проводиться пануючою чи домінуючою етнонацією; 6) намагання правлячих кіл створити не політичну, а етнічну націю; 7) труднощі формування національної (загальнодержавної) ідентичності, особливо якщо за таку видається ідентичність домінуючої етнонації; 8) прихід до влади і формування правлячої коаліції з представників якогось одного етнорегіону; 9) брак або недосконалість чи суперечливість існуючих державних етноправових нормативних актів (законів про національні меншини, мови, культурно-національну автономію, корінні народи та ін.); 10) найменші ознаки культурної чи мовної дискримінації; 11) намагання однієї з етнонаціональних спільнот, мова якої має державний статус, перешкодити іншими етнонаціональним спільнотам домогтися статусу офіційної чи регіональної своїм мовам; 12) зусилля національних меншин, спрямовані на досягнення культурно-національної автономії тощо.

Уникнути загострення етнополітичних конфліктів (при наявності вищезазначених причин) можна за допомогою багатьох шляхів і методів. Назвемо лише деякі з них:

По-перше, це формування і зміцнення громадянського суспільства, яке може враховувати інтереси всіх без винятку етнонаціональних спільнот.

По-друге, розбудова правової держави, яка має стати етнічно нейтральною і перестати бути знаряддям домінуючої етнонації.

По-третє, вдосконалення і зокрема подальша демократизація етнонаціональної політики, під якою мається на увазі особливий вид теоретичної і практичної діяльності, спрямованої на задоволення всього спектру етнічних, регіональних, національних та державних потреб, інтересів і цілей.

По-четверте, впровадження структурних змін, зокрема проведення децентралізації, регіоналізації та автономізації. Загальновідомо, що західна етнополітична конфліктологія взагалі відкидає тезу «єдиної і неподільної держави». Замість цього вона відстоює тезу «автономізм і федералізм замість централізму», а також принципи субсідіарності. Сутність принципу субсідіарності полягає в тому, що етнонаціональні регіони залишають за собою стільки влади, скільки її потрібно для вирішення всіх потреб регіону, задоволення його інтересів і цілей, а решта влади добровільно передається центру. Виникнення феномену автономії було важливим кроком на шляху демократизації суспільства, а її втілення в життя є суттєвим внеском у справу врегулювання етнополітичних конфліктів, запобігання сепаратизму та забезпечення етнополітичної безпеки. Саме тому треба віддати належне мудрості колишнього керівництва України, яке надало Криму статус автономії, запобігши таким чином зростанню там сепаратистських тенденцій та ескалації конфлікту з Росією.

По-п’яте, не менш ефективним шляхом запобігання загостренню і врегулювання суто етнополітичних конфліктів є федералізація унітарних держав. Саме за допомогою впровадження федералізму можна пом’якшати ті конфлікти, які народжуються відносинами типу «центр – периферія». Адже за словами американського дослідника Д. Елазара «федералізм – це самоврядування плюс розподілене управління». Варто прислухатись і до слів українського правознавця А. Ященко, який ще на початку ХХ ст. писав, що «федералізм зменшує кількість війн, конфліктів і чвар». І саме на цей шлях стає все більше країн світу. Сьогодні світ є свідком федералістської революції – однієї з найменш помітних, але наймогутніших світових революцій. Дезінтеграція колишнього СРСР, СФРЮ та ЧССР не лише заперечує, а навпаки підтверджує цей факт, оскільки, по суті справи, Радянський Союз був імперією, а СФРЮ та ЧССР унітарними державами. Класичним прикладом перетворення унітарної держави на федеративну є Бельгія, якій завдяки цьому вдалося запобігти ескалації тривалого етнополітичного конфлікту між фламандською та валлонською етнонаціональними спільнотами. Україна теж зробила крок на цьому шляху, перетворившись з централізованої унітарної держави на децентралізовану унітарну державу з елементом федералізму (автономія Криму).

По-шосте, досить ефективним шляхом уникнення загострення суто етнополітичних конфліктів може бути впровадження розробленої А. Лійпхартом т.зв. «консоціальної» або «погоджувальної демократії», яка базується не на владі більшості (домінуючої етнонаціональної спільноти), а на принципах пропорційного розподілу влади між етнічними, релігійними та політичними групами. Класичним прикладом корисності цього шляху може слугувати Швейцарія, де звичайно виникає безліч етнополітичних конфліктів, але справа до їх загострення не доходить, вірніше її не доводять.

По - сьоме, оптимальним шляхом збереження і зміцнення етнополітичної стабільності могла б стати спроба створення політичної коаліції та коаліційного уряду з представників всіх етнорегіонів та всіх політичних сил, які пройшли до парламенту.

По-восьме, важливу роль у запобіганні загострення етнополітичних конфліктів можуть, на погляд багатьох вчених, який поділяє і автор, відігравати такі чинники, як визнання самоцінності існування етнонаціональних спільнот та їх спільних і особливих, специфічних матеріальних і духовних цінностей; створення оптимальних умов для збереження і розвитку етнічних мов і культур; відмова від насильницької акультурації та асиміляції; уникнення спокус прискорити, підштовхнути ці процеси; створення сприятливих умов для взаємозбагачення етнонаціональних культур та потягу представників етнонаціональних меншин до загальнонаціональної мови та культури тощо.

Підсумувати все вищенаведене можна словами відомого німецького вченого, одного з класиків західної конфліктологія Ральфа Дарендорфа: «Той, хто вміє справитися з конфліктами шляхом їх визнання і врегулювання, той бере під свій контроль ритм історії, той, хто втрачає таку можливість, отримує цей ритм собі в супротивники». Навчити справлятись з етнополітичними конфліктами може, за переконанням автора, лише етнополітична конфліктологія, котра сьогодні народжується в Україні як нова наука і мистецтво управління конфліктами в етнополітичній сфері людського життя, Знання ж і вміння справлятись з етнополітичними конфліктами може допомогти досягненню, збереженню і зміцненню загальнонаціональної та етнополітичної безпеки будь-якої багатонаціональної чи поліетнічної держави і суспільства.

 

Чеснокова О. И.

доцент

г. Витебск (Белоруссия)

СОВРЕМЕННЫЕ ЦИВИЛИЗАЦИИ

И ПРОБЛЕМЫ МЕЖКУЛЬТУРНЫХ КОММУНИКАЦИЙ

В КОНТЕКСТЕ ГЕНДЕРНЫХ ИССЛЕДОВАНИЙ

 

Современные цивилизации – это множество взаимно пересекающихся реальностей, каждая из которых имеет право на существование, самосохранение и собственное уникальное саморазвитие. В сегодняшнем мире сталкиваются две основные тенденции в их развитии – глобализация (универсализм) и фрагментаризация (партикуляризм). Диапазон реакций на тенденцию глобализации варьируется от сопротивления до творческого усвоения или слепого подражания, что может приводить либо к развитию, либо к стагнации цивилизаций. Сегодня интенсивно идут процессы межкультурной коммуникации, различные общества используют чужое для того, чтобы «стать больше самих себя» [1]. Современные цивилизации перестают быть замкнутыми системами, в них перманентно растворяются старые и создаются новые отношения. Реальная взаимосвязь двух тенденций может выглядеть так: идея глобальна, а ее оформление и претворение в жизнь уникально.

Для доказательства этого осуществим корреляцию семиотической и гендерной культурной модели. Родоначальник Московско-Тартусской школы семиотики Ю.М.Лотман ввел категорию «семиосфера», которая характеризуется рядом признаков: отграниченностью, семиотической неравномерностью, обменом, диахронной глубиной, законом симметрии [2]. Например, граница семиосферы означает отделение своего от чужого, фильтрацию внешних сообщений и перевод их на свой язык. Граница может не только разделять, но и соединять две культурные подсистемы. Следовательно, сам феномен культурной границы, по Лотману, противоречив и многофункционален, а диалог культур может осуществляться в нескольких формах: просеивания, присвоения, ускорения и обмена. Данные противоречивые процессы наблюдаются сегодня на постсоветском пространстве в поле славянского (белорусского, украинского, российского) усвоения западного гендерного опыта. Диалог культур может быть успешен, когда транслирующийся текст содержит в себе элементы перехода на чужой язык. В данном случае переход затруднен из-за размытости и мозаичности содержания основного понятия «гендер». Часто это понятие становится лишь модной вывеской, заменяющей слово «пол». Российская исследовательница О.А. Воронина называет такие исследования псевдогендерными [3]. В свою очередь, представители российских и украинских гендерных центров выделяют два основных направления разработки гендерной теории – это теория социального конструирования гендера и теория культурного символизма гендера.

Думается, что гендерные исследования более многослойны и мозаичны. Рассуждая о культуре в ее специфических проявлениях, выделим некое условное пространство взаимодействия гендеров/полов, некий «гендерный континуум», и назовем его «гендеросферой» (понятие мое – О.Ч.). Она представляет собой отграниченное пространство, в ней есть «ядро» и «периферия», присутствует изоморфизм, обмен культурной информацией и зеркальная симметрия. В ней можно выделить два рода процессов: те, что идут внутри гендеросферы и внешние процессы взаимодействия с другими гендеросферами. К первым относятся гендерные традиции (в том числе и традиции пологендерного воспитания) как ядро этой системы и процессы размывания данных традиций как периферия. Части гендеросферы в свою очередь представляют собой системы, в которых осуществляется бесконечное тиражирование гендерных взаимодействий (изоморфизм по Ю.Лотману).

В области внешнего взаимодействия в форме обмена культурной информацией во второй половине ХХ века также происходит выработка принципиально новых культурных моделей. Сейчас уже можно выделить основные этапы этой работы: «этап любомудрия» (80-е годы ХХ века), «этап воплощения» (90-е годы), «этап синтеза» (начало ХХI века). В результате на современном постсоветском пространстве складываются, по крайней мере, три типа отношений к западным гендерным исследованиям: отторжение, симбиоз и синтез (сравним, по Лотману, отграничение, присвоение, просеивание). В первом случае это восприятие гендерных исследований как чужого и чуждого нам западного опыта; во втором – отождествление своего и чужого, калькирование и создание «познавательных гибридов»; в третьем – сохранение познавательной дистанции к западному опыту и одновременно его самостоятельное критическое осмысление. Следуя методологии Ю.М.Лотмана, отметим, что взаимодействие гендерных культур это не простой акт передачи культурных ценностей, а обмен и к тому же не обязательно синхронный. Таким образом, можно констатировать, что сближение культур приводит не только к появлению общих идей, но и к феномену осознавания своей уникальности, к культивированию самобытности как в области гендерных исследований, так и в области гендерных практик.

Література:

1. Брайденбах И., Цукригль И.. Борьба культур или Мак Мир? // Deutschland №3, 2000.–  С.42.

2. Лотман Ю.М. Избранные статьи. В 3 томах. Т.1. Статьи по семиотике и типологии культур. – Таллинн: «Александра», 1992.– С.13.

3. Воронина О.А. Гендер / Словарь гендерных терминов // Под ред. А.А.Денисовой. – М.: Информация – ХХI век, 2002.– С.24.

 

Marceli Burdelski Ph. D.

аssociate Professor

Gdansk

Poland

ACHIEVMENTS AND LESSONSS OF

TWO YEARS MEMBERSHIP OF POLAND IN  EUROPEAN UNION

 

The political changes in Poland in 1989 opened the way for Poland to enter to Euroatlantic structure. The Republic of Poland approved membership in he European Union as the main direction in foreign policy. In 1991 Poland signed agreement on association with European communities. This agreement allowed polish gods to enter the European market.

On April 5, 1994 Minister of Foreign Affairs of the Republic of Poland A. Olechowski officially applied to European Commission for provision to Poland membership in the EU. In 1997 European Council decided to start negotiations with Poland, Czech Republic, Hungary, Estonia, Slovenia and Cyprus on basis of Agenda 2000.

Poland finished successfully negotiations at Copenhagen Summit in December, 2002. The most difficult topics were agricultural policy, environment, budget.  Accession Treaty was signed in Athens by Greece presidency in May, 2003. The text of Accession Treaty consisted of more than thousand pages.

European referendum was held in Poland in June 7-8 2003. For  Poland’s entering the EU 77,45 % voted pro. Against - 22,55 %. Voting attendance was 58,85 %.

1. Euroenthusiasts - looking only for gains and advantages. They present the least part of the country.
2. Eurorealists- the great part of polish society. They decide that it’s necessary for Poland  to enter the EU. They presented PO, SLD and part of PIS. They expected that membership of Poland  in the EU would give a chance to solve a lot of significant social and economical problems. General result depends on efforts of polish government and society.
3. Eurosceptics- accept membership of Poland in the EU. They don’t accept any reform of the EU, grooving supranationality mechanism, like Treaty on European Constitution rejectected by French and Dutch societies in referendum voting. From polish parties eurosceptics are PIS and PSL.
4. Eurofobes- reject membership in the EU like new national slavement. Seeing only challenges and fears. They use irrational and emotional  arguments. They are presented by Radio Maryja and his chief Father Tadeusz Rydzyk. Eurofobic is also Samobrona with leader Andrzej Lepper and Leagaue of Polish Families with Giertych Romanat head  .
5. Euroignorants- These representatives are the persons who are not interested in politics and didn’t vote. They are the people who have low level of education, homeless people etc.

The first year and a half of Polish  membership in the EU is in general positive.

·        The unemployment didn’t go up, especially among young people.

·        Peasants got more profits for membership in the EU.

·        Competiveness of polish economy was not decrasing after one year and a half of membership in the EU.

·        Polish Export was grooving fast, especially agricultural goods to the old EU countries.

·        Change of president and government in Poland gave some new challenges .

 

 

Секционные заседания

 

Секция 1.   Современные цивилизации: социокультурное развитие или социальный демпинг?

 

Петров М. В.

магістр політології

м.Чернівці

ВІДНОСИНИ УКРАЇНИ ТА РУМУНІЇ В КОНТЕКСТІ

ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

 

 Дослідження проблеми посткомуністичних трансформацій у країнах ЦСЄ сьогодні є надзвичайно актуальним у світовій політичній науці. Адже прагнення країн постсоціалістичного табору стати повноправними представниками привілейованої західноєвропейської спільноти спонукає їх керівництво вдаватися до глибинних перетворень суспільно-політичного життя очолюваних ними держав.

Наша держава оголосила про прагнення стати повноправним членом ЄС 14 червня 1994 р. в Люксембурзі під час підписання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС [4, с. 370]. Копенгагенські критерії передбачали забезпечення керівництвом Української держави стабільного функціонування інституцій, що забезпечують демократію, верховенство закону, права людини та захист інтересів національних меншин. Правові критерії зводилися до спроможності взяти на себе у повному обсязі зобов’язання, пов’язані з членством у ЄС, включаючи відданість цілям політичного, економічного і валютного союзу. В економічній галузі вимагалася наявність функціонуючої ринкової економіки, а також здатність конкурувати й витримувати тиск ринку всередині ЄС [4, с. 374].

В даному контексті  Україну можна розглядати як державу, що остаточно не зробила вибір на користь реформ західного типу. В останні роки процес трансформації в Україні йшов досить складно. Наша держава втратила кілька найважливіших років, за які інші країни ЦСЄ (Польща, Угорщина, Чехія) рішуче розпочали модернізацію. В Україні ж були закладені підвалини суспільства, що базується на владі ”клептократії” чи, як її назвав В.Дергачов, ”еліти в законі”. Завдяки цьому (хоча і не єдиному фактору) Україна програла все, що могла, поступово втрачаючи свій шанс на європейське майбутнє [2, с. 261].

Так, аналіз соціально-економічного розвитку України в 90-ті роки засвідчує, що практично у всіх складових оцінки готовності приєднатися до Європейського Союзу вона мала одні з найгірших показників у регіоні ЦСЄ. В Україні за роки незалежності не вдалося провести ефективні реформи, глибока криза охопила практично всі сфери соціально-економічного розвитку. Більше того, за цим рівнем Україна почала суттєво відставати від багатьох країн регіону. А за оцінками конкурентоспроможності національної економіки ще донедавна займала останні місця не лише серед європейських країн, але й серед країн, що розвиваються [4, с. 375].

Румунія, як і Україна оголосила про своє прагнення інтегруватися в ЄС ще на початку 90-х рр. минулого століття. Проте на відміну від нашої держави, румунська сторона спромоглася досягти бажаних результатів соціально-політичного та економічного розвитку, що сприяють безпосередньому включенню Румунії до числа перших претендентів на вступ до ЄС вже у 2007 р.

Прагнучи реалізувати згадуване вище завдання, влада Румунії відчутно змінила акценти зовнішньополітичної діяльності, відмовившись від територіальних претензій, тривалий період висловлюваних в бік України. Суть означеної проблеми зводилася до намагання актуалізувати в українсько-румунських стосунках та на вищому міжнародному рівні питання повернення історичних румунських територій до складу Румунії. Вперше на офіційному рівні основний зміст окресленої вимоги було викладено в 1991 р. у заявах уряду та парламенту Румунії щодо референдуму в Україні 1991 р. [5, р. 1; 7, р. 1] та заяві парламенту Румунії щодо пакту Ріббентропа-Молотова [6, р. 1-2].

Однак, як зазначалося раніше, з розвитком демократії та трансформації політичних та суспільних інститутів Румунії, політика щодо України була дещо модифікована. Результатом таких змін стало підписання у 1997 р. Договору про відносини добросусідства та співробітництва між Україною та Румунією [1, с. 89], Договору про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань (2003 р.) [3, с. 38] та суттєва інтенсифікація економічних та культурних зв’язків між обома державами.

Таким чином, трансформаційні процеси в постсоціалістичних країнах здійснюють значний вплив на їх політичне, економічне та соціальне життя. Зміни такого характеру часто відіграють провідну роль у розбудові дружніх стосунків між країнами, що розташовані у одному геополітичному просторі. Одним із позитивних прикладів є досвід взаємодії таких країн Центрально-Східної Європи як Україна та Румунія.

Література:

1.  Аппатов С., Макан І. Українсько-румунські відносини: історія та сучасність // Український історичний журнал. – 1999. - №5. – С. 87-101.

2.  Брусиловська О. Україна і Румунія у 90-ті роки: досвід системної трансформації та міждержавного співробітництва // Україна-Румунія-Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин: Матеріали міжнародної наукової конференції / Буковинський політологічний центр. – Чернівці: Букрек, 2002. – С. 258-271.

3.  Бутейко А. Д. Камінь спотикання знесено // Політика і час. – 2003. - №8. – С. 30-39.

4.  Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський союз: заснування і етапи становлення. Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий дім ”Ін Юре”, 2001. – 448 с.

5.  Declaraţia Guvernului României privind referendumul din Ucraina // Adevărul. – 1991. – 3 decembrie.         – р. 1.

6.  Declaraţia Parlamentului României privind Pactul Ribbentrop-Molotov şi urmările lui pentru ţară // Моnitorul oficial al României. – 1991. – 27 іunіе. – р. 1-2.

7.  Declaraţia Parlamentului României privind referendumul din din Ucraina la noiembrie 28, 1991 // Моnitorul oficial al României. – 1991. – 29 nоіеmbrіе. – р. 1.

 

Максименко В. Н.

доцент

м. Київ

УКРАЇНА В СИСТЕМІ СУЧАСНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

(УТОПІЯ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ)

 

Поняття "утопія", що увійшло до словників багатьох народів з часів Томаса Мору, знаходячи безліч змістів, простирається від позначення властивого всім людям прагнення до кращого життя, до фантазій параноїка і шизофреніка. Розмаїття проявів, створених за довгу історію культурного розвитку  людства, ускладнює розуміння суті даного соціального суспільного феномена, не дає можливості оцінити значення утопії у формуванні системи соціальних знань. Проекція утопії в соціальну дійсність, зокрема у політичну, створює гуманістичний орієнтир, картину, майбуття, яке об’єднує, спрямовує суспільство на досяжність чуттєво-картинних ідеалів.  

Визначення головних характеристик утопії: проективність, нормативність, апріорізм, дозволяє вважати її визначальною складовою системи сукупного соціального знання. У пошуках критерію соціальної дійсності утопія виступає як синтез теоретичних представлень і практичної реалізації гуманістичних ідеалів, виявляючи собою в такий спосіб субстанціонну характеристику соціального знання. Розгляд даного співвідношення  вимагає філософського аналізу  узагальнень співвіднесеності суб'єктивних детермінацій до ціннісно-зорієнтованої соціальної діяльності.

Актуалізація філософського аналізу такого діалектичного співвідношення обумовлена також і тим, що в роки комуністичного будівництва в прагненнях знайти змістовні характеристики соціального знання, утопія трактувалася односторонньо, тільки як помилкове, недійсне, неістинне знання, позбавлене права на існування. Невірогідність такої оцінки утопії виявила практика, довівши, що вилучення утопічних характеристик приводить до дегуманізації соціальних знань. Звідси виникає гостра необхідність з'ясування з одного боку, причин і характеру теоретичних, а разом з тим і методологічних помилок оцінок значення утопії, а з іншого боку потреба зрозуміти цінність того високого морального польоту який  був притаманний керованим революційною ідеєю народним масам. Це є особливо важливим для з'єднання пориву сучасної людини до волі і демократії з його

історичним досвідом, де утопія виступає як істотна соціальна орієнтація, що тримається на історичному досвіді всього людства.

Шлях подолання протиріч соціальної дійсності, переорієнтації її спрямувань  вибору на «смысложизненные» 1 цінності, потребує перетворення населення України з етнічної маси в державний народ. Філософське обґрунтування даного процесу вимагає по новому зрозуміти та оцінити роль гуманістичних характеристик сукупного соціального знання.  Утопія, як категорія соціального знання, виступає гуманістично-ціннісною, «смысложизненной» характеристикою знання, безпосередньою передумовою обґрунтування його вірогідності як реалістичності. Побудова нової соціальної дійсності вимагає, таким чином, більш уважного ставлення до проблеми з'ясування характеристики соціального знання, тому що її правильне осмислення дозволяє швидше вирішувати проблеми, які постають перед нашою державою і не тільки перед нею. Проблема утопії актуальна для дослідження людства, реалізація історичних прагнень якого неможлива без усвідомлення ціннісних, «смысложизненных» орієнтацій і основ життя кожної людини і суспільства в цілому.

Перед соціальною філософією проблема утопії, як сутнісної характеристики соціального знання, вимагає пошуку субстанціональних основ людського буття, особливо зараз, коли в умовах глобалістики з наочністю доводиться, що людство постало в прикордонній ситуації  вижити-жити вирішує проблему збереження як людства в цілому, так і людського в людині, тому важливо розглянути основні аспекти становлення утопічної свідомості, історичні фактори його формування.

На відміну від попередніх часів у XX ст. термін "утопія" знайшов багатозначність тлумачення коли зміна ціннісного значення багато в чому зобов'язана появі різних антиутопій і дистопій. Обмежимося самим загальним розумінням утопії як моделі зробленого, гармонійного, забезпеченого, безконфліктного суспільства, життя на землі без лих і страждань. Ось як говорить про це Є. Баталов: "Утопію можна визначити як довільно сконструйований образ ідеального соціуму, приймаючого різні форми (громади, міста, країни і т.п.) і людини з її багатством внутрішнього середовища - від внутрішнього світу до космосу".

Пошук загального блага і зробленого суспільного

пристрою, ідеального типу гуртожитку, у якому всі різнорідні частини суспільства об'єднані в гармонійне ціле, - от що складає стрижень утопічних шукань і побудов. Утопія пропонує людині "земний рай", побудований його власними руками, а не дарований понад за його покірність.

Черних Г. П.

аспірант

м. Київ

ЕКОЛОГІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ:

ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ

 

“Те, що ти не бажаєш мати завтра,

 відштовхни сьогодні, а те що бажаєш

мати завтра – здобувай сьогодні”

Фома Аквінський [1]

 

У XX столітті усі природні екосистеми зазнали потужного антропогенного тиску, який і призвів до загрози глобальної екологічної катастрофи. Людство шукає вихід з цього загрозливого стану. У зв’язку з цим, екологічна проблема знаходиться в центрі уваги сучасних дослідників, з тим щоб сформувати можливі шляхи екологічно безпечного розвитку, випрацьовувати можливі моделі усталеного розвитку цивілізації.

Існує багато фундаментальних стратегічних завдань людства по врятуванню навколишнього природного середовища, але ситуація на жаль не змінюється.

Чи будуть знайдені найбільш дієві та переконливі? Що ж допоможе порозумітися нам з природою? Чи здатні змінити ситуацію, що склалася, на краще?

 Основною проблемою, на наш погляд є те, що сучасні наука і техніка спрямовані на максимальну експлуатацію природних ресурсів, задоволення всезростаючих потреб людини та суспільства, навіть сплачуючи за це будь-яку ціну.

На наш погляд для гармонізації взаємин людини і природи передусім необхідно створити, як одну із складових елементів духовності, - екологічну свідомість.

Найголовнішою із ідей, щодо гармонійного розвитку суспільства останнім часом проголошують ідею сталого розвитку [2] .

На наш погляд, головним чинником реалізації цієї ідеї є вчення про ноосферу – сферу розуму і формування на цій основі – екологічної свідомості.

Під поняттям “стійкий розвиток” потрібно розуміти такий, -  який  задовольняє потреби сучасності, але не ставить під загрозу  здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. За допомогою концепції стійкого розвитку можна не тільки замінити існуючі моделі і теорії розвитку суспільства, а й перейти до сталого розвитку на основі радикальної зміни пануючих різновидів систем цінностей. 

Вчення про ноосферу це намагання здійснити синтез природничих та гуманітарних наук, сфера взаємодії людини та природи, в рамках якої розумна діяльність стає головним визначальним фактором розвитку [3] .

Ніколи ще земна поверхня не була настільки змінена та спотворена. І це є наслідок і недолік взаємодії природничих та суспільних наук в осмисленні даної проблеми. 

Лише за умови формування екологічної свідомості ми утримаємо рівновагу та цілковиту гармонію з природою.

Яким же чином сформувати екологічну свідомість? Чи варто надавати пріоритет екологічній свідомості? Чи готові ми до пожертв заради збереження гармонії?

Досягти бажаного результату можна головним чином, як ми вважаємо, за рахунок екологічної освіти і виховання в суспільстві. Екологічна освіта допоможе у формуванні екологічних та етичних норм, цінностей, відносин і способу життя, що допоможе заздалегідь уникати негативних наслідків своїх діянь.

Екологічні знання суспільства та реалізація їх в практичній діяльності стануть гарантією продовження існування та розвитку цивілізації.

Екологічна освіта і виховання мають починатися з раннього дитинства (родинне виховання) і продовжуватись протягом життя  (шкільні та громадські організації) відповідно до державних програм і ширшого контролю за їх виконанням.

Метою екологічної освіти і виховання є цілеспрямоване формування у кожної людини на всіх етапах її життєдіяльності глибоких і міцних екологічних знань, цілісних уявлень про біосферу, розуміння органічного взаємозв’язку в єдності людства і навколишнього середовища.

Кінцева мета такої освіти полягає в тому, щоб надати населенню можливість зрозуміти складний характер навколишнього середовища і необхідність для усіх країн світу  розвиватися таким чином, щоб це узгоджувалося з навколишнім середовищем. Екологічна освіта має виступати як певна ідеологія і синтез економічної, політичної і екологічної діяльності людства в сучасному світі, з тим щоб підвищити почуття відповідальності усіх країн і стати передумовою для розв’язання серйозних проблем навколишнього середовища на глобальному рівні [4] . Лише за таких умов ми сміливо і впевнено можемо говорити про те, що у нас є майбутнє!

Література:

1. Майстри афоризму. Ред. Душенко К. – М.: Єксмо, 2002. – С. 8.

2. Лакуша Н. М. “Ідея сталого розвитку в контексті екологічних проблем (соціально-культурний та праксеологічний аспекти)”. Автореф. дис. к. ф. н. 09.00.03. Київський національний університет будівництва та архітектури. Київ 2005. –  20 с.

3. Казначеєв В. П. “Вчення В. І. Вернадського про біосферу та ноосферу”. – Новосибірськ: Наука, 1989— 459 с.

4. Крисаченко В. С. “Людина і біосфера: основи екологічної антропології” – К.: Заповіт, 1998  – 589с.

 

Скальська М. Л.

студент

м. Київ

ПСИХОДИНАМІКА СУЧАСНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

 

Психодинамічні виміри України в системі сучасних цивілізацій логічно знаходять своє завершення в розумінні тих еволюційних процесів, які супроводжують динамічний перехід та співіснування доби Модерну /сучасності/ та Постмодерну /постсучасності/. В них відбилась як специфічна форма антропологізації світогляду, так і ситуація, яку можна позначити станом постантропологічних перспектив. Річ у тім, що людська природа та людський світ виявились надзвичайно багатоликі, внутрішньо суперечливі й неоднозначні, а це призвело до проблеми протистояння і комунікації різних парадигм філософії людини ХХ століття.

Дати оцінку Модернізму не просто, вже навіть тому, що більшість вчених мислять його як “тривалу неясність”, за принципом “або-або”. Модернізм був історичним періодом, що продовжив пізні романтичні та вікторіанські ідеали, завершившись після Другої світової війни /так званим високим модернізмом/. Модернізм також слід розглядати як певну сукупність спільних стилістичних, культурних та філософських понять і методів. Зрештою, частково це питання висвітлено в монографії Ольги Соболь ”Постмодерн і майбутнє філософії” (1997), де йдеться про Премодерн, Модерн та Постмодерн як три стазиси культурної свідомості Заходу. Автор переконана, що Постмодерн – це виклик модерністському проекту “саморефлективної, критичної раціональності і свободи”, якому притаманна тенденція від кантівської концепції Просвітництва до гуссерлівського “повороту до речей в самих себе”.

Мабуть, щоб осмислити зміст понять модерну та постмодерну в цивілізаційних процесах України як європейської держави, недостатньо обмежитись суто понятійною рефлексією або ж лише культурно-філософським аналізом. В дискусіях про ці поняття переважного сенсу набувають не емпіричні аспекти соціальних процесів суспільства, а філософія особистісного самовираження, психологічна точка зору на “антропологічний стан” в якому перебуває людство. Річ у тім, що ми не лише ведемо дискурс про постсучасність, але й вкорінені у ній самі. Питання тому виникає в наступному: де, коли і ким започатковується аутентична ідея про наявність такого антропологічного стану? Чи реально, все ж, визначити  прозорі межі та світоглядні засади її присутності в цивілізаційних процесах Постмодерну?

Авторитетною спробою на сьогоднішній день у дефініціях сутності постмодернізму залишається теорема Вольфганга Вельша висловлена ним, зокрема, в праці “Постмодернізм в мистецтві та філософії і його відношення до технологічної епохи ” (1988), де автор вказує на принципи і колізії, які супроводжують досліджуване нами явище. Водночас, американський літературознавець Леслі Фідлер наполягає на одному з критеріїв Постмодернізму – це стирання межі між елітарними та буденними смаками, інтелектом та емоціями, реальністю та фантазією, за умови, коли мотиви містики, міфу, еротики заповнюють естетичний простір. Різноплановим та багатозначним взірцем у цьому сенсі вважають роман Умберто Еко “Ім’я рози”. На окрему увагу заслуговує думка Чарльза Йенка, який вказує на архітектуру як символ постмодерну, його найбільш функціональний та конструктивний ”код”. Переважна більшість теоретиків постмодерну схиляються до думки панівного режиму “технологічної епохи”, та її високої конкурентоспроможності з іншими культурними стилями і ціннісними надбаннями.

Якщо виходити з того, що постмодерністські мислителі та філософи прагнуть поставити себе по якийсь один бік модерно-постмодерної вісі, діяти за принципом кіркегорівського „або-або”, то модернізм є водночас і джерелом постмодернізму і тим, від чого сам постмодернізм рішуче відмежувався. За психоаналітичними спостереженнями, починаючи з 70-х років ХХ ст., в мистецтві відчувається загальна дегуманізація, що засвідчує кінець реалізму та встановлення обмежень для тотального втручання людини в процеси розвитку природи, суспільства та культури. Натомість, активізується пошук універсальної художньої мови, посилюється зближення, зрощування мистецьких рухів, запановують стильовий „анархізм”, коллажність, еклектизм. До цих явищ приєднується відчутний вплив мистецтва на позахудожні галузі людської діяльності, такі як політика, релігія, інформатика, лінгвістика, кібернетика, реклама, мода і т.п. Однак, найвідмітнішою рисою постмодерністської творчості є не лише її переорієнтація на компіляцію та цитування, не лише втрата часово-просторових детермінантів мистецьких творів, а й кардинальна зміна самосвідомості самого митця, який перестає бути „творцем” у класичному розумінні. Сенс художнього твору народжується безпосередньо в акті його сприйняття, естетичне знання локалізується, а онтологічний аспект домінує над гносологізмом, в чому й полягають психологічні особливості сучасних трансформацій.

Водночас, поряд з терміном Постмодернізм, все частіше вживаним стає словосполучення Постмодерність. З її розвитком пов’язують виникнення цілком нових галузей наукових досліджень, таких, як культурні студії, жіночі студії, гей-лесбіянські студії, гендерні студії, теорія збочень, наукові студії та постколоніальна теорія. Хоча фундуються вони на певних обмеженнях, все ж важко заперечити в них постійну присутність філософсько-естетичного дискурсу, який власне й зумовлений психосоціальними чинниками в контексті динаміки державотворення України.

 

Скальська Д. Н.

доцент

м. Івано-Франківськ

ДО ПОБУДОВИ АНТРОПОЛОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ ПОСТМОДЕРНУ

 

Над спробою побудови цілісної антропологічної теорії постмодерну часто іронізують, розцінюють такий намір як екстравагантний. Чому складається таке враження? Якщо зважити на те, що справжні зусилля будь-якого дослідження приводять до його ж аутентичних витоків, то в даному випадку, вони зосереджені, на наш погляд, в неокантіанській естетиці та окремих ідеях послідовників М. Шелера. В неокантіанській естетиці особливим сенсом наділено саме поняття цінностей, поза яким формується одна з відмінностей у відношенні до мистецтва між Баденською та Марбурзькою школами. З позиції Ернста Кассірера /1874-1945/, – цінності ”конституюють” світ культури, а сутнісне визначення людини асоціюється з символом. У мистецтві, як „символічному світі” людина, на думку Кассірера, віднаходить і відтворює саму себе. [1] Автор вводить поняття „символічного універсуму”, в якому “сплітаються різні ниті” в площині людського досвіду. Лінгвістичні форми, художні образи, міфічні та релігійні ритуали створюють штучного посередника, свого роду постмодерністичний колаж, без якого людина не може обійтися в теоретичній та практичній діяльності. Символічна людина постійно звернена на саму себе, а не до реальних фактів та речей, їх вона підміняє уявними емоціями, фантазіями, ілюзіями, надіями, страхами, мріями [2, 28-29].

Подібну постмодерністську настанову підготовляє своїм вченням про людину як ”ексцентричну істоту” Гельмут Плеснер /1895-1985/. В одній з основних праць „Щаблі органічного і людина. Вступ до філософської антропології”, мислитель виводить буття людини за межі типових реакцій поведінки. Людина здатна бути „іншою до себе” – ексцентрична. В постмодернізмі складається аналогічна ситуація, бо людина „переживає безпосередньо саму себе”, або ж за словами Плеснера відбуває „...радикальне авторство свого живого існування” [3, 122-123].

Так відбувались спроби в допостмодерністську епоху налагодити рівновагу між об’єктивним та суб’єктивним, між безпосередньо чуттєвим та інтелектуальним, між зображенням та відображенням в художньому творі. Насправді, з погляду сьогодення, можна дійти висновку, що вищезгадані символічні форми були іманентно властиві людині, яка намагалась „відкрити реальність” способом структуралізації. Мистецтво ж виступило тією цариною символічних форм, де структурний аналіз /в порівнянні з мовою та наукою/ виявився найбільш компетентним. Принципова ознака структуралістського підходу полягає в тому, що символ змінюється на ”знак” /структуру, значення, елемент, функцію/.

Серед дискусій, які розгорнулись у колах західних та вітчизняних дослідників щодо комплексу “модернізм - постмодернізм”, на окрему увагу заслуговує позиція Т. Гуменюк. У своїх працях теоретик вказує на становлення нового, сучасного, умовно кажучи, модерного менталітету, обґрунтовуючи концепцію “глобального модернізму” як виразника “духу сучасності”, як створення “нової самості”, нового типу гуманізму під назвою. “постмодерністський гуманізм”. Т.Гуменюк також створює свою, оригінальну концепцію, згідно якої постмодернізм виступає “транскультурним феноменом” [4, 19-20; 5, 38]. На думку інших авторів, постмодернізм проектує “мета-естетику”, коло проблем і предмет якої не збігається з традиціями класичного естетичного аналізу. Так В. Личковах стверджує: “Від “естетизму”, почуттєвості, смаку вони переорієнтовуються на універсальне світовідношення з усіма його реальними, ірреальними, мета– і транс–аспектами. Весь світ /антисвіт/ людини – культурний і контркультурний, екзистенційний і містичний, образний і знаково-символічний, буттєвий і текстуальний в їх евокативних формах стають “предметом” нової парадигми естетики. Понад те, саме історико–естетичне знання, традиційний гуманітарний “суб’єкт” і “об’єкт” естетичного відношення долаються у новій структурі ексцентричного світовідношення, стають трансгресивно перебореними і перевершеними /з точки зору постмодерного мистецтва/” [6, 45]. Автор пропонує на реінтеграції універсального змісту історії естетики та мистецтва, на переборенні постмодерністської ситуації в культурі, побудувати проект “естетики універсалізму” – як онтології новітньої чуттєвості.

Глибинний сенс і межі філософії постмодернізму Назіп Хамітов закликає осягати в своєрідній інтеракції філософської антропології, екзистенціалізму та персоналізму, оскільки: “Постмодернізм, – на його думку, – пропонує філософії людини не новий зміст, а нову форму взаємодії: вільну комунікацію її парадигм, у процесі якої вони мають збагатитися і взаємно актуалізуватися” [7, 250]. Таким чином, виникає ідея метаантропології – вчення про виміри людського буття та умови плідної комунікації у цих вимірах, а також про фундаментальні тенденції розвитку людського роду і пов’язані з ними колізії. Однією з таких парадоксальних колізій і є Постмодерн.

Наявність багатомірності та поліваріантності в постмодерністській програмі викликає відповідну реакцію традиційно орієнтованої класичної науки. Якщо йдеться про Україну в плані трансформації держави та громадянського суспільства, то її цивілізаційний вимір передбачає наведення мостів не лише між високою і масовою культурою, а й поворот до традиції. Стосовно політичного виміру, то в постмодерні загострюється увага до проведення децентризації, анархічної, еротичної політики, а філософсько-інтелектуальний вимір стосується інтенцій на здійснення радикальних перетворень модерністської метафізики свідомості /проблеми метанаративу/.

Література:

1. Кассирер Э. ”Філософія символічних форм”, т.1-3. 1923-1929. ”Етюд про людину”, 1944.

2. Кассирер Э. Опыт о человеке: введение в философию человеческой культуры // Проблема человека в западной философии. – М.: Прогресс, 1988.– С.26-99.

3. Плеснер Г. Ступени органического и человек // Проблема человека в западной философии. – М.: Прогресс, 1988. – С.122-153.

4. Гуменюк Т.К. Модернізм у перспективі постмодернізму // Етика і естетика в структурі сучасного гуманітарного знання. Матеріали науково-теоретичної конференції. – К.:Вид. Центр ”Київський ун-т“, 1997.– С. 19-21.

5. Гуменюк Т.К. Постмодерн як транскультурний феномен. Естетичний аналіз // Автореферат дисерт. на здобуття наукового ступеня доктора філос. наук. – К., 2002.– 38с.

6. Личковах В.А. Постмодернізм і проект естетики універсалізму // Етика і естетика в структурі сучасного гуманітарного знання. Матеріали науково-теоретичної конференції. – К.: Вид. Центр “Київський ун-т”, 1997. – С.45-47.

7. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. – К.: Наукова думка, 2000.– 273с.

 

Бурдяк В. І.

професор

м. Чернівці

ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ЗМІНИ

У ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ КРАЇНАХ ЦСЄ:

ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ

 

Після революцій 1989 р. у країнах ЦСЄ, з’явилося чимало наукових публікацій, що по-різному  пояснюють крах реального соціалізму та трансформації у цих державах. Теоретичні та методологічні аспекти проблеми досліджують здебільшого західні вчені Ерме Г., Лінц Дж., Даймонд Л., Хантінгтон С., Лейпхарт А., Шапіро Я., Ді Палма Г., Мангейм Дж., Річ Р., Поттер Д., Степан А., Бова Р., Бермео Н., Гюнтер Р., Діамандорус П., Пшеворський А., Бжезинський З., Фукуяма Ф. тощо. У наукових публікаціях цих учених популярні твердження про прихід нової ери демократизації, що виявилася в повсюдному перекроюванні політичної карти світу за еталонами західної ліберальної демократії. Ф.Фукуяма висловив претензійну тезу про кінець історії як такої, досягнення людством кінцевої точки його ідеологічної еволюції та “універсалізацію західної ліберальної демократії кінцевою формою людського правління” [4, с.4]. Згодом  він підтвердив цю думку. “Світ інтегрується завдяки розвитку технології, торгівлі й інвестицій, обміну думками, що стимулює економічне зростання і створює підвалини для демократії. Там, де розвивається економіка, неминуче поширюється демократія. Саме цей різновид прогресу – єдиний створює шанс розвитку для бідних країн” [3, с.2-43]. У демократичних країнах та тих, що демократизуються, на думку А.Лейпхарта, дії урядів є “у відносно тісній відповідності до бажань, відносно великої кількості громадян упродовж тривалого часу” [5, с.37-38].

Хоч до аналізу демократизації як одного з невід’ємних факторів та  видів політичної трансформації сучасних суспільств вдалися і західні, і вітчизняні вчені, проте й донині немає єдиної думки, інтегрального підходу до визначення трансформації. Деякі вчені ототожнюють трансформацію і демократизацію, а інші вказують на відмінності між ними. В.Журавський пише, що яскраво виражена специфіка політичного процесу в суспільствах перехідного типу змушує нас значно прискіпливіше поставитися до цього поняття [1, с.64].

Зазвичай у широкому розумінні демократизацію розглядають як перехід від недемократичних форм правління до демократичних. Вважаємо, що таке трактування цього поняття не зовсім виправдане, адже процес не завжди приводить до утвердження сучасної демократії. Трансформація потенційно може мати два напрями: формування демократичної та недемократичної політичної системи. Навіть при офіційно декларованих цілях демократії та логіці розвитку, що вказує начебто на його прогресивність, політичний процес може мати принаймні 4 ймовірних сценарії: перемога одних політичних еліт над іншими, при активній підтримці політично активної більшості громадян і, відповідно, – успішна демократизація; висока конкурентність політичних еліт при низькій активності громадян, і в результаті, формування сприятливого ґрунту для авторитарного режиму; низька конкурентність еліт при високій політичній активності громадян, що посилює охлократичні тенденції і знижує ефективність державного управління; мінімізація інтенсивності всіх політичних процесів (на рівні і громадянського суспільства, і політичних еліт), що сприяє встановленню диктатури, коли незатребувана політична влада потрапляє в сильні руки [2, с.429]. Тож, трансформація – не завжди вдалий рух до демократії і демократизації політичного процесу (розширення форм політичної участі, пріоритет демократичних цінностей та інтересів суспільства).

Сучасні процеси поширення демократії, шляхом трансформації політичних систем, сприяли появі на світовій арені держав, які ще за багатьма критеріями не відповідають усталеній уяві про ліберально-демократичний устрій. Це – молоді демократії, до яких відноситься і Україна, де становлення демократичних інститутів продовжується. За типом та розвиненістю демократичних інститутів вони відрізняються від західних демократій, і між собою. Одним з підходів до їх класифікації є поділ на вільні країни, де панують принципи ліберальної демократії, стійкі й розвинені демократичні інститути та країни з неповною чи електоральною демократією, де участь громадян у політичному процесі обмежується виборами. Суттєва відмінність між ними та, що в ліберальних демократіях політичні інститути –  необхідні механізми гарантії громадянських прав і свобод як самоцінності, а в електоральних демократіях громадянські свободи – засіб нормального розвитку виборчого процесу та мінімальної участі населення в ньому.

У методології сучасної політичної науки певне місце належить структурному та процедурному підходам. Деякі вчені пишуть, що між ними не існує таких протиріч, які неможливо подолати, що вони, швидше, доповнюють один одного, аналізуючи різні аспекти одного явища. На нашу думку, цілком можливий їх синтез.. Але різні підходи вчених вказують, що трансформація – складне й багатогранне явище, а тому вимагає подальшого аналізу політичних інститутів у ході трансформацій  в Україні та й у країнах ЦСЄ.

Література:

1. Журавский В.С. Политический процесс в Украине: анализ, поиски, решения. – К., 1995.

2. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. – М.: Аспект Пресс, 1997.

3. Фукуяма Ф. Глобалізація безконечна // Ї. – 2000. –  № 19.

4. Gunter R., Diamandorus, P.N., Puhle H.-J. O’Donnell’s “Illusions” // Journal of Democracy. – 1996. – № 4.

5. Lijphart A. Democracies. Patterns of Majoritarian and Consensus Government in Twenty-One Countries. – New Haven; London, 1984.

Гаврилюк Ю. М.

доцент

м. Харків

ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ПРОЦЕС І ПРОБЛЕМА

ГЕОКУЛЬТУРНОГО СУБ’ЄКТА

 

Зазначена проблема набуває особливої гостроти у світлі гіпотетичного погляду на майбутнє земної цивілізації. Виходячи із суто фізичних міркувань стосовно джерел і обсягу використання енергії, російський астроном М.Кардашев і фізик із Прінстонського університету Ф.Дайсон класифікували можливі позаземні цивілізації на три типи. Цивілізація типу І базується на освоєнні потенційних ресурсів усієї планети. Цивілізація типу ІІ опановує енергію  зірок. Цивілізація типу ІІІ використовує енергію всієї галактики. Кожна прогресуюча таким чином цивілізація споживає обсяг енергії приблизно в 10 мільярдів разів більший від обсягу енергії цивілізації попереднього типу. Ця колосальна енергія, що може появитися у розпорядженні цивілізації, заставляє задуматися над геокультурним типом суб’єкта, спроможного забезпечити такий рівень її розвитку. У світлі цієї класифікації нинішня земна цивілізація відноситься до типу 0. Основне джерело її енергії – викопне паливо. Але за прогнозами вже до завершення двадцять першого сторіччя будуть закладені основи цивілізації типу І.

Сучасний процес цивілізаційного розвитку проходить під знаком трьох найфундаментальніших відкрить, зумовлених квантовою революцією, ДНК-революцією та комп’ютерною революцією. Уперше в історії відкриваються можливості маніпулювати силами Природи й перетворювати їх відповідно до  ціннісних орієнтацій геокультурного суб’єкта. А це означає, що за відкриттями в царині Природи мають наступити відкриття в самопізнанні Людини, в усвідомленні нею себе геокультурним суб’єктом, для якого опанування Природою є способом утвердження правди свого буття Людиною. Органічна єдність істини об’єктивно можливого Природи і правди суб’єктивно-належного Людини становить сутність геокультурного суб’єкта, крізь призму якої слід розглядати процеси глобалізації, місце і роль в них України. Без визначення конкретного геокультурного суб’єкта глобалізації вона перетворюється в абстрактний процес об’єктивних можливостей.

Засоби виробництва в їх об’єктивному вимірі ще не є продуктивною силою суспільства. Нею вони стають лише, будучи „вмонтованими” у певну систему ціннісних орієнтацій геокультурного суб’єкта, як культурно значимі засоби виробництва, тобто як функція суб’єкта відповідних геокультурних відносин.  Тому продуктивні сили завжди мають своє геокультурне обличчя. Об’єктивно одні й ті ж засоби виробництва для різних геокультурних суб’єктів будуть різною продуктивною силою.

Закони бізнесу для всіх країн з ринковою економікою однакові, але спосіб їх функціонування у кожній з них зумовлений характерною для цих країн геокультурою, що, власне, і дає підстави говорити про „американське” чи „японське економічне диво”. Економіка як геокультурний феномен не зводиться лише до об’єктивних норм, бізнесових рекомендацій і матеріального зиску. Керуючись лише ними, добитися суттєвих зрушень у розвитку продуктивних сил неможливо, оскільки людська діяльність не піддається жорсткій регламентації.

Смисл економіки – в можливості реалізації сенсу життя геокультурного суб’єкта в буття для кого? і як? Залежно від того кому і як служать плоди економічної діяльності, визначається дійсний геокультурний суб’єкт. Тому з погляду геокультурного підходу важливою є не сама форма власності на засоби виробництва, а повнота геокультурного життя, яку здатна забезпечити економіка в конкретних умовах на певному історичному етапі розвитку геокультурного суб’єкта.

Усі суб’єкти, практична діяльність яких здійснюється в межах єдиної для них культури, утворюють окремий інтегрований геокультурний суб’єкт незалежно від того, наскільки вони свідомо ідентифікують себе з ним. Представники різних культур, попадаючи під дію силового поля чужої для них геокультури, через засвоєння практичних можливостей останньої об’єктивно стають її функціонерами. Їх власна культура, перестаючи бути виразником сенсу життя, втрачає сенс. Спроба надати їй значимості пов’язана з відповідними геокультурними перетвореннями. Нерозуміння необхідності останніх може спричинитися до зникнення цілих геокультур або до антигеокультурних процесів.

Популярна на Заході концепція „світового уряду”, „світової держави” вимагає вияснення сутності світового геокультурного суб’єкта, його спроможності захистити суверенні права всіх людей світу. Ось чому так гостро нині постає перед народами питання геокультурної безпеки, надання процесам глобалізації високих технологій, виробництва, фінансування, тощо геокультурного характеру. У цьому контексті проблема України полягає у відсутності сформованого національного геокультурного суб’єкта. У кризі його само ідентифікації, вихід з якої лише один – самопізнання як неодмінної умови входження  у світовий цивілізаційний простір.

Улізко Г. В.

м. Київ

ОСВІТА ЯК ДІЄВИЙ ЧИННИК ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

 

З історії розвитку суспільства нам відомо, що були невдалі спроби розбудови держави, яка б грунтувалася на засадах освіти і науки. Але сама ідея є досить привабливою для гуманітаріїв сьогодення. І саме тому, на наш погляд, що наукові знання суттєво впливають не лише на інноваційний процес виробництва, але й на всі інші сфери суспільного  життя, а тим самим і на формування особистості.

В Україні останнім часом відбулися важливі зміни в економічній і політичній сферах, які торкнулися і вищої освіти, яка є невід’ємною складовою національної економіки і суспільного життя.

Проблема освіти виходить на передній план у зв’язку зі становленням нового типу суспільних відносин – інформаційного суспільства. Саме тому проблемою проблем на сьогодні є проблема освіти і науки, які становлять базову галузь народного господарства  України.

Вважаємо актуальною проблему подальшого розвитку освіти в Україні ще й тому, що, як наголошує Міністр освіти і науки С.М. Ніколаєнко в своїй доповіді на підсумковій колегії Міністерства освіти і науки України 23 лютого 2006 року, “освіта і наука мають бути в авангарді процесів, які формують інтелектуальні ресурси нації” [1].

Чим же сучасний стан освіти не вдовільняє нас?

Чи можлива розбудова держави на засадах освіти?

Яких заходів необхідно вжити для реалізації цієї ідеї?

Сучасний стан і рівень освіти в Україні є  задовільний. Але процес глобалізації, прагнення України вступити до Європейського Союзу, до визнання рівня кваліфікації (диплому) українських спеціалістів у світовому просторі, невідповідність рівня суспільної свідомості рівню свідомості громадян розвинених країн – все це спонукає до роздумів, пошуків шляхів і засобів до трансформації сучасної освіти і, як результат, можливості розбудови громадянського суспільства, що відповідає вимогам нашої Конституції.

Освіта в Україні і сьогодні має грунтуватися не на традиційних (знання, вміння, навички) засадах, але на нових, запропонованих ЮНЕСКО (“вчитися знати, вчитися робити, вчитися бути, вчитися співіснувати” [2].

Покращення рівня якості і змісту освіти, зокрема вищої, на наш погляд, вдається за рахунок приєднання України до Болонського процесу.  Саме рейтингова система оцінювання діяльності вищих навчальних закладів інформуватиме  суспільство про стан вищої освіти, динаміку розвитку вищих навчальних закладів.  Це, в свою чергу, стане важливим кроком на шляху реалізації стратегічного курсу України  до Європейського Союзу.

Наразі, в Україні склалася суперечлива ситуація між вимогами суспільства до фахівця, з  одного боку, і реальним рівнем його підготовки у вищих навчальних закладах – з іншого.

Трансформація освіти в Україні змушує трансформуватися і саме суспільство. Маючи п’ять рівнів кваліфікації сучасної системи освіти (бакалавр, спеціаліст, магістр, кандидат наук, доктор наук) – попит на цю пропозицію не задовільний (бакалаври, які не бажають далі продовжувати навчання, не знаходять своєї ніші в структурі держави).

На наш погляд, процес трансформації освіти в Україні і процес трансформації суспільства має відбуватися одночасно.

Стратегія і тактика державного управління України, на щастя, опікується проблемою трансформації освіти і, що дається нелегко, трансформацією суспільства загалом.

Лише високий рівень освіти, науки і культури – високий рівень самосвідомості української нації – дадуть можливість розбудовувати по-новому відносини зі світовим співтовариством і Європою зокрема.

Насамкінець, доречними є слова сучасного філософа І.В.Чорноморденка, що звучать так: “Отримавши свободу і незалежність, демократична Україна мусить перейматися проблемами і освіти, і науки – проблемами своєї сутності” [3].

Література:

1. Доповідь Міністра освіти і науки С.М. Ніколаєнка на підсумковій колегії Міністерства освіти і науки України “Підвищення ефективності вищої освіти – визначальний чинник зростання соціально-економічного потенціалу держави” (23 лютого 2006 року, м. Київ). – Газета “Освіта України”, № 19 за 10 березня 2006 р.

2. Делор Ж. Освіта для майбуття. // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1996. –   Червень. – С.6.

3. Чорноморденко І.В. Освіта і наука в Україні: проблема трансформації. В кн.: Філософія науки, техніки та архітектури: Постмодерний проект: Монографія / За ред. д-ра філос. наук В.А. Рижка. – К.: КНУБА, 2002. – С. 74.

 

 

Александрова  О. С.

кандидат філософських наук

м. Запоріжжя

ВЗАЄМОДІЯ КОНКУРЕНЦІЇ І КООПЕРАЦІЇ

ЯК ГЛИБИННИЙ ФАКТОР БУТТЯ СУСПІЛЬСТВ

В СИСТЕМІ СУЧАСНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

 

Розвиток сучасної світової цивілізації має в своїй основі багато причин, що породжують можливості соціальних конфліктів. В цьому контексті слід по-новому поглянути на деякі чинники буття суспільств, використовуючи нелінійний принцип освоєння світу й процесів, що відбуваються в ньому. Саме такий підхід дозволяє звернутися до глибинних пластів в культурному й психоісторичному розвитку людства. В основі цих культурних пластів закладені архетипи. Докорінний сенс архетипів за К.Г.Юнгом заключається у розумінні ним архетипів як загальнолюдських першообразів, змісту колективного несвідомого, що притаманні не якійсь конкретній особистості, а суспільству, вони мають міфологічний характер, який можна прослідити в загальній пам’яті людського роду, що зберігається в таємних місцях людської душі.

В контексті дослідження взаємодії конкуренції і кооперації, як глибинного фактору буття суспільств, в системі сучасних цивілізацій слід звернутися до архетипів “інь-ян” і Самості.

Аналіз вихідних основ цивілізації Сходу (еволюція стосунків в соціально-економічній сфері від патерналізму до партнерства, державна підтримка бізнесу, дотримання певних соціальних норм, в основі яких знаходяться принципи конфуціанства, споглядальний спосіб буття людини, життя за космічними законами тощо) приводить до висновку, що в основі Східної цивілізації привалює складова єдиного цілого архетипу – інь, що є основою кооперації. Захід, на думку О. Донченка, автора праці «Архетипи соціального життя і політика» «хворіє» на ян. [1]  Домінування складової ян в контексті розгляду цілісного архетипу «інь-ян», призводить до необмеженої конкуренції, надмірного індивідуалізму, логіки у стосунках і технократизму. Однак істинна цивілізованість будь-якої спільноти проявляється у оптимальній гармонічній взаємодії конкуренції і кооперації, тобто у функціонуванні цілісного архетипу “інь-ян” (чоловічого-жіночого, конкурентного-коопера-тивного). Останнє твердження актуалізує необхідність звернення до архетипу Самості.

Архетип Самості проявляє себе в якості “об'єднуючого” символа або в якості його антропоморфного виразу – архетипічного образу андрогіна. В межах парадоксального союзу, Самість об'єднує всі протилежності, втілені в чоловічому і жіночому архетипах, в тому числі й конкуренцію і кооперацію як вихідні й фундаментальні засади сутності людини. З погляду аналітичної психології  архетип Самості служить посередником між несвідомим  змістом і свідомістю, оскільки вони мають здатність до поєднання протилежностей.

Самість людини ідентична трансцендентному Дао, бо внутрішній світ досконалої людини гармонійно поєднує в собі як чоловічий, активно творчий потенціал, так і жіноче, пасивно  сприймаюче начало. З погляду даоської філософії, свідомість втілює в собі активне чоловіче начало  - ян, що є основою конкуренції, сфера ж несвідомого представлена як пасивно сприймаюче жіноче начало – інь, яке є основою кооперації. Об'єднуючим символом архетипа Самості в даоській метафізиці виступає монада Тай-цзи як уособлення трансформацій Дао, що незмінно врівноважуються енергіями інь і ян. Архетип Самості є джерелом а також умовою існування і збереження цілісності психічного (несвідомого і свідомого) в людині.

Отже, архетипи закладені в традиціях суспільства.  Вони  містять у собі глибинні властивості сприйняття світу різними соціальними спільнотами, в тому числі і великими етнонаціональними групами. Відношення до конкурентних і кооперативних засад буття людини і соціуму, що відбуваються як на рівні взаємодії окремих індивідів, так і на рівні глобальних соціально-економічних й геополітичних процесів - неоднакове, хоча і досить стійке. З огляду на універсальність взаємодії конкуренції і кооперації, неоднозначне відношення соціальних спільнот до конкурентних і кооперативних засад їх буття може породжувати різноманітні соціальні протиріччя й конфлікти, це актуалізує питання забезпечення безпеки функціонування соціуму, що можна визначити за перспективу подальшого наукового дослідження заявленої проблеми.

Література:

1. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення) : Монографія. – К.: Либідь, 2001. – 334 с.

Голуб Н. Н.

аспирант

г. Одесса

ИННОВАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ В ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЙ  ПОЛИТИКЕ СОВРЕМЕННОЙ УКРАИНЫ

 

Обращаясь к целям образования вообще, а национального, в частности, философия образования  всегда сталкивалась с одной из трудно разрешаемых тайн: как достичь того, чтобы пробудить потенциальные возможности каждого человека к жизни, к эмоциональному самосознанию, как его пассивность (или безволие) сменить нравственной активностью и как сделать так, чтобы человек почувствовал нужду общества в нем. Однако в массе своей сегодня образованный человек чувствует себя невостребованным или даже беспомощным. Вот почему эти цели и настоящее время весьма остро стоят перед нашей образовательной системой и предусматриваются новой реформой национального образования на Украине.

Сегодня в структуре образования можно выделить ряд инновационных моментов, связанных с подписанием Украиной Болонской конвенции.

Основные требования Болонского процесса – коренные изменения качества подготовки специалистов. Это достигается в национальном образовании следующими факторами.

Во-первых, бурным внедрением информационных технологий в учебный процесс, его информатизация, а так же развитие инфокоммуникационных технологий как основы интеграции современного научного знания. Новые информационные технологии позволяют интенсифицировать образовательный процесс, увеличить скорость восприятия понимания и глубину усвоения огромных массивов знания. Несомненно, расширение влияния и возможностей компьютерных технологий сегодня опровергнуть нельзя. Для студентов это свершившийся факт, что касается старшего поколения, оно остается аутсайдерами в освоении компьютерных технологий. Приобщение к этим технологиям выступает не только требованием времени, но и фактором, значительно облегчающим методику преподавания, самосовершенствования и роста квалификации преподавателя.

Во-вторых, реформированием и изменением программ подготовки специалистов, центральное место в них должны занимать информатика и языковый тренинг.

Сегодня и студенты, и аспиранты, и преподаватели должны быть хорошо знакомы с новинками в области избранной специальности, не только в своей стране, но и за рубежом. Интернет, факсы, переписка по электронной почте – все это доступно каждому, необходимо только знать соответствующий иностранный язык. Новые программы по иностранному языку предусматривают умение хорошо объясняться на иностранном языке, детально переводить тексты, составлять развернутые рефераты по прочитанной литературе, аннотации и т.д. С этой целью предусматривается проверка знаний студентов и аспирантов проведением лексико-грамматического экзаменационного теста.

В-третьих, изменением пространственно-временного поля образования. Если рассматривать образование как социальный организм, то, прежде всего, становится заметной роль пространственных структур как основного познавательного элемента, направленного на формирование специалиста – объективной единицы инкорпорированной в сторону системы связей, приближенной к механизму, отлаженность которого гарантирует достижение поставленной перед ним цели. Внешние пространственные структуры поля образования пересекаются и взаимодействуют с другим социальным пространством – политикой, правом, моралью, религией,  интегрируя в единое целое духовную жизнь общества.

В связи с внедрением инфокоммуникационных технологий в учебный процесс изменяется и временная его составляющая. Сегодня во всех временных отрезках образовательного процесса можно выделить информационное время образования, коммуникативное и дисциплинарное. Информационное время – это время, отводимое на изучение курса, это своеобразное «прокрустово ложе», где конкретная дисциплина оформляется содержательно. Это время субъективно, поскольку выпускающие кафедры учитывают только свои интересы и ректораты идут им навстречу. Кстати, по требованию Болонского процесса, информационное время на гуманитарную подготовку в технических вузах сократилось с 24% до 11,8% от общего информационного времени подготовки специалистов.

Коммуникативное время образования –  это время взаимодействия преподавателя и студентов, определяющее их деловые и межличностные отношения. Закономерность и связь с информационным временем такова: чем больше информационного времени, тем содержательнее коммуникативное время. Снижение информационного времени на гуманитарный цикл чревато последствиями формирования технократа, а не социально-активной личности.

Дисциплинарное время – это структура учебного процесса по формам занятий.

В-четвертых, постоянным тестированием студентов на показатель интеллектуального развития – 1Q. Такое тестирование по методике Айзенка проводят в большинстве университетов США. На Украине этим активно занимаются в ДонТУ. Средняя оценка 1Q = 100, а максимальная – 1Q = 160. Проводя такие исследования, можно проследить рост интеллекта студента за время обучения. Поскольку методика на Украине отработана в ДонТУ на протяжении 10 лет, то ее надо использовать для определения качества подготовки специалистов на входе (первый курс) и на выходе (пятый курс). Это позволит обратить внимание на упущения в процессе обучения.

Несомненно, инновационные процессы в образовании Украины набирают силу, но необходима широкая материальная поддержка государством всех этих инноваций.

 

Пунченко О. П.

профессор

г. Одесса

ИНФОНООСФЕРА КАК МОДУС СОЦИАЛЬНОГО БЫТИЯ

ЧЕЛОВЕКА АНТРОПОГЕННОЙ ЦИВИЛИЗАЦИИ

 

Процесс построения и перехода человечества к высшей форме своего бытия – антропогенной цивилизации объективен и закономерен. Он подтверждает интенции человечества к постоянному совершенствованию материальной и духовной сторон своей деятельности. В связи с подтверждением Украиной на Международных Конгрессах (Киев-2003 и Тунис-2005) своей стратегической линии на построение в стране информационного общества на основе внедрения информационно-коммуникационных технологий во все сферы социальной деятельности, как действенного инструмента ускорения экономического развития и преодоления информационного неравенства, перед наукой встали задачи обоснования приоритетных исследований и направлений в решении данной проблемы и прежде всего, построения информационной картины мира в ее единстве и взаимодействии.

Именно последняя задача требует сегодня от информациологии исследования следующих проблем.

Во-первых, нового объяснения самого понятия «информация» и ее первоосновы. С конца ХХ века информациологией обосновывается идея наличия сверхплотного состояния информации в кванте. Объяснение кванта как «первокирпичика» информации дает мощный толчок к новым исследованиям не только в квантовой механике, но и в философских проблемах этой дисциплины. Это, онтологический аспект.

Во-вторых, при объяснении кванта, как первоосновы информации, возникают трудности с познанием ее сущности имеющейся классической методологией, тем более создания современного технического устройства – декодера, для расшифровки сверхплотной информации, содержащейся в кванте. Поэтому квантовая механика сегодня широко использует неклассическую методологию, в частности, метод феноменологической редукции, обоснованный Э. Гуссерлем. Это, онтологический аспект.

В-третьих, в интеллектуальном преобразовании переход к информационному обществу требует создания условий для трансформации ноосферы в информационную сферу разума, или, по мнению Н. Моисеева, в Коллективный Разум. Различие, на мой взгляд, между Коллективным разумом и инфоноосферой заключается в том, что Коллективный Разум – это совершенно новое интеллектуальное образование, проектирование которого основано на определенных социальных идеалах, фундаментом которых выступает достаточно развитая и устойчивая база материального производства. Инфоноосфера – поступательное развитие и совершенствование ноосферы в единстве с преобразованиями технико-технологических основ будущей цивилизации. Несмотря на различие между Коллективным разумом и инфоноосферой, как основами будущего общественного сознания, носящим относительный характер, надо отметить, что обязательная трансформация современного общественного в новое качественное состояние при переходе к антропогенной цивилизации носит абсолютный характер. Это, социальный аспект. Основой трансформации общественного сознания выступает информатизация всех сфер социального бытия.

Понятие инфоноосферы как модуса социального действия людей требует, прежде всего, выяснения ее сущности. Если в начале ХХ века Т. де Шарденом и Э. Леруа  впервые была объяснена сущность ноосферы  как сферы взаимодействия природы и общества, в пределах которой разумная человеческая деятельность становится определяющим фактором развития, то строгая научная концепция сущности ноосферы была обоснована В.И. Вернадским, который более детально обосновал переход биосферы, связанной с возникновением и развитием в ней человечества, которое познавая законы природы и совершенствуя технику, начинает оказывать детерминирующее влияние на ход процессов в охваченной его взаимодействием сфере Земли и околоземном пространстве, глубоко преобразуя их своей деятельностью.

К началу ХХІ века разумная преобразующая деятельность человека, основывающаяся на информационно-коммуникационных технологиях, приобретает новый статус. Возникает инфоноосфера. Что же представляет собой инфоноосфера как модус бытия людей нового информационного общества. Это сфера разумной деятельности человечества, качественно новый уровень общественного сознания, сформированный на основе информационно-коммуникационных технологий и обусловленный объективной необходимостью преобразования материальных и духовных ценностей человечества новыми условиями его бытия. Инфоноосфера гармонизирует в единое целое весь спектр социальных отношений. Смыслообразующим началом, атрибутом ее формирования выступит гуманизм. Именно исходя из его требований человечеству необходимо сформулировать новый уровень своего духовного развития на базе информационных технологий, необходимо создать не только новую техноструктуру, связанную с производством, обработкой, передачей и хранением информации, но и решать социальные задачи цивилизационного процесса.

Семёнов В. П.

доцент

г. Одесса

ПРОВИНЦИАЛЬНЫЕ РАЗМЫШЛЕНИЯ О ГЛОБАЛЬНЫХ          СОЦИО-ПОЛИТИЧЕСКИХ ТРАНСФОРМАЦИЙ

 

Тезис о деидеологизации и “конце истории” Фукуямы и теория разломов и столкновений современных цивилизаций Хантингтона в начале 90-ых годов открыли новый этап дискуссий о магистральных путях развития человечества.

Фиаско самого легендарного мифа о коммунистическом обществе, как принципиально новой цивилизации с новым типом человека “homo sovieticus”, окончательно и бесповоротно убедило мировое сообщество, что нельзя бесконечно размышлять о том, чего нет и игнорировать  политическую систему капитализма, которая по всем показателям экономики и стандартов жизни оказалась более совершенной.

Проводимая радикальная трансформация политсистем бывших стран социализма означает де-факто переход на западные модели, приобщения или копирования (не всегда удачного) западных стандартов и ценностей. Заметим, что де-юре ни в одном из официальных документов, включая Конституции стран СНГ, нет упоминания термина “капитализм”, как более “низкой” ступени развития мировой цивилизации согласно марксистской методологии. Попытки реанимации обанкротившейся системы видны на примере партий левого направления в РФ, Украины, которые в своих программных документах и пропагандистских лозунгах присоединяют к социалистическим странам Данию, Швецию, Голландию.

Современное оживление дискуссий по поводу методологических и теоретических подходов к анализу цивилизаций имеет предисторию. Задолго до “Сумерки Запада” О. Шпенглера (1880-1936) российский философ Н. Данилевский (1822-1885), создавая теорию жизненных циклов цивилизаций, идеализировал славянскую цивилизацию, утверждая что она достигла зрелости и расцвета в противовес находящейся в фазе распада римско-немецкой. Следует назвать также российского социолога П. Сорокина (1889-1968), обосновавшего зависимость ритма культурных изменений от имманентной возможности развития социо-культурной системы общества. Каждая из них имеет свои пределы и в случае утраты границ возможностей не способна к экспансии, лишена способности к развитию. Любопытно, что этот крупнейший социолог ХХ века подчеркивал, что внешние факторы вторичны, могут влиять лишь на продолжительность фаз каждого цикла, но не в состоянии изменить его эндогенной логики.

Оригинальный подход в трактовке цивилизаций нашли  западные социологи, которые различают культуры или цивилизации “жаркие”  такие сообщества, в которых традиции и нормы культуры не только допускают, но и требуют публичного проявления эмоций и чувств. Вторая группа  культуры или цивилизации “холодные”, в которых акцент делается  на такие традиции, обычаи и  нормы культуры, которые требуют самообладания и выдержки в публичном выражении своих чувств и эмоций. По  подсчетам английского историка А. Тойнби (1889-1975) история человечества знала 21 цивилизацию. Только восемь из них существуют в современном  мире: западная, китайская, исламская, индуистская, латиноамериканская, африканская, православная, японская.

К ним следует причислить еще одну – еврейскую цивилизацию. Формальным подтверждением может быть, например, переиздание в России французского энциклопедического словаря “Еврейская цивилизация” (М., 2000). В Одессе (ХI, 2005)  состоялась 4-ая международная научная конференция “Одесса и еврейская цивилизация”. Несомненным является факт огромного экономического и культурного влияния еврейского народа  на судьбы мирового социума в целом. Метр современной политологии З. Бжезинский в монографии “Выбор” (М., 2005) подробно аргументирует доминирующее влияние еврейского лобби на все сферы политики США. Всё это и многое другое дает нам основание назвать еще одну глобальную цивилизацию, сохранившую свою культуру с древнейших времен.

Следует выделить и кратко перечислить некоторые особенности почему-то забытой учеными старого Света  российской цивилизации. В первую очередь, присущее ей сочетание и взаимное переплетение западных и восточных элементов духовности. Это обуславливает уникальность ее социокультурного облика. Она проявляется в сочетании крайне противоположных тенденций: тотальный контроль над личностью со стороны политических институтов и одновременно мощное стремление к свободе без границ (”русская вольность”). Обе тенденции не утратили своей актуальности в век информационной  революции. Происходящее сближение России с миром демократических систем, мировым  рынком,  по мнению специалистов, не исключает появление конфликта между ними вследствие противоречий геополитического  и  цивилизационного  порядка.

Таким образом, подведя итог упомянутым размышлениям, следует группировать страны исходя из культурных и цивилизационных критериев. Очевидно, что капитализм способен к радикальным структурным переменам и “хоронить” его преждевременно. Современные цивилизации определяются наличием общего языка, культуры, религии, традиций и институтов, а также субъективной самоидентификацией входящих в те или иные цивилизации людей. Каждая может трансформироваться и в результате происходят изменения состава и границ той или иной цивилизации. Очевидно, что различия между цивилизациями не имеют достаточно четких границ, однако все они  представляют  не виртуальную, а  реальную целостность.

Еременко В. А.

доцент

 г. Одесса

МЕСТО И РОЛЬ ЧЕЛОВЕКА В ЦИВИЛИЗАЦИОННЫХ ПРОЦЕССАХ

 

Решающая роль человека в любых цивилизационных процессах несомненна и осуществляется она в рамках исторической необходимости и свободной творческой деятельности субъектов конкретной цивилизации.

В прошлом указанная взаимосвязь исторической необходимости и свободы действий понималась односторонне: либо все решалось выдающимися личностями (королями, царями, полководцами, политическими деятелями), либо история сама вершила все дела посредством «посланцев ее Разума» (Гегель) и тогда судьба последних была трагичной, поскольку, реализовав свою цель «Разум истории» отбрасывал их как нечто негодное к употреблению.

С точки зрения диалектико-материалистического подхода была осуществлена попытка преодоления крайностей идеализма посредством практически преобразовательной деятельности человека (Маркс), осуществляющейся в единстве всего материального производства общества, включая формы общественных отношений, и разнообразной деятельностью людей, их живого творческого труда.

Понимание развития любой цивилизации как соотношения объективных условий и субъективного фактора было характерно для любого подхода, но представители каждого из них акцентировали внимание в большей или меньшей мере либо на объективных условиях, либо на субъективном факторе, в зависимости от их мировоззрения. Среди названных подходов целесообразно выделить те из них, в рамках которых основополагающими считаются либо объективные условия, либо субъективный фактор. Такое разделение дает возможность очертить круг проблем и наметить в определенной мере их решение как с точки зрения объективного, формационного подхода, так и с точки зрения субъективного, цивилизационного.

Для формационного подхода характерен качественно определенный конкретный тип социальной системы, взятый в единстве всех ее сторон (и прежде всего, исторически-необходимой и свободно-творческой).

Категория общественно-экономическая формация, используемая для характеристики крупных, объективно обусловленных этапов в развитии общества, стала недостаточной в исследовании современных цивилизаций. Примат экономического детерминизма и социологизма не дает возможности в полной мере проявить весь спектр человеческого фактора. Кроме того, жестокая пятичленная схема смены общественно-экономических формаций, по сути, огрубляет сложный, противоречивый ритм исторического прогресса. Самобытность разных стран и народов укладывается в прокрустово ложе догматической схемы. При этом начало истории – первобытнообщинная формация слишком протяженная, а последняя, по существу, означает конец истории.

Современные исследователи все чаще применяют понятие мировая цивилизация, но и оно не имеет единого смыслового значения.

Возникает необходимость выработки синтетического подхода, где бы объективные условия и субъективный фактор находились в большей гармонии и где бы господствовали не родовые начала человека, силы его инстинкта и механизмы здравого смысла, а наиболее разумные, научно обоснованные нормы.

Для современной Украины, как цивилизационного демократического общества. такой подход крайне важен, поскольку ее цель – не пытаться нивелировать творческий потенциал человека, а напротив развить его всесторонне. Последнее является условием стать конструктивно и сознательно действующим субъектом единой всемирной истории.  

Белоглазова Т. В.

аспирант

г. Одесса

ОСОБЕННОСТИ ЗАПАДНОЙ ЦИВИЛИЗАЦИИ

И КОНЦЕПТУАЛИЗМА

 

Западная цивилизация дала мощный импульс к развитию промышленной, научной и технической революций. На первый план выходит принцип индивидуализма. Эталоном становится активная творческая личность. В условиях стремительного развития и накопления знаний о различных культурах, современная картина мира становится всё более эклектичной. Мозаичность мира культуры нашего современника – продукта и творца индустриальной цивилизации, наложила заметный отпечаток и на современное искусство. Если раньше стили существовали веками, десятилетиями, то в наше время чуть ли не каждый художник представляет собой отдельное направление. Для того чтобы понимать и создавать современное искусство сегодня уже недостаточно лишь профессиональных знаний. Современному художнику необходимы знания из области науки, политики, философии. В постмодернистской перспективе снимаются перегородки между различными дисциплинарно-концептуальными дискурсами. В этом отношении интересен  феномен возникшего ещё в авангардистских практиках концептуального искусства, перенесшего в область художественного творчества изначально чуждую искусству форму концептуальности.

Концептуализм можно рассматривать как пиковую ситуацию в истории искусства: дойдя до «вершины», до логического тупика, «завершения», искусство не умирает, а продолжает жить, приобретя новые качества, очистив свой язык от ненужных загрязнений и переосмыслив привычное и общепринятое. Вообще в искусстве, как и в науке,  время от времени происходит смена творческих парадигм, с той разницей, что последующая не отменяет значимости предыдущей. Суть таких кризисов в освобождении носителя культуры – жизненности – от застылых, сверх меры ограниченных и искусственно подавленных форм культуры с тем, чтобы этой жизненности предоставить способность для дальнейшего хода.

Возникший в 60-е годы ХХ века концептуализм, стал переходным явлением от авангарда к постмодернизму. Отдельные исследователи считают концептуализм первой фазой постмодернизма и даже одним из наиболее влиятельных направлений постмодернизма. Концептуализм – это даже не искусство, а явление современной культуры.

Концептуализм пытается осмыслить и прочувствовать исходные понятия искусства. «Искусство», или «значение», по мнению концептуалистов, не возникает непосредственно из данной информации, а выводится индивидуально каждым членом аудитории. Вглядываясь в реальность с предельно близкого расстояния, искусство концептуалистов не сводится к созданию копий-двойников реальных предметов. Предметом искусства становится концепт.

Концептуализм непрерывно создаёт и пересоздаёт разнообразные «возможные миры» – формулы, конструкции, предложения; формализирует, перестраивает и конструирует огромное число всевозможных мнений, оценок, состояний, именует их, сопоставляет и каталогизирует.

Большинство произведений концептуализма рассчитано только на единоразовую презентацию (или актуализацию в поле культуры); они не претендуют на вечность, на непреходящую значимость, ибо принципиально не создают каких-либо объективно существующих ценностей.

Установки концептуального искусства принципиально антиномичны. С одной стороны, например артефакт концептуализма – предельно замкнут в себе, это своего рода «вещь в себе», ибо он, в отличие от традиционного произведения искусства, ничего не выражает и ни к чему не отсылает сознание реципиента, кроме самого себя; он просто репрезентирует себя. С другой стороны, он, пожалуй, более чем произведение традиционного искусства, связан с культурно-цивилизованными контекстами и вне их почти утрачивает свою значимость.

Хлыстова И. А.

доцент

г. Одесса

ОСНОВНЫЕ ТЕНДЕНЦИИ КУЛЬТУРЫ ПОСТМОДЕРНИЗМА

 

Культура постмодернизма характеризует последнюю треть XX ст., хотя генезис термина «постмодернизм» восходит еще к началу прошлого века. Постмодернизм – универсальное явление, выражающее комплекс мировоззренческих представлений  современного общества, а не только стили и направления в литературе и искусстве.

Феномен постмодернизма отражает живой процесс развития современной культуры. Эта закономерность объясняет внутреннюю противоречивость постмодернизма. С  одной стороны, ему свойственны направления дальнейшего развития модернизма; а с другой стороны, доминируют тенденции, отображающие новую картину мира.

К началу нынешнего века в культурологии сформировалось тревожное мнение о том, что постмодернизм -  это, в какой-то мере, поражение культуры. В этом контексте этот тип культуры воспринимается как побег от реальности, от ответственности человека за жизнь и общество.

Постмодернизм способствует появлению сознания, направленного на отрицание всякого рода норм и традиций – этических, эстетических и мировоззренческих. Настаивает на отказе от авторитетов любого ранга и масштаба, этических парадигм и общепринятых правил поведения человека в обществе. Одним из главных постулатов постмодернизма  является критическое отношение к любому всеведению в свете культуры: религии, философии, науки, литературы, искусства. Таким образом, главная тенденция постмодернизма выражается в постепенном освобождении от любой власти в культуре, особенно от власти традиций.

В культуре постмодернизма все усиливается тенденция демократизации.  Разрушается единый стиль культуры. Возникают культурный эклектизм и плюрализм, ведущие к стиранию принципиальных  граней между сакральным и профанным. Возрастает роль массовой культуры, призванной удовлетворить потребности массового «потребителя».

Идеи постмодернизма постепенно завоевывают свои позиции в духовной, прежде всего религиозной культуре. Культурная ситуация к началу XXI ст. характеризуется невиданным ранее духовным плюрализмом, представленным различными направлениями в мистике, иррационализме и эзотеризме.

С одной стороны, эта постмодернистская тенденция в духовной, в т.ч. религиозной, сфере несет в себе определенный позитив: перед каждым человеком открывается горизонт более свободного чувства божественного бытия, не скованного догматами и другими традициями ведущих мировых религий, особенно христианства.

Но, с другой стороны, в духовной культуре постмодернистского общества появилось за последнее время огромное количество лжепророков и лжепроповедников со своими лжеидеями и лжеучениями. Для них главной целью в их деятельности, в конечном счете, является коммерция и нажива. Некоторые такого рода «духовные  наставники» становятся объектом пристального внимания со стороны правоохранительных органов.

Постмодернистские представления проникли и в сферу науки, прежде всего философии. Научный поиск расширяет арсенал средств понимания и объяснения мира, признает право на существование архаических и мистических представлений о природе. Современная гносеология критически относится к признанию существования одной-единственной истины и полагает, что  ни один из научных подходов в отдельности не в состоянии выразить все богатство мироздания. В науке усиливается тенденция к расширению познавательной и методологической свободы ученого. Сегодня  в сфере интеллектуально-познавательной деятельности общества признается поворот к сближению науки и религии; примирению сознательного и бессознательного, силы рассудка и таинства души.

Идеология постмодернизма в мире искусства снимает все остатки прежних эстетических табу, все разграничения между «высоким» и «низким», традиционно прекрасным и традиционно безобразным. Основные течения постмодернистского искусства представлены в виде поп-арта, концептуального искусства, видео-арта, фотореализма, искусства хепенинга. В них активно применяются новые, (наряду с традиционными), технические средства творчества: видеозапись, электронные звуко-, свето- и цветотехника. Этот электронно-эстетический коктейль достигает особой сложности в «виртуальных образах» компьютерных устройств последнего поколения.

Каковы перспективы тенденций развития мировоззренческого плюрализма в обществе эпохи постмодернизма? Вероятно, общество найдет новую культурную парадигму, способную синтезировать разнородные мировоззренческие установки с целью спасения феномена культуры и обеспечения перехода к новой культурно-исторической эпохе.

 

 

Козленко П. Е

соискатель

г. Одесса

НРАВСТВЕННОСТЬ КАК ЦЕННОСТНЫЙ КРИТЕРИЙ СОЦИАЛЬНОГО БЫТИЯ ЧЕЛОВЕКА В ИНФОРМАЦИОННОМ ОБЩЕСТВЕ

 

Глобальные процессы преобразования социального бытия, связанные с переходом общества к информационной цивилизации, определяют, в качестве смыслообразующей и составляющей этих процессов, серьезную трансформацию нравственного сознания как вектора формирующейся информационной сферы разума. Происходящие процессы требуют переоценки традиционных нравственных ценностей, уточнения их роли как регуляторов социального прогресса человечества. Нужен подлинный культ нравственности во всех сферах жизни: экономике, культуре, науке, технике. И главное – нужен поиск умов и талантов в этих сферах, создание для них условий активной деятельности. Совершенствовать надо не только общество, но, прежде всего, человека. В связи с этим, сегодня не приходиться сомневаться в том, что нравственные ценности возрастают в геометрической прогрессии и являются ядром, квинтэссенцией новой культуры.

Нравственные ценности берут начало в сфере человеческих отношений, на основе которых складываются основные моральные принципы, нормы, правила, императивы, выступающие регулятором человеческого поведения, этики взаимных отношений. Поэтому правомерно утверждать, что в основе нравственности лежат межличностные отношения, выступающие детерминирующей характеристикой человеческого бытия.

Нравственные ценности являются системообразующим началом духовной культуры и включены во все уровни последней в качестве нравственного сознания, нравственных чувств и нравственной практики личности. Определяющим здесь выступает нравственное сознание, вырабатывающее на основе отражения материальных условий бытия общества и предвидения его прогрессивного развития, моральные требования (нормы, принципы, правила, идеалы) культуры, способность человека осмысливать нравственные аспекты целей, стремлений, средств и результатов своих действий и жизненных устремлений. Центральным моментом нравственного сознания выступает формирование моральных суждений, как вербального выражения рефлексии об отношении сущего и должного. Моральные суждения человека развиваются в контексте противоречий между социальным миром, вещественным миром и миром этических норм и прав взаимодействия людей. Уровень материального сознания информационного общества, как составляющей инфоноосферы или Коллективного Интеллекта (по терминологии Н.Н. Моисеева), по своей сути является культуротворческим. Его характеризует творческая рефлексия, взвешенность суждений, ответственное предвидение негативных исследований, способность к сотрудничеству по созиданию и реализации новых ценностно-смысловых императивов духовной культуры. Эти императивы выступают как результат сведения воедино опыта и суждений жизни. Поэтому формирование морального суждения, выявление его природы в контексте онтогенеза и механизмов реализации личностного морального суждения в нравственной практике и выступает одним из нравственных критериев социального бытия человека.

Другие критерии этого бытия отражаются в таких составляющих нравственности как нравственные чувства и нравственная практика, выражающаяся в поступках личности. Нравственные чувства отражают внутренние переживания, эмоциональную настроенность, готовность принятия осмысленных нравственных поступков, их реализацию. Эти знания и чувства являются своеобразными «нравственными весами», на которых осуществляется оценка поступков сквозь призму личностного понимания сущности таких этических категорий как добро и зло. В этом сложном взаимодействии формируются и проявляются такие феномены нравственных состояний человека как доброта, справедливость, милосердие, совесть, стыд и другие. Но здесь главным критерием выступает моральная оценка. Посредством ее выявляется соответствие индивидуального поведения нормативным требованиям, устанавливается степень совпадения должного и сущего, явления разграничиваются на приемлемые и неприемлемые. Тем самым моральная оценка является формой выражения отношения субъекта морального сознания к моральным действиям.

Нравственная практика есть непосредственная конкретная реализация принятых нравственных установок, превращение их в актуальные и активные жизненные регуляторы между людьми.

Прогнозируя развитие нравственных отношений в новой цивилизации надо учитывать, что эти отношения значительно влияют на становление всего духовного мира человека, формируя культуру его чувств, направляя волю, гуманизируя мышление. Именно это должно быть прежде всего учтено в содержании нравственного сознания как исходного структурного элемента морали. Нравственный вектор развития общества  во многом будет определяться способностью людей открыто воспринимать трудности и преодолевать препятствия на пути общественного прогресса.

Стайкуца С. В.

аспирант

г. Одесса

ИНФОРМАЦИОННО-КОММУНИКАЦИОННЫЕ ТЕХНОЛОГИИ

В СТРУКТУРЕ СОВРЕМЕННОГО ОБРАЗОВАНИЯ

 

Современный этап в развитии научного знания характеризуется особым комплексом проблем, образующих в своей совокупности его интеллектуальный горизонт. Исследование этих проблем приобрело особую необходимость в связи с формированием условий перехода человечества к информационному обществу. Эти условия коренятся не только в преобразовании технико-технологической базы индустриального общества, но, прежде всего, в его духовной константе – реорганизации общественного сознания. Одним из составляющих социокультурного развития духовной константы выступает образование, вклад которого трудно переоценить в решение глобальной проблемы человечества – перехода к антропогенной цивилизации.

Образование как социокультурный феномен по своему содержанию многоаспектно, его ценность определяется значимостью образованного человека в обществе. Но поскольку общество выступает как саморазвивающаяся система, то и образование постоянно трансформирует свое содержание и структуру, что отражается в многообразии парадигм образования. Современный этап образования поставил проблему информатизации образования. Ее решение базируется на исследовании сущности, инфраструктуры, методологии внедрения информационно-коммуникационных технологий (ИКТ). Признание ведущей роли ИКТ связано с рядом объективных причин, среди которых детерминирующей выступает переход человечества к информационному обществу. В приветствии участникам Международного Конгресса «Информационное общество – стратегия развития в ХХІ веке». В. Литвин подтвердил позицию Украины относительно перехода в информационное общество, отметив, что «в интенсивном внедрении информационно - коммуникационных технологий мы видим действенный инструмент ускорения экономического развития… преодоление информационного неравенства… этот выбор мы подтверждаем поддержкой международных усилий соответствующей информационной политикой, продвижением информационно-коммуникационных технологий в государственное управление, образование, культуру, охрану здоровья, деловую сферу, усовершенствование законодательства» [1, 21].

Успех в развитии образования информационного общества возможен лишь на базе принципиально новой парадигмы, где образование выступает не в качестве аксиоматического знания, а как методология формирования динамической готовности индивида к постоянному изменению как собственного типа личности, так и окружающих обстоятельств в контексте их взаимодействия. В образовании возникает новая философия взаимодействия, которая должна стать методологической основой внедрения новых технологий в образование. На рубеже ХХІ века на роль такой дисциплины претендуют ИКТ, как новая система знаний, которая становится стержнем конвергенции образования.

Внедрение ИКТ в систему образования в этом качестве объясняется тем, что статус этой дисциплины, прежде всего, технический, но уже возникла необходимость придания ей более глобального статуса, который констатирует ее положение среди других дисциплин и позволит считать ее самоценность достаточным основанием для участия в возрождении культуры социума. Уже сегодня в мировоззренческом пространстве общества ИКТ доминирует в системе образования, ибо ценность, обязательность и необходимость трансляции ее краеугольных положений и принципов не подвергается сомнению ни со стороны государственных институтов, ни со стороны тех, кто занимается подготовкой специалистов.

Если ИКТ представляют собой комплекс дисциплин, связанных с поиском, воспроизводством, обработкой, кодированием, передачей и хранением информации, то возникает вопрос: как связаны ИКТ с философией?

Связь ИКТ и философии обнаруживается, прежде всего, в обработке информации. Здесь резко нарастающий поток ее требует применения семиотического знания. Информацию необходимо интегрировать, упрощать, заниматься кодированием, выступающим как диалектический процесс взаимосвязи мысли и знака, преобразовывать в систему символов, знаков, что позволяет ускорить процесс ее передачи. Если ИКТ решают, технические проблемы, связанные с увеличением скорости, числа каналов передачи информации, уплотнением последних и т.п., то социальная сторона информации выражает ее качество, т.е. внутреннюю определенность, отражающую содержание и сущность информации, ее значимость для общества и индивида. Что же касается хранения информации, то ИКТ исследуют не только техническую память, но в центре их исследований лежит учение о социальной памяти как интегратора информационных процессов в обществе.

Таким образом, образование на пути в информационное общество ставит задачу своей трансформации на основе ИКТ как интерактивной науки гуманитарного, естественнонаучного и технического знания.

Литература:

1. Литвин В. Приветствие участникам Международного Конгресса «Информационное общество – стратегия развития в ХХІ веке». – К., 2003.

Хмелевская Э. В.

аспирант

г. Одесса

ЭКЗИСТЕНЦИАЛЫ ДУХОВНОГО БЫТИЯ ЧЕЛОВЕКА АНТРОПОГЕННОЙ ЦИВИЛИЗАЦИИ

 

Переход человечества к новой антропогенной цивилизации требует изменения не только технико-технологических основ индустриальной цивилизации, реорганизации его общественного сознания, но, прежде всего, изменения стиля мышления человека, его действий, поступков на основе экзистенциалов его духовного бытия. Ведь анализ экзистенциалов по самой своей сути означает изучение проблем человеческого существования и в этом плане философия на протяжении всей своей истории занималась данной проблемой, настойчиво переводя мысли в экзистенциальное измерение. Если исходить из положения, что экзистенциализм – это особый рационально-критический тип мировоззрения, выраженный на специфическом языке, где бытие человека постигается с помощью абстрактных наиболее общих и предельных понятий – экзистенциалов, связанных с внутренней жизнью человека, его интимнейшими переживаниями, то сегодня назрела необходимость анализа внутренней структуры экзистенциалов в широком контексте идей социальной диалектики, социальной динамики, синергетики, естествознания с его антроп-ным принципом, философии глобального эволюционизма, психологии, психоанализа и т.д.

Под экзистенциалами необходимо понимать специфические детерминанты человеческой деятельности. Поведение людей определяют многие факторы. Среди них – нормы (правила, традиции, обычаи, устои), ценности (политические, научные, нравственные, религиозные и др.), институты (государство, собственность, технологии и др.). Термином же «экзистенциал» обозначается динамическая синкретичность интеллектуальных чувств, логики и интуиции, страстей, влечений, потребностей, эмоций, личностных состояний духовности. Экзистенциалы раскрывают внутренние качества человека как «онтологичес-кого элемента мира» (Н. Лосский), атрибуты его существования как феномена, в котором пересекаются пять кругов его бытия: космический, биологический, психологический, социальный и духовный или круг Возвышенной экзистенции (Н. Бердяев). Именно здесь обнаруживается их духовность со всеми высокогуманными атрибутами справедливости, свободы и чести, совести, мужества, толерантности, доброты, верности идеалам.

Анализ важнейших экзистенциалов измерения «живой личности» таких как разум, воля, вера, сомнение, страх, надежда, любовь, отчаяние, ненависть, голод, жажда, солидарность, зависть, терпимость, доброта и других дает возможность говорить, что в их взаимопроникновении функционируют сущностные противоречия человека. Поэтому особое внимание при переходе общества к антропогенной цивилизации необходимо уделить формированию духовного круга бытия, поскольку эта сторона основывается на потребностях и интересах, желаниях и воли субъекта. Сами же потребности и интересы, в конечном счете вытекают из содержания господствующих в жизнедеятельности общества социально-производственных отношений. Их социально-детерминирующую сущность можно рассматривать в разных аспектах, но специфика социального действия требует акцентировать внимание на характеристике духовных экзистенциалов человеческих действий. Без духовной мотивации поступки субъекта лишаются внутреннего специфического основания, что чревато разрушением национальной самобытности и общечеловеческой гармонии, распространением космополитизма, ростом и усилением в действиях людей стихийных элементов.

Экзистенциальные основы человеческого бытия на рациональном уровне побуждают субъекта к созданию и развитию собственной атмосферы, и среды жизнедеятельности, которые отличают его от других социальных индивидов, но они должны и связывать его с общественными идеалами, ведь утрата и отсутствие качеств Возвышенной экзистенции означает его духовную смерть, при которой человек замыкается в особой ауре, закрытой для духовных ценностей. Понятия добра, совести, красоты, истины, смысла жизни и т.п. не наполняются для такого человека живыми переживаниями. Становится невозможным проникновение во внутренний мир такого человека, ослабленными оказываются не только и не столько мыслительные, сколько эмоциональные связи с миром. Ослабление начал Возвышенной экзистенции превращает человека в «одномерное» существо, ввергает его в хаос опасной бездуховности. При таком состоянии прогрессирует невежество, идеалы сменяются идолами, растут агрессивность, ненависть, жестокость. Поэтому можно сказать, что из всех кругов, составляющих сущность человека, именно круг Возвышенной экзистенции, духовная ее составляющая воплощает собственно идею человека. По этой составляющей можно оценивать уровень прогресса культуры и готовности общества к переходу к высшей фазе своего бытия – антропогенной.

 Чорноморденко І. В.

доцент

 м. Київ

ПОЗАНАУКОВІ ЗНАННЯ І СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПРОЦЕС

 

В наш час роль і значення науки для розвитку суспільства є очевидною, особливо якщо враховувати існування проблем, що інколи ставлять під сумнів саме існування, - важко переоцінити.

Однак, разом з тим, сьогодні все більше стає зрозумілим і те, що наукове знання має певні межі, існування яких спричинене природою самої науки. Мова йде про ті ж самі особливості, які визначають можливості наукового знання. Прикладом цього є особливості методів наукового пізнання, зокрема такі, що пов’язані з обов’язковістю перевірки отриманих науковцями результатів. Такі особливості одночасно створюють і переваги наукового знання, і межі порівняно з іншими, ненауковими формами знання.

Дуже часто поняття „знання” взагалі цілком може бути ототожненим з поняттям „наукове знання”. В деяких випадках, доходячи до крайнощів, навіть з цієї причини взагалі усьому іншому, за винятком науки, відмовляють в будь-якому праві називатись словом „знання”.

Однак таке ототожнення понять „знання” та „наукове знання” все ж таки не є правомірним. Адже, по-перше, очевидно, що поняття „знання” є більш широким, а поняття „наукове знання” більш вузьким. По-друге, навіть здоровий глузд свідчить, що не все те, що є предметом людського знання, стосується науки.

Мабуть не існує такої сфери буття і такої сфери діяльності, в якій не було б своїх особливих знань. Очевидно, що без таких різноманітних знань людська цивілізація і людське суспільство або ж взагалі просто не змогли б існувати, або ж вони неминуче стали б набагато біднішими за своїм змістом. Деякі знання ніколи і не можуть стати наукою. Наприклад, наука ніколи не зможе замінити собою повсякденне знання, та, очевидно, і не повинна його замінювати.

Частина з тих знань, які не сприймаються суспільством в якості науки і в принципі не можуть бути наукою, цілком можливо і навіть потрібно протиставляти науці. З цієї причини їх, на наш погляд, виправдано називати альтернативними по відношенню до науки знаннями. До них належать такі, як магія, астрологія чи алхімія. Однак ні мораль, ні повсякденне знання, ні мистецтво до таких форм знання відносити не варто.

Суспільство розвивалось за допомогою позанаукового знання не тільки в той час, коли ще не виникла наука. Про значення позанаукового знання для розвитку суспільства можна говорити і в ті періоди історії, коли наука вже виникла і успішно розвивалась.

Про значення позанаукового знання і його культуротворчої функції, можна говорити також і в наш час. Вважаємо за необхідне зробити цілком вірогідне припущення, що значення такого знання все більше буде усвідомлюватись суспільством внаслідок усвідомлення меж можливостей науки і наукового знання.

Міфологічний, філософський та релігійний шляхи пізнання, а не науковий, протягом багатьох віків були домінуючими у сфері людського пізнання. Ми вважаємо, що і сьогодні позанаукові шляхи здобуття знань не втратили свого значення. В сучасній культурі постійно присутній об’ємний масив знань, які мають позанаукове походження, що постійно зростає  і поглинається сучасною людиною.

Якщо наука і наукове знання вже досить давно стали об’єктом спеціального філософського дослідження (про це можна говорити з часу появи позитивізму в середині дев’ятнадцятого століття), то навіть поширення антисцієнтиських поглядів до теперішнього часу не привело до початку глибокого і системного аналізу в сучасній філософії феномену ненаукових знань.

 Головною метою даної публікації є намагання автора привернути увагу наукової і філософської спільноти до тих знань, які отримали статус „позанаукових”.

Отже, в сучасній культурі ми констатуємо наявність практично недослідженого феномену, який  потребує свого критичного філософського осмислення.

 

Література:

1. Кушерець В. І. Знання як стратегічний ресурс суспільних трансформацій. – Київ: Знання України, 2004.

2. Малкей М. Наука и социология знания / Пер. с англ. – Москва: Прогресс, 1983. – 254 с.

3. Фейєрабенд П. Против методологического принуждения. Очерк анархистской теории познания // Избранные труды по методологии науки / Пер. с англ. – Москва: Прогресс, 1986. – С. 125-466.

4. Чорноморденко І.В. Проблема існування знання за межами науки. – К:, КНУБА, 2005. – 306 с.

5. Быстрицкий Е. К. Практическое знание в мире человека // Заблуждающийся разум. Многообразие вненаучного знания. – Москва: Политиздат, 1990. – С. 210-238.

 

Ушаков Е. А.

аспирант

г. Одесса

ЦИВИЛИЗАЦИОННЫЙ ПОДХОД К АНАЛИЗУ СОЦИАЛЬНО-ПОЛИТИЧЕСКИХ ПРОЦЕССОВ В СОВРЕМЕННОЙ УКРАИНЕ.

 

Цивилизационный подход к анализу социально-политических процессов в Украине необходим потому, что он раскрывает сущность той политической напряженности, которую переживает Украина, вступившая на путь демократических преобразований в результате обретения национальной независимости.

1. Первое, на что следует обратить внимание, это новая культурологическая парадигма, выдвинутая профессором Гарвардского университета С. Хангтингтоном, которая как нельзя лучше объясняет те политические реалии, с которыми столкнулась Украина. Ученый утверждает, что современная мировая политика после «холодной войны» вступает в новую фазу, когда источником конфликтов становиться не идеология, не экономика, а культура. С. Хангтингтон утверждает, что решающим политическим фактором в современном мире становиться культурная идентичность. Это самая важная вещь и для большинства людей, оказавшихся в ситуации стремительных социальных перемен. Люди определяют себя, используя такие понятия, как происхождение, язык, история, религия, ценности, обычаи. Они идентифицируют себя с культурными группами: этническими группами, религиозными общинами, нациями и – на самом широком уровне – цивилизациями. В этой модели Украина предстает как расколотая страна с двумя различными культурами: украиноязычной националистически настроенной западной и русскоязычной славянофильно настроенной восточной. Можно утверждать, что все политические перипетии в современной Украине определяются этим противостоянием и подтверждают правомерность такого разграничения. Люди голосуют, делают политический выбор исходя не столько из политических пристрастий, уважения к той или иной политической силе или политическому лидеру, сколь из своей личной культурной идентификации. Общество раскалывается даже на личностном уровне. Существует и психологическая основа такого процесса, которая заключается в том, что людям, которые ищут свои корни, нужны враги. Прискорбная справедливость этой истины подтверждается современной политической обстановкой в Украине, где по подобному сценарию ведется и государственная политика. Мы наблюдаем, что пришедшие к власти политики западноукраинского толка   вступают в конфронтацию с российскими политиками порой даже в ущерб своим экономическим интересам. Мы считаем, что без выработки нового политического дискурса дальнейшее развитие в Украине может привести к серьезному кризису.

2.                 Известно, что общие взгляды на жизнь, основопалагающие ценности, обычаи и социальные отношения значительно отличаются в разных цивилизациях. Решающую роль в образовании цивилизации играет, безусловно, религия, которая предоставляет убедительные ответы, дает чувство идентичности и направление в жизни. С. Хангтингтон указывает, что, с одной стороны,  в современном мире происходит возрождение религии, и в то же время, с другой стороны, этот процесс усиливает культурные различия. Вопрос о религиозной идентичности является проблемным и для Украины. Хотя Украина относится к христианской цивилизации, в процессе исторического развития её религиозная культура распалась на две части: восточное православие и прозападное униатство. Известно, что взаимопонимание людей, принадлежащих к разным религиозным воззрениям,  достигается крайне трудно. В настоящие время, христианские церкви Украины находятся на стадии усиливающегося раскола. Исторический подход к этому вопросу показывает, что самое опасное, когда религиозные разногласия начинают использоваться в политических интересах. Это почва для самых серьезных конфликтов.

3.      Цивилизационный подход к анализу социально-политической ситуации в Украине  высвечивает еще одну важную проблему. Как известно, существуют универсальные цивилизации, к которым относят восточную и западную. Возникает вопрос: к какой цивилизации может быть отнесена Украина? По своей современной политической ориентации Украина, безусловно, ориентирована на Запад, на демократическое устройство общества, на защиту прав личности, на признание либеральных ценностей. Тем более, что посткоммунистические страны восточной Европы добиваются успеха в своем экономическом развитии. Но нельзя забывать о восточных корнях отечественной истории. Исторически сложившиеся в Украине традиции государственного строя во многом повторяет черты восточной цивилизации, которой была присуща исключительная вертикаль власти, замкнутость на властные структуры, на слой управляющей бюрократии, которая в свою очередь замыкалась на главу государства. Власть главы государства как правило не ограничивалась никем и нечем. Это сформировало определенный менталитет, не последней чертой которого являлся страх поданных перед всесилием власти. Такой тип сознания, когда власти должно подчиняться без постижения ее смысла и критики, называется социоцентричным. Понятно, что подобная традиция не искореняется вдруг. Именно поэтому демократия в Украине носит в какой-то мере декларативный характер, а взаимоотношения власти и народа, функционирование административной субкультуры носит прежний характер. Научный подход свидетельствует о том, что демократический процесс должен затронуть самые глубинные аспекты национального менталитета. И задачей государственной власти является разработка идеологических программ по формированию новых форм общественного сознания.

4.      Цивилизационный подход позволяет выделить и некоторые особенности гетерогенной особенности культуры Украины. Как известно, в науке проводятся различия между аграрной и индустриальной цивилизациями. В первой господствует культура «патриархального» (традиционного) типа, для которого характерны такие черты, как близость к природе, прочность традиций и обычаев, большая роль семейно-родственных связей, господство фольклорно-этнического начала в искусстве. Нетрудно заметить, что эти черты отчасти присущи и украинской культуре, и прежде всего потому, что в исторических рамках чужой государственности она могла сохраниться только как «низовая», этническая культура. Некоторые ее элементы даже стали символами самобытности народа и патриотической привязанности. Разумеется, национальную культуру Украины нельзя сводить только к ее этническим особенностям. Национальная культура Украины является индустриальной цивилизацией и никто не собирается отказываться от ее благ. Но понимание того, что сохранение национальной специфики, культурной  «почвенности»  позволит Украине сохранить свою специфику и не раствориться в глобализационном мире, необходимо

 

Сакун А. А.

преподаватель

г. Одесса

ДИАЛЕКТИКА ИНФОРМАЦИОННОЙ КУЛЬТУРЫ И ИНФОРМАЦИОННОЙ ПОТРЕБНОСТИ В ДЕЯТЕЛЬНОСТИ СУБЪЕКТА

Анализ социотехнических процессов современной цивилизации дает основание утверждать, что на рубеже третьего тысячелетия сложились объективные условия для перехода человечества к высшей фазе своего бытия – информационному обществу. Главный смысл этого перехода состоит не только в преодолении пороков индустриальной цивилизации и придании научно-техническому и технологическому развитию действительно гуманистического характера, но и новому пониманию сущности информации как специфического вида духовного производства человечества, умению работы с ней в условиях постоянно нарастающего ее потока, превращению ее, как основополагающего ресурса человеческой деятельности и общения, в решающий фактор общественного развития.

Конечно же, проблем, связанных с поиском и производством информации, ее накоплением, обработкой, хранением, передачей, преобразованием и практическим использованием много. Но главной проблемой, на наш взгляд, выступает процесс воспитания информационной культуры субъекта, что, прежде всего, обуславливается его информационными потребностями. Под информационной культурой понимается единство способа и условий информационной деятельности субъекта, направленной на постановку и решение новых исследовательских задач и предполагающей умение, навыки и способность субъекта к работе с информацией. Информационная культура выступает как мера идеального опосредования целесообразной деятельности субъекта. Она находит выражение в системе использования научно-технических средств познания и, на этой основе, является существенной составляющей интеллектуальной культуры специалиста. Информационная культура во многом способствует реорганизации сложившегося стиля мышления и детерминирует действия субъекта, его мировоззрения и систему ценностей в целом.

Информационная культура, в зависимости от степени ее развития у конкретного субъекта, в гносеологическом плане отражает его информационные потребности, оказывает существенное влияние на выбор средств ее реализации, влияет на темпы решения задач, уменьшает степень неоправданного риска, способствует формированию инфоноосферы. С этих позиций можно утверждать, что одним из элементов, причем детерминирующих в структуре информационно-коммуникационных технологий, выступает формирование информационной культуры специалиста. Это предполагает усвоение информационно-коммуникационных технологий не просто как системы и суммы знаний и ценностных ориентаций, а представить ее в смысложизненном значении. Она должна стать квинтэссенцией расширения духовных потребностей общества и личности, обретения ими научной и нравственной зрелости на базе информационной культуры. Эта культура предусматривает умение работать с информацией, использовать целенаправленно ее, обрабатывать, передавать и сохранять. Новая информационная культура проявляется в информационном взаимодействии, которое имманентно присуще любому виду деятельности. Инфовзаимодействие – это, прежде всего, обмен социальной информацией между субъектами, являющимися главными компонентами системы социальной деятельности. В реальном взаимодействии существует прямая и обратная информационная связь, которая предусматривает развитие новых форм общения, углубления личностных и профессиональных связей с помощью Интернета, факса, электронной почты, позволяя общаться в режиме диалога, но без личного присутствия.

Но успешный обмен информацией между участниками инфовзаимодействия возможен лишь при наличии у них развитых инфокультуры и инфопотребностей. Информационную потребность можно определить как диалектическое отношение субъекта к одному из важнейших факторов его деятельности – к социальной информации, обусловленную нуждой в определенном объеме информации, как совокупности сообщений и сведений о свойствах того или иного фрагмента действительности.

Будучи порождена информационной потребностью и деятельностью, информационная культура, в свою очередь, является необходимым условием реализации информационной потребности в деятельности субъекта. Сложная взаимосвязь информационной культуры и информационной потребности, выяснение конкретного механизма их взаимообусловленности требует своего исследования со стороны целого комплекса наук: информатики, философии, психологии, социологии и технических, составляющих предмет информационно-коммуникационных технологий.

Петкова О. В.

аспирант

г. Одесса

ИНФОРМАЦИОННАЯ ОРГАНИЗАЦИЯ В СОВРЕМЕННОЙ ЦИВИЛИЗАЦИИ

 

В попытках систематизировать очень интенсивные процессы двадцатого столетия большинство аналитиков сходятся на том, что, начиная с 50-х годов, индустриальная мощь развитых стран постепенно уступает свои позиции более гибким экономическим и политическим системам, которые называют постиндустриальными или постмодернистскими.

Современная историческая наука располагает большим числом теоретических подходов и концепций в различных частях света (Европе, Японии, США) по вопросам постиндустриализма и главное, что все они сходятся на признании доминирующей в нем роли информационного аспекта, информационных технологий. Более того, основная часть известных политологов, культурологов и футурологов настаивает на признании существования «информационного общества». Основными признаками данного общества является замена информацией, информационными потоками и технологиями реальных товаров, денег, а одним из основных видов занятости в таком обществе становится работа по обслуживанию информации во всех ее проявлениях.

Обусловленный широким развитием информации процесс глобализации сместил акценты в информационной теории общества в направлении его трансформации в так называемое «сетевое общество». В общих словах сетевое общество – это общество, обустроенное по принципу глобальной компьютерной сети. Горизонтальные сферы общества замыкаются на узловые структуры периферийных информационных центров, которые в свою очередь образуют метасети.

Информация и политика – самые взаимоинтегрированные сферы в условиях информационно-сетевой цивилизации (под цивилизацией понимается трактовка эпохи, последовательно сформированная очередным витком интеллектуального и рационального развития человечества). И поскольку политические силы постоянно сориентированы на самосохранение в доминирующем статусе, то в современных условиях их интересует максимально доступная информация, ее самые эффективные технологии (как по скорости, по информоемкости, так и по силе воздействия на людей).

Исследования в области информационного воздействия свидетельствуют о том, что у населения вырабатывается определенного рода привыкание к информационной продукции. Сегодня даже предварительное усиление какого-либо сообщения фразами «разразился скандал …» или «произошла утечка информации …» уже не собирает большой аудитории, поскольку они стали повседневной реальностью и практически не имеют даже PR-последствий, а только информационное заполнение эфира. Как пример, вокруг британского премьер-министра Т. Блэра и итальянского – С. Берлускони систематически, как по заказу, раз в квартал озвучивается очередной скандал, что просто напоминает населению фамилии их государственных лидеров.

Чтобы избежать политической апатии среди населения или, более того, организовать те или иные настроения, идет постоянный поиск новых информационно-формирующих технологий. Более действенными средствами определены на сегодняшний день: диалогическое общение, настрой (подготовка ожиданий) на информацию, использование визуальных стимулов, вход в особое архитипическое состояние и др. Данные принципы эффективного воздействия на микроуровне аналогично трансформируются и на макроуровень, то есть на уровень международных политических отношений. Часть из них рассматривается в работах Г.Почепцова, С.Туронка, Д.Ольшанского. Особое внимание в этой связи в последнее время уделяется межперсональному и диалогическому общению. Поскольку современный уровень развития техники обеспечивает сбор практически любой необходимой информации, то особые усилия сегодня сосредоточены на ее целенаправленном использовании в формирующих технологиях. В этой связи специфически рассматриваются многие международные миссии и организации, которые под миротворческими и гуманитарными идеями осуществляют различного рода исследовательские, разведывательные операции, а также через личный контакт могут менять образ страны, правительства, организации и пр.

Диалогичность общения является на сегодняшний день одной из значимых информационных формирующих технологий. И несмотря на то, что интерперсональное коммуникативное взаимодействия является предметной областью психологической науки, оно оказывает сильное влияние и на групповое, и на межгосударственное взаимодействие. Это своего рода специфическая информационная политическая технология, которая становится составным элементом современной информационной организации эпохи сетевого общества.

Литература:

1. Файдыш Е.А. Информационная организация психологического воздействия // Психология воздействия. – М., 1989. – С.43-55.

2.  Туронок С.Г. Информационно-коммуникативные революции и новый спектр военно-политических конфликтов // Полис – 2003. - № 1. – С. 24-38.

Кораблинова И. А.

аспирант

г. Одесса

ПРЕДПОСЫЛКИ ФОРМИРОВАНИЯ ВСЕОБЩЕЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ

В УСЛОВИЯХ СТАНОВЛЕНИЯ ИНФОРМАЦИОННОГО ОБЩЕСТВА

 

1. Материальной основой современного общества выступают информационные, телекоммуникационные и компьютерные технологии (ИТК-технологии). Гипотетически данное общество развивается на пути к информационному. Поскольку данная социальная система находится в процессе становления и не дошла еще до самокритики, сегодня мы не можем утверждать, что современная цивилизация является новой ступенью общественного развития – информационного общества. Однако, бурное развитие ИТК-технологий и широкое их применение во всех сферах хозяйственной жизни людей, наряду с социальными изменениями, становятся объективной реальностью.

2. Информационное общество выступает одной из первых социальных систем, в которой начинается трансформация традиционных рыночных отношений. На этапе становления информационного общества в товарно-денежной системе отношений или рыночной, базирующейся на индустрии машинного производства, зарождаются элементы новых социальных отношений, которые не опосредуются рынком.

3. Новые ИТК-технологии обуславливают предпосылки зарождения потребности во всеобщей деятельности. То есть, в недрах информационного общества формируются условия для развития человека, как свободной творческой личности.

4. Всеобщая деятельность предполагает, прежде всего, научную деятельность, которую самоорганизовывают творческие личности. Положение о том, что труд человека примет всеобщую форму, предвидел К. Маркс. Под всеобщим трудом он понимал всякий научный труд, всякое открытие, всякое изобретение [1, c.116]. В условиях товарно-денежных отношений (рыночных) человек относится к продукту своего труда как к чужому, поскольку, будучи товаром рабочая сила, он создает новую стоимость для капиталиста. Создавая научный продукт (всеобщий), человек осознанно и целенаправленно делает его для себя и для общества. Продукт научной или всеобщей деятельности предполагает удовлетворение материальных и духовных потребностей самого человека (создателя интеллектуального продукта) вместе с общественными. В экономических рукописях 1857-1859 годов К. Маркс указывал, что коллективный характер производства делает свой продукт с самого начала всеобщим. То есть, в условиях развития отношений, не опосредованных рынком, обмен, имеющий место первоначально в производстве, является не обменом меновых стоимостей, а обменом деятельностей, которые определяются коллективными потребностями, коллективными целями (К. Маркс «Критика политической экономии» [2]).

5. Социальной формой, в пределах которой можно обнаружить переходное состояние рынка к отношениям им неопосредованным, является корпорация. Данное положение подтвержда-ется современным уровнем развития деятельности таких крупных технологических корпораций как Microsoft, Oracle, IBM, Sun Microsystems, Nokia и др.

6. Современная корпорация в силу мощного развития производства уже не может подчинять свою деятельность законам стихийного рынка, а требует определенности и целенаправленности в решении вопросов: что, сколько, кому и каким образом производить. Эволюционируя, корпорация изменяет свои цели. Теперь ее не интересует вопрос максимизации получаемой прибыли. Важным для нее становится завоевать конкурентные позиции на рынке и удерживать их в долгосрочной перспективе путем увеличения масштабов деятельности. Это становится возможным при использовании эффективной маркетинговой системы на основе ИТК-технологий и разработок программ НИОКР. Сами же корпорации являются непосредственными разработчиками большинства научных исследований. К примеру, сегодня одна из самых успешных корпораций мира Microsoft, рыночная капитализация, которой составляет 271910,9 млн. долл., ежегодно тратит почти 20% доходов на исследования и разработки, тем самым «демонстрируя свою привер-женность традиции новаторства в области исследований, проводимых с целью разработки продуктов» [3].

7. Трансформируясь, корпорация социализирует интересы всех ее членов, организуя ассоциированную деятельность, в которой зарождается творческое начало, где труд выступает как потребность, а не принуждение.

8. Таким образом, в современных условиях развития общества созревают предпосылки формирования всеобщей деятельности как всестороннего, целостного, универсального развития человека как личности. Мировая рыночная система подрывает собственную природу, формируя внутри своей целостности новый организм.

Литература:

1. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - Т. 25, ч.1. - 2-е изд.- Москва, 1961 . – 545 с.

2. К.Маркс. Экономическая рукопись 1857 – 1859 годов // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - Т. 46, т.1. - 2-е изд. –  Москва, 1968 . – 560 с.

3. Официальный сайт корпорации Microsoft //web:http://www.microsoft.com

 

Воецкая Т. В.

доцент

г. Одесса

СМЫСЛ БЫТИЯ СОВРЕМЕННЫХ ЦИВИЛИЗАЦИЙ

 

Проблема смысла относится к одной из вечных проблем человечества. Ее практическое разрешение происходит в каждой точке физического пространства, в каждый момент времени, в любой системе пространственно-временных координат. Но она возникает вновь и вновь, и поэтому ее решение всегда будет актуальным вопросом бытия не только человечества, но любых явлений, имеющих возможности для своего существования в Космосе или в других мирах, о которых мы еще ничего не знаем и о существовании которых даже не догадываемся.

Проблема смысла в первую очередь связана для человека с проблемой понимания, поскольку понимание и есть постижение смысла того или иного явления, места  этого явления в мире, его функций в системе целого. Понимание помогает раскрыть бесконечные смысловые глубины бытия. Без смысла человек обойтись не может. Проблема выявления смысла естественным образом всегда перерастает в проблему истинности выявленного смысла, а значит – и в проблему сущности самого понятия смысла. Эта проблема не может быть решена без рассмотрения процесса смыслообразования.

           Проблема смыслообразования на ранних стадиях развития человечества решалась практически. Начавшийся затем процесс теоретического осмысления действительности воспринял смысл как само собой разумеющееся понятие. В ранних философских произведениях не было и самого понятия смысла. Между тем смысл был всегда. Он присущ как природе, так и человеку, который, независимо от того, как он произошел (условно говоря, по Дарвину или по Святому Писанию), существовал и существует в природных условиях Земли и Космоса. Именно эти условия определяли смысл бытия человека во все времена. То, что человек привнес в природу за счет своей культурной деятельности, имеет свой смысл, частично отличный от природного, но генетически связанный с последним за счет того, что вся человеческая культура в конце концов родилась на Земле как частице Космоса и не может поэтому не подчиняться космическим законам смыслообразования.

В Х1Х в. смысл стал философско-лингвистическим понятием герменевтики. Здесь понятие текста универсально, оно охватывает информационное поле, содержащее известные общественные достижения материальной и духовной деятельности человека, заполняющие культурное пространство. Герменевтика – искусство постижения значений знаков, передаваемых  от одного сознания к другому. Понимание является частью познания, причем понимание – «этап в работе по присвоению смысла. Этап между абстрактной рефлексией и конкретной рефлексией…это выявление мышлением смысла, скрытого в символе» [1].

 Понятие смысла базируется на потребностях и возможностях объекта осмысления. Потребностями и возможностями обладает все сущее: живая и неживая природа, материальное и духовное, реальное и идеальное, абстрактное и эмпирическое, прошлое, настоящее и будущее.

             Учтем фундаментальное значение понятий потребности и возможности и свяжем эти понятия с понятием смысла. Смыслом будем называть взаимно однозначное соответствие между множествами потребностей и удовлетворяющих их возможностей.

             Потребности и возможности – это элементы одного и того же множества возможностей. Называя процесс удовлетворения потребности актуализацией соответствующей возможности, результат соответствия – подходящую для удовлетворения возможность – будем называть актуальной возможностью. Актуальная возможность может и не быть действительностью, но она необходимо должна удовлетворять соответствующую потребность. Процесс обретения смысла есть процесс актуализации потенциальных возможностей, взаимно однозначно соответствующих данным потребностям. Сущность смысла – в обретении известных или создании новых возможностей.

           Бытие – это система смыслов.

           Есть потенциальные возможности – средства, условия и обстоятельства, требующие актуализации. И если актуализация состоялась, то появился смысл бытия, а если не состоялась, то потенциальные возможности ждут ее, т.е. находятся в небытии будущего. Те же актуальные возможности, которые не удовлетворяют более никаких потребностей, уходят в небытие прошлого, чтобы когда-то снова понадобиться в виде потенциальной возможности. Недаром говорится, что «все новое – это хорошо забытое старое».

          Основным законом бытия является закон сохранения смысла. Нарушение этого закона переводит бытие в небытие. И наоборот, обретение смысла сущностями небытия делает их носителями сущности бытия. Это происходит в процессе становления бытия.

          Бытие имеет смысл только в настоящем, когда  потребности совпадают с возможностями. Инвариантные свойства смысла можно из прошлого перенести в настоящее. Такой процесс называется смысловыявлением или памятью.

          Человек владеет еще и способностью смыслополагания, придавая нужный ему смысл объектам, которые в бытии сами таким смыслом не обладают. Подобный процесс в природе отсутствует. Это одна из креативных возможностей человечества.

           Деление на прошлое, настоящее и будущее имеет смысл, зависящий от сохранения равновесия потребностей и возможностей. До тех пор пока это равновесие сохраняется, длится настоящее. До тех пор, пока потребности превышают возможности, длится небытие будущего, из которого в момент наступления равновесия рождается настоящее. У людей, ожидающих от будущего новых возможностей, возникает чувство надежды на удовлетворение своих потребностей. Вечными остаются лишь инварианты бытия. Они не перестают быть актуальными в настоящем.

           Мир и человек существуют, пожалуй, лишь только потому, что безукоризненно работает основной закон бытия – закон сохранения равновесия потребностей и возможностей (в форме смысла как их взаимно однозначного соответствия). Смысл обеспечивает бытие не только человека и созданного им общества, но и всей органической и неорганической природы, космоса и вселенной.

           Поскольку будущее и прошлое находятся в одном пространстве небытия, хотя и в разных подпространствах, будущее получает нереализованные возможности из прошлого и образует за их счет смысл настоящего.

Таким образом, мы можем сделать вывод, что онтология смысла – это в значительной степени онтология бытия современных цивилизаций. Сознание в смыслообразовании является средством (актуальной возможностью). С его помощью осуществляется смысловыявление, смыслополагание  и фиксация смысловых конструктов бытия в виде философских, научных, религиозных, юридических, технологических и других законов, норм и правил этики и морали, мифов, искусства и литературы, виртуального пространства   всего многообразия смыслов культурного мира.

Смысл пронизывает все пространство культурного мира – суперорганической сферы, как говорил П.А.Сорокин, созданной человечеством на основе реального мира, состоящего из органической и неорганической сфер [2]. В целом мир представляет собой субъект-объектную систему. В результате осмысленной деятельности человека элементы этой системы становятся носителями культуры, а значит, и смысла. Поэтому мы можем сказать, что культурный мир – это субъект-объектное многообразие носителей смыслов материальной и духовной деятельности человечества. Сама смыслообразующая деятельность и осуществляющий ее человек являются элементами культурного мира, носителями его культуры и смысла.

Литература:

1. Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. М., 1995.– С. 42, 464.

2. Сорокин П.А. Моя философия – интегрализм // Социологические исследования. 1994.  №10. – С. 134-139.

Кривега К. В.

викладач

м. Запоріжжя

ТУРИСТИЧНА АКТИВНІСТЬ УКРАЇНЦІВ В XXI СТОЛІТТІ

 

Феномен мандрівництва був споконвіч притаманий українській культурі і світоглядним орієнтаціям українців. Поява особистості мандрівника на рівні поширеного явища народного життя українців була обумовлена специфікою осмислення українцем навколишньго простору і системою його життєвих цінностей, що сприяло  розвитку туристичної активності, яка стає важливим чинником діалогічного культурного обміну з оточуючим світом.

До Х1Х століття  просліджуються такі типи мандрівників – каліки-перехожого,  "мандрівного ченця", прочан до святих місць та чумаків, що здійснювали обіг деякими товарами (наприклад, сіллю) і виступали попередниками сучасних представників малого бізнесу  та ділового туризму.

На початку 21 століття у світі  відбувається справжня туристична революція, яка за масштабами соціальних змін є такою ж впливовою і важливою, як і індустріальна революція, що почалася кількома століттями раніше. Кількість українців,що в 2004 році виїзжали за кордон, становить 15 487 567 чоловік. Певна їх частина  мала на меті здійснення туристичних подорожей.На перших місцях за  кількістю відвідувань українцями – Росія (5 838 702 чол.), Польща (3 846 750 чол.), Угорщина (1 928 579 чол.)[1]. Це свідчить, що значна частина українців виїзджає за кордон не з туристичною, в класичному розумінні, метою, а із метою реалізувати свої бізнес-інтереси, працевлаштуватись і знайти умови більш придатні до нормального життя. Так, вважається, що близько 5-7 млн. українців щорічно виїзжають за кордон на заробітки, а близько 2 млн. українських громадян постійно проживають за межами України. Шоп-туризм як  соціальне явище  пострадянського простору обумовив на початкових етапах туристичну активність українців, які самостійно проводили маркетингові дослідження щодо реалізації своїх життєвих інтересів.

В ієрархії цінностей українців велику роль відіграє прагнення до незалежності власного існування, до можливості самому визначати свою життєву стратегію. Багатовікова соціальна та політична закріпаченість, відсутність у них елементів громадянського суспільства, державності призвели до того, що українець сублімувався в туризмі. Українець не чинив опору соціально-економічним негараздам, він пристосовувався. Звідси човноковий туризм, а раніше подорожі чумаків за сіллю на волах в Крим, на чайках по Дніпру та по Чорному морю.

Для українців в їхніх світоглядних орієнтаціях завжди на перший план висувалася ідея сенсу наповненості самого буття, такого софійного начала життя її просвітленості надією і гармонією, яка в українському менталітеті слугувала ідейним мотивам протистояння хаосу, "тьмі зовнішній" ворожих сил зла, іноземного гноблення і соціально-політичних колізій. Ще наш мандрівний вчитель життя Григорій Саввич Сковорода казав: "Жизнь наша есть путешествіе". Мандрівництво зробило Г.Сковороду одним з найбільш освічених людей свого часу. Навіть на могилі він заповів вибити такий напис: "Мир ловил меня, но не поймал". Цей вислів Сковороди відбиває таку ментальну рису українців як прагнення побачити нове, зіткнутися з невідомими явищами, процесами, розмислити над незрозумілим.

Схильність до переміни стін повсякденного буття обумовлена і такими рисами українського менталітету як романтизм, мрійність, відкритість до нового, естетизм. Подорожі українців дозволяють їм легко переживати фарс повсякденних дрібниць, безглуздя дрязг міжособистісних стосунків і у взаємовідносинах з владою.

Епікурейство українців (накритий стіл, "садок вишневий коло хати", розмірений темп життя, естетизм традиційної обрядності і в той же час непокірливість долі та всьому неминучому) також притаманне їхній подорожевій активності.

Треба відзначити, що туристичні інтереси значною мірою залежать від сусідства країн і регіонів, релігійних, етнічних, соціокультурних особливостей, які і формують регіональні переваги щодо маршрутів здійснення туристичних подорожей. В цьому плані треба відзначити, що відбувається економічне закабаління України через комерційний напрям виїзної моделі туризму. Це тим більш образливо для України, враховуючи її невичерпність культурно-туристських ресурсів: унікальні історико-культурні об'єкти і цілі міста, багатющі музейні колекції, українське мистецтво, народні промисли, спеціалізовані маршрути по українським містам, сільський туризм, релігійне паломництво( наприклад, хасидів до Умані).

В регіональному розрізі збереглась тенденція диспропорційності розвитку туризму. Більше половини обсягів туристичної діяльності припадає на три регіони – АР Крим, м. Київ, Одеську область(від 48 % до 67 % обсягів туристичної діяльності в Україні) – які мають більш досконалу туристичну інфраструктуру і розвинені всебічно у різних галузях економіки. Зауважимо,  що 50% виїзних туристів - це кияни, а 16% внутрішніх туристів відвідують саме Крим,  13% - Київ. [1 ].

Литература:

1.Основнi показники суб"єктів туристичної дiяльностi України за 2004 рік// http://www.tourism.gov.ua/news.asp?IdType=4&Id=388

Кривега Л. Д.

професор

м.Запоріжжя

АРАБСЬКИЙ СВІТ

У  СУЧАСНИХ СВІТОВИХ КООРДИНАТАХ РОЗВИТКУ

 

1. Важливою причиною актуалізації досліджуваної проблеми є посилення впливу близькосхідного реґіону на характер і спрямованість глобалізаційних процесів  сучасності.

2. Арабський світ  складається з 22 країн з чисельністю населення більш ніж 310 млн. і має значний соціально-економічний та культурно-духовний потенціал. За останні десятиріччя в більшості арабських країн здійснені ефективні соціальні реформи, які при збереженні монархічних форм правління та значному обмеженні демократичних  засад соціального буття дозволили досягти високого  життєвого рівня населення.

3. В країнах арабського Сходу знаходиться більш 70 відсотків світових запасів нафти і більш 15 % світових запасів газу, що суттєво впливає на світові ціни та соціально-економічний добробут інших країн.

4. Ізраїльсько-палестинське протистояння, проблема щодо подальшого соціального реформування іракського суспільства, загострення ситуації щодо подальшою розробки ядерних досліджень в Ірані, актуалізація змісту, характеру і форм  діалогу "Захід-Схід" - зумовлюють необхідність аналізу світоглядних орієнтацій особистості мусульманина арабського світу у вимірі його повсякденного буття Це дозволить дати пояснення багатьом аспектам поведінки та повсякденної  життєдіяльності мусульманина, незрозумілих особливо з точки зору представника християнської цивілізації, і зокрема, використання ісламським фундаменталізмом терористичних засобів вирішення соціальних протиріч 

5.Заслуговує на увагу  державна політика арабських країн в соціальній сфері життєдіяльності суспільства – створення соціальної інфраструктури,  що відповідає  світовим стандартам – дороги, система освіти, охорони здоров’я  тощо.

Онищук В. М.

професор

м. Одеса

НОВА УКРАЇНСЬКА ЕЛІТА

ТА ПРОЦЕС УТВЕРДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

 

Ідея про те, що досягнення Україною політичної, економічної та соціальної конкурентоспроможності може стати об’єднуючою метою для жителів усіх регіонів, незалежно від їхньої етнічної, релігійної чи мовної приналежності, дуже приваблива. Україна живе у глобальному світі, вона не може бути ізольованою від нього. Українська нація як духовно-кровна спільнота з двома тисячами років історичної долі, культурою, звичаями і традиціями сьогодні формально здобула статус державної нації. Будучи століттями нацією підневільною і бездержавною, українці не могли виплекати власну національну еліту, яка б мобілізувала народ на здійснення української національної ідеї.

Сьогодні, окрім традиційних, етнокультурних характеристик, українська нація має здобутись на ефективні політичні та духовно-вольові якості, які гарантували б їй процвітання у майбутньому замість усвідомлення себе володарями землі, українці вже у власній державі почуваються приниженими і незахищеними. Втрачено віру у державу та політичні сили, які мали б представляти інтереси народу. За визначенням теоретиків української державності, зокрема Д.Донцова, українська ідея розумілася як ідея побудови незалежної соборної Української держави. Ця свята ідея, яку кращі представники нашого народу пронесли через віки, відстоювали її у важкі часи боротьби за свою свободу, є важливою складовою національної самосвідомості, національної і людської гідності.

Українська філософська думка із певним запізненням від загальноцивілізаційного дискурсу прослідувала всіма щаблями рефлексивного опанування прийшла до цілком сучас-ного розуміння проблеми національної ідеї (О.Забужко, Ф. Капак, М.Лук, В.Лісовий). [1]

На думку авторитетних дослідників, національна ідея - це комплекс проблем теоретичного, світоглядного і практичного значення, вищим проявом якого є розуміння основної політичної мети - створення національної держави та всебічний її розвиток. Національна ідея частіше всього асоціюється з національним інтересом, національною цінністю та самобутністю. Вона задекларована в гімнах практично всіх розвинених держав світу, що пройшли стадію формування й усвідомлення національної ідеї та де перемога у вольових змаганнях уже не потребує повернення до дебатів про місце мови титульної нації у національній культурі та державотворчому процесі.

В опублікованих упродовж останніх 5-6 років монографіях П.Лазаренка, В.Медведчука, М.Поплавського українська національна ідея трактується зовсім не так, як трактували її класики. Вищеназвані автори звужують національну ідею до мрії про порядок у державі та про заможне життя її громадян. Вони виходять з того, що незалежна соборна Українська держава уже існує. Зведення визначення національної ідеї до матеріальних категорій є некоректним. Наша українська проблема у тому й полягає, що у нас ще немає політичної зформованої нації. Д.Донцов виходив з того, що українська нація є, а своєї Української держави вона не має. Сьогодні у нас склалась така ситуація, коли держава є, а повнокровної і єдиної нації немає. Заслуговує на увагу історико-філософський та соціокультурний підхід О.Коновця до висвітлення національної ідеї в науково-популярній книзі "Український ідеал", де вона наповнена уже новим змістом і сприймається як ідея суверенної, демократичної, правової держави. [2]

Саме сьогодні, як ніколи, українське суспільство відчуває брак української національної еліти, яка б могла пропонувати орієнтири суспільству, бути маяками моральності і давати громадянський заряд ідеї. З погляду соціології сьогоднішня еліта України репрезентує аграрне суспільство, що передує індустріальному, а тим більш - нинішньому постіндустріальному. Для його членів найважливішим стає володіння статусом, відповідними правами і привілеями. Еліта формується на принципах кровності, земляцтва і дружніх стосунків.

Соціальна база відтворення персонального складу еліти у різних регіонах України в цілому лишилася стандартною. На елітних позиціях в основному лишилися представники обласної та районної влади, та директорат ще з радянських часів. З середини 90-х років і практично до цього часу у боротьбу за владу в регіонах активно включилася бізнес-еліта. Фахівцями державного будівництва нової України в 1991 році виступили представники національно-демократичної течії, очолюваної письменниками і дисидентами, а з іншого боку — функціонери компартії середнього рангу, озброєні аграрно-колгоспним патерналізмом світоустрою. Цей клас місцевої номенклатури відбирав собі подібних.

Значна частина політичної еліти зденаціоналізована, коли вона ігнорує українську мову, культуру, історичні традиції. Адже культура, як визначає академік І.Дзюба, це фундамент суспільства і стрижень людської особистості, це те, що визначає якість життя і суспільства, і особистості. Наразі ні мова, ні культура не є в державі достатньо мобілізуючими силами. Проте загальне бажання громадян мати національного лідера, прагнення до справедливості, порядності, добробуту, політичних, економічних і соціальних успіхів, тобто конкурентоспроможності країни, може бути справді об’єднуючою ланкою [3].

Вигідне геополітичне розташування країни, порівняно зріла політична культура значної частини населення, а також поява цілеспрямованої політичної еліти, що вміє тонко відчути настрої населення й відповідати його сподіванням - усе це буде сприяти демократії, мобілізації здорових українських сил у боротьбі за належні права державної мови і культури, за відродження науки, за здоровий виховний процес, за забезпечення нормального розвитку українських традиційних християнських церков, за відбудову української економіки і за забезпечення соціальних інтересів суспільства, які ми мусимо вирішувати власними силами.

Література:

1. Розумний М. Ідея, що не працювала // Слово Просвіти. – Ч.9, 3-9 березня 2005р.

2. Коновець О. Український ідеал. – К., 2003.

3. Гаврилишин Б. Національна ідея: утопія чи реальна можливість? // Дзеркало тижня, №5, 11 лютого 2006р.

 

 

 

 

Грицюта О. О.

асистент

м. Одеса

МІСЦЕ УКРАЇНИ У ФОРМУВАННІ

ІНФОРМАТИЗАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

 

Термін  "інформаційне суспільство"  був введений в науковий оборот на початку 60-х рр. ХХ ст. років одночасно в США і Японії Ф.Махлупом і Т.Умесао - авторами, що одержали широку популярність своїми  дослідженнями динаміки розвитку наукоємких виробництв.

У  70-і - 80-і  р. ХХ ст. найбільший  внесок у  розвиток  даної концепції  внесли М.Порат,  Й.Масуда,   Т.Стоуньер та ін. Поняття "інформаційне суспільство" одержало всесвітнє  визнання  після  виходу у 1981 р. в  світ  книги І.Масуди „Інформаційне суспільство як постіндустріальне суспільство”.

В основу цих досліджень було покладено аналіз ролі інформації в економіці   західних  країн.  Результатом їх  стало  трактування інформації   як  специфічного  ресурсу, що не володіє більшістю характеристик,   властивих  традиційним  засобам  виробництва. На думку цих дослідників суспільство вступило в третю промислову революцію, яка уособлює прорив у декількох напрямках: комп’ютеризація, телекомунікація, мікроелектроніка, роботи, нові матеріали, біотехнології.

Е.Тофлер в своїй книзі “Третя хвиля” (1980) акцентував увагу на соціально-економічних тенденціях, супутніх розвитку інформаційних технологій. Зокрема, кажучи про тенденції демасифікації засобів масової інформації, автор вказав на підвищення їх інтерактивності внаслідок впровадження нових мережних технологій. Він фактично передбачив деякі технології, що з'явилися через 20 років після виходу його книги завдяки розвитку Інтернету.

Економіка „третьої хвилі” (за термінологією Є.Тофлера) характеризується переходом від товарного виробництва до економіки з перевагою послуг, що базуються на теоретичному знанні, та створенням на основі цих знань новітніх інтелектуальних технологій. Головним джерелом збагачення стає інформація. Виробництво спирається на наукові досягнення.

М.Кастельс за основу своїх побудов бере глобальну економіку і міжнародні фінансові ринки, він вбачає в них ключові ознаки устрою, що складається. Аналізує тенденціЇ, що ведуть до формування основ інформаційного, або   “мережного”, суспільства. Виходячи з постулату, що сама природа інформації дозволяє їй легко проникати через будь-які перешкоди і межі, він характеризує інформаційну еру як епоху глобалізації. При цьому мережні структури є одночасно і засобом, і продуктом глобалізації суспільства.

В останні десятиліття розвиток світових економік йде таким чином, що найбільшого успіху досягають ті, що широко використовують можливості сучасних технологій та розвитку комунікацій.

Такого роду інформаційне суспільство ще не відбулося, хоч основні техніко-економічні атрибути постіндустріальної епохи в наявності: перевага у ВВП частки послуг, зниження частки зайнятих в «вторинному» і зростання частки «третинного» секторів економіки, тотальна комп'ютеризація і т.  п. Академічне знання інкорпоровано в процес капіталістичного виробництва, але університет ще не замінив промислову корпорацію як базовий інститут «нового суспільства».

Держави, в яких розвиток новітніх технологій є приоритетним зайняли місце світового гегемону. Виникає нова форма нерівності -  так званий „цифровий розрив”. Держави, в яких рівень комунікаційних технології не дозволяє включитись в глобальну систему обміну інформацією поступово відчужуються від статусу „культурного гегемону”. Суть проблеми полягає в наступному: можливості, що надаються сучасними цифровими технологіями, справді величезні, але користуватися ними для досягнення своїх соціальних і економічних цілей може лише невеликий відсоток населення Землі.

Країни, які не зможуть підвищити рівень розвитку науки і повноцінно використати скарбницю знань, відставатимуть від своїх сусідів. Внаслідок цього в світі ще більше зросте економічна і соціальна нерівність націй.

Україна має інтегруватись у нову світову систему. Для цього необхідно мати  кілька ресурсів, а саме: Інтернетизація, розвиток комп’ютерних та інфокомунікаційних технологій; формування наукових кадрів,  які зможуть виробляти інший продукт – інформацію в інформаційному  суспільстві  вона виступає в якості товару. Щодо перших трьох позицій – наша держава втратила можливість зайняти лідуючу позицію в цих галузях. Проте в нашій державі поки що є потужний ресурс -  це наукові кадри. Вони – саме той ресурс, який поки, що е в нашій державі. Але для прориву до глобалізованої спільноти необхідно сформувати національну інтелектуальну еліту яка завдяки своїм здібностям зможе породити нові знання. Завдяки ним ми зможемо виступити на світовому ринку як потужний продавець інформації, зайнявши, таким чином, належне місце серед країн світу.

Денисенко И. Д.

доктор философских наук

г. Харьков

УКРАИНА В КОНТЕКСТЕ ВЫБОРА

ЦИВИЛИЗАЦИОННОЙ МОДЕЛИ РАЗВИТИЯ

 

Проблема определения перспектив развития украинского общества выступает одним из центральных вопросов в публикациях современных отечественных исследователей социальной реальности. Все чаще решение поставленной проблемы связывается с разработкой так называемой «цивилизационной модели развития общества». В процессе становления социально-гуманитарной системы знаний было сформировано несколько различных теоретических конструкций, интерпретирующих генезис и динамику цивилизаций.

Один из первых вариантов таких конструкций был представлен в работе русского исследователя Н.Я. Данилевского «Россия и Европа» (1869). Цивилизация выступает результатом развития определенной самобытной культурной деятельности (от формирования «запаса сил будущей созидательной деятельности» до периода «естественного конца культуры»), имеющей сложную структуру, включающую: религиозную деятельность, культурную деятельность, политическую деятельность и общественно-экономическую деятельность.

Не менее интересная интерпретация генезиса и развития современных цивилизаций была предложена американским исследователем А. Тоффлером в его работах «Шок от Будущего» (1970) и «Третья волна» (1980). Согласно его исследованиям, историю развития современного общества составляют три волны изменений, формирующих различные цивилизации (институты, отношения, ценности). Первая волна означает аграрную революцию, которая  проходила в течение 9 тысяч лет на территории Европы и других континентов, и заменила мигрирующие группы на устойчивые поселения, собирательство и охоту на возделывание земель и т.д. Вторую волну составляет промышленная революция, не только перераспределившая количество людей, занятых в сельском хозяйстве и промышленности, усилив приток рабочей силы в города – на фабрики и в учреждения, но и создавшая целую цепь массовых обществ. Каждое из которых, независимо от того, выступает оно капиталистическим или социалистическим, западным или восточным, функционирует в контексте развития модели фабричного производства на определенных принципах: стандартизации, централизации, максимализации, гигантомании, дезинформации, специализации, синхронизации. Информационная и миникомпьютерная революции, атомная энергетика, производство новых материалов, биотехнология, космотехнология, и другие технологические нововведения образуют Третью волну, формирующую новую цивилизацию – новые виды семьи, стили работы, новые формы экономики, политики и досуга – основывающуюся на принципе демассофикации и дебюрократизации.

Одним из последних вариантов модели развития современных цивилизаций выступают теоретические построения директора Института стратегических исследований им. Дж. Олина С. Хантингтона, согласно которым в основе развития современных цивилизаций («культурных общностей высшего ранга и самого широкого уровня культурной идентичности людей») находятся волнообразные («прилива-отлива») процессы политической модернизации. Первая демократическая волна «прилива-отлива» происходила в периоды: 1828–1926 года (утверждение основных типов и моделей демократических институтов) и 1922–1942 года (возвращение к традиционным формам авторитарного правления и возникновение новых форм тоталитаризма, основанных на поддержке народных масс) на разных континентах. Вторая волна наблюдалась в истории цивилизаций в периоды: 1943–1962 года (утверждение демократических принципов и институтов в отдельных странах Западной Европы, Азии и Латинской Америки) и 1958–1975 года (массовое восстановление бюрократических авторитарных режимов). Третья волна «прилива» возникла с падением диктаторского режима в Португалии (1974) и продолжается по настоящий момент (либерализация авторитарных режимов и укрепление демократических движений в большинстве стран Азии и Латинской Америки; падение коммунистических режимов в странах Восточной Европы).

Очевидно, что предложенные варианты модели цивилизационного развития современных обществ трудно представить в виде единой теоретической конструкции, поскольку в основе их построения наблюдается не только различное понимание содержания понятия «цивилизация», но и – самого процесса ее формирования. Из этого следует, что при выборе методологической основы для исследования состояния и перспектив развития украинского общества в контексте цивилизационного подхода необходимо учитывать, как минимум, следующее. Если интерес у исследователей вызывает, прежде всего, внутренняя политика Украины (ее ориентация на построение гражданского общества или правового государства), то следует все наблюдаемые процессы анализировать в контексте положений тоффлеровского варианта возникновения и взаимодействия цивилизаций разных волн изменений. Если в центре внимания научной общественности находится проблема определения приоритетов внешней политики украинского общества (определение ее места и роли в западноевропейском, и мировом сообществе в целом), то – в контексте развития основных идей С. Хантингтона о столкновении современных цивилизаций.    

Подолян А.

 г. Рыбницы

(Приднестровская Молдавская Республика)

ДУХОВНО-НРАВСТВЕННОЕ ВОСПИТАНИЕ КАК СТРАТЕГИЧЕСКОЕ УСЛОВИЕ РАЗВИТИЯ СОВРЕМЕННОГО ОБЩЕСТВА

 

В настоящее время общество переживает сложную и драматическую эпоху, находится в глубочайшем кризисе: террористические акты с регулярным постоянством потрясают нашу жизнь, постепенно разрушаются духовные основы нации, традиционные представления о добре и зле, способность различать дозволенное и недозволенное, в массовое сознание насильно включаются ценности, чуждые нашей культуре, ориентация на личную выгоду, наживу. Массовая культура является в данном случае основным условием расшатывания сознания человека. Средства массовой информации широко внедряют англо-американскую терминологию, связанную в большинстве случаев не с культурной толерантностью, а с экономической и политической экспансией. Используются различные формы рекламы, которые манипулируют общественным сознанием, разрушают ценности личности, превращая ее в потребителя, подменяя нравственный и творческий смысл жизни на утилитарный эквивалент. Все это приводит к нравственно-психологической деградации населения, катастрофически ухудшает моральное состояние общества. [1]

Осознать и противостоять разрушению духовных структур жизни можно только при условии воспитания у подрастающего поколения чувства единства цивилизации. В связи с этим система образования в современном мире призвана воспитывать международно-ориентированную личность, мыслящую в духе общечеловеческих ценностей, подготовленную к общению с представителями других народов, способную добиваться  достижения экономической, экологической и духовно-нравственной гармонии в обществе, быть хранителем и распространителем общечеловеческих ценностей, сохранять и преумножать духовные традиции своего народа. [2]

К нарушению межличностных контактов, к снижению работоспособности, угнетению творческих процессов, повышению уровня тревожности и агрессивности приводит нетерпимость, интолерантность – явление очень распространенное среди молодежи. Осуществлять формирование установок толерантного сознания и профилактику экстремизма позволяют:

1) учебно-исследовательская деятельность (например, сбор редких народных песен, анекдотов, социологический опрос и т. д.). Исследовательская деятельность ориентирует на социокультурный контакт с людьми разного возраста, социального слоя, этнической и социальной принадлежности. Попытка учащихся понять и постичь причины тех или иных традиций, обычаев расширяет их мировоззрение, формирует уважение к другой культуре.

2) активные методы обучения – это тренинги, организационно-деловые, педагогические и др. игры, представляющие модель открытого обсуждения, развивающие умение спорить, дискутировать и решать конфликты мирным путем.

3) различные методы воспитания: игры, викторины, игра в КВН, студенческий театр и т. д. [3]

Таким образом, педагогам и родителям необходимо строить свою работу и отношения с учащимися так, чтобы была возможность критически осмысливать и вырабатывать суждения о моральных ценностях, о принципах толерантности.

Как мы уже отмечали, одним из ведущих факторов образования является воспитание исторического и патриотического сознания. Для этого необходимо приобщать учащихся к историческим и духовным ценностям родного края, воспитывать уважение к культурным и национальным традициям, стимулировать поисковую краеведческую деятельность, так как чем глубже знания учащихся о родном крае и его лучших людях, тем более действенными они окажутся в воспитании любви к родной природе, земле, уважении к традициям своего народа.

Итак, творческое развитие духовно-нравственных основ нации – это та идея, которая должна стоять в центре воспитательной политики образовательных учреждений и тогда не останется сомнений в том, что образование выполнит свою историческую миссию и возродит семена духовности в современном обществе.

Литература:

1.     Запесоцкий А. С. Образование: философия, культурология, политика. – М.: Наука, 2002.

2.     Бондаревская Е. В., Кульневич С. В. Педагогика: личность в гуманистических теориях и системах воспитания. М.; Ростов н/Д, 1999.

3.     Солдатова Г. У., Шайгерова Л. А., Шарова О. Д. Жить в мире с собой и другими. М., 2001.

 

Бурименко Ю. И.

профессор

г. Одесса

ГЛОБАЛЬНА КАПИТАЛИЗАЦИЯ – КАТАСТРОФА ДЛЯ СОВРЕМЕННОЙ ЦИВИЛИЗАЦИИ

 

История развития человечества свидетельствует, что центр цивилизации, отвечающий в определенный период времени наивысшему уровню развития духовной культуры и материальной жизни общества постоянно меняет местонахождение на нашей планете. Он перемещается в те страны, в которых общественно-политическая система обеспечивает наиболее благоприятные условия для духовного развития человека и реализации его творческих способностей.

В настоящее время человечество сталкивается с исключительно сложными проблемами своего развития, обусловленными стремлением крупного капитала в лице транснациональных корпораций к глобальной капитализации. При этом мировому сообществу навязываются фальшивые стандарты жизни и одновременно игнорируются истинные проблемы человечества: голод, нищета, болезни, падение морали и нравственности, наркомания, экология и другие, порожденные капитализмом.

В  капитализированном обществе четко проявляется характерная черта: чем выше уровень капитализации, тем агрессивнее становится это общество по отношению к другим обществам, стремясь подчинить их своим интересам или поглотить под различными благовидными предлогами. В результате, в мире разворачивается широкая панорама борьбы капитала за мировое господство, усиливающаяся на почве противостояния идеологических, религиозных, расовых, материальных и других различий.

Стремясь представить капитализм в привлекательном виде, его идеологи через СМИ систематически спекулируют на понятии демократия, воспринимаемой людьми как власть народа и для народа. В действительности, в капиталистическом обществе существует и всеми средствами поддерживается власть меньшинства и ради меньшинства. При этом основная масса людей развращается и духовно деградирует.

Капитализм и гуманизм, в основе которого лежат принципы справедливости, равенства, взаимного уважения, любви и благополучия всех людей, несовместимы. Следовательно, расширение сферы влияния капитала путем глобальной  капитализации только ускорит процесс разрушения духовных основ человеческой цивилизации.

Фундаментальной основой прогрессивного развития цивилизации служит духовный базис. Он, как связная совокупность разнообразных элементов общественного сознания (идеологических, политических, культурных, научных, религиозных и других), определяет тенденцию общественного развития, существенно влияет на материальные условия жизни и отношение к ним. На этом базисе формируется социальная психология – совокупность общих для общества чувств, мыслей, настроений, желаний, привычек, иллюзий и т.п. Для обеспечения устойчивого эволюционного развития цивилизации в общество должны привноситься следующие принципы активизации общественного сознания:

1.  Формирование потребности и привычки к движению вперед, навязчивой идеи прогресса как закона жизни.

2.  Содействия эстетической, этической и интеллектуальной активности, мечты об идеальной красоте, новых вечных формах бытия.

3.  Гармонизация элементов общественного сознания с материальными целями развития.

4.  Придание материальной жизни общества импульса роста через свободное, активное и рациональное действие его структур, и индивидуумов.

Использование этих принципов предохраняет и защищает цивилизованное общество от влияния невежества, и деградации. Степень этой защиты зависит от системы управления развитием общества.

Возникает вопрос: Существуют ли в мире страны, союзы, претендующие на роль центров цивилизации, с соответствующим духовным базисом и общественным сознанием? Ответ очевиден. Реальная картина настоящего этапа развития человеческой цивилизации существенно иная. Под видом объективного процесса глобализации скрывается жестокая борьба носителей и держателей крупного каптала за мировое лидерство с целью расширения зоны влияния, и преимуществ. Этому капиталу чужды какие-либо гуманистические принципы. Его основная задача состоит в максимизации прибыли и удовлетворении бесконечно расширяющихся материальных запросов меньшинства, служить которому призвана остальная часть общества.

Последствия такого пути развития нашей цивилизации будут катастрофическими. Необходим крутой поворот в сторону духовного базиса развития на основе существенного повышения образовательного уровня человечества.

 

Секция 2. Экономическая глобализация: спасение Украины или избавление от Украины?

Тардаскіна Т. М.

аспірант

м.Одеса

ВПЛИВ ЕКОНОМІЧНОЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

НА ІНФОРМАЦІЙНУ БЕЗПЕКУ

 

Глобалізація  є породженням вже не держави,  інститутів чи індивідів,  а універсальних структур техніки,  грошей,  інформації та комунікацій.  Економічна глобалізація – це зростаюча взаємозалежність економік різних країн світу внаслідок росту трансграничних переміщень товарів та послуг,  експорту і переплетення капіталів,  інтенсивного обміну інформацією та технологіями.  По суті, вона є логічним висловом зростаючої інтернаціоналізації господарського життя у світі, і ці тенденції не перериваються навіть економічними або фінансовими кризами.

Причинами глобалізації є те що:  перед людством постали ряд задач,  які можна вирішити лише об’єднавши зусилля усього людства (перенавантаження біосфери діяльністю людини, потепління клімату тощо); транснаціональні корпорації прагнуть до підвищення прибутків; нові технології мають все проникаючий вплив; вже створений        ряд передумов глобалізації, таких як глобальні телекомунікаційні мережі, глобальні супутникові мережі, глобальні транспортні системи,  глобальні економічні системи.

Економічна глобалізація несе за собою позитивні та  негативні тенденції,  які впливають на становлення глобалізації взагалі.  Позитивними тенденціями економічної глобалізації є полегшення господарської взаємодії між державами, стимулювання економічного зростання,  сприяння прискорення і збільшення масштабів обміну передовими досягненнями людства в економічній,  науково-технічній та інтелектуальній сфері,  що,  безумовно,  сприяє загальному прогресові людства.  Глобальний процес суспільства,  який є відображенням загальних закономірностей генезису цивілізації,  сьогодні охопив усі сфери соціокультурної діяльності людини.  Негативними тенденціями глобалізації є: відсутність прозорої загальної концепції глобалізації; відсутність структури та організації глобальних утворень та  процесу взаємовідносин націй,  держав з глобальними інфраструктурними формами; загрози національним інтересам суб’єктам глобалізації.

Завдяки стрімкому технологічному прогресу постає ряд життєво важливих питань щодо організації процесів обробки,  зберігання,  передачі та захисту інформації в глобальних інформаційно-комунікаційних системах. Бо саме інформаційні технології та розвинута інфраструктура телекомунікацій відіграють сьогодні вирішальну роль у забезпеченні зростання продуктивності виробництва,  адміністративного і господарського управління,  в розширенні інформаційної взаємодії між людьми,  в поширенні масової інформації,  в процесі інтелектуалізації суспільства.  Інформаційна безпека має важливе значення для того,  щоб інформаційні технології могли відповідати очікуванням ділового світу,  споживачів і урядів та щоб дійсно надавали всі ті потенційні вигоди,  що їх забезпечують інформаційно-комунікаційні технології.

Інформаційна безпека в глобальних процесах набуває особливого значення і,  внаслідок її тісних взаємовпливів з економічною та національною безпекою,  вносить свій значний вклад у глобальну безпеку.  Глобальною безпекою назвемо такий стан глобальних процесів та форм їх реалізації при якому забезпечуються:

- гармонічне поєднання інтересів народів,  націй, держав та інтересів усього людства;

- ефективне вирішення задач,  що стоять перед людством та окремими державними,  регіональними та місцевими адміністраціями;

- всебічний розвиток і забезпечення потреб кожної людини.

В умовах глобалізації посилюється значимість таких проблем, як:

- виникнення та зростання киберзлочинності та кибертероризму:

- поява окремих видів інформаційної зброї та ведення глобальних інформаційних війн;

- втрата національної культури або злиття її з іншими,  вплив культур країн світу та менталітету інших націй;

- інформаційно-розвинуті держави стимулюють „відтік інтелекту” та капіталів в постіндустріальні країни;

            - поява „інформаційного вибуху” та „інформаційного голоду”;

            - ідеологія відкритого суспільства, її протиріччя людським цінностям моралі та культури;

            - низький рівень вітчизняних інформаційних технологій обумовили побудову інформаційної інфраструктури України на базі імпортної техніки й технології,  що ускладнює вирішення питань збереження державної,  комерційної,  службової та особистої таємниці;

            - розвиток телебіометрики і сенсорних мереж при взаємодії людей між собою та навколишнім середовищем.

            У доповіді  розглядаються особливості та вплив інформаційної безпеки на глобальну безпеку процесів побудови інформаційного суспільства – нової ступені розвитку людства.

Лантух І. В.

доцент

Мирошниченко Л.

м. Харків

БАНКІВСЬКО-КРЕДИТНА СИСТЕМА –

ВАЖІЛЬ УКРАЇНИ ДО ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

 

Становлення і розвиток банківсько-кредитної системи в Україні, забезпечення її ефективної підтримки з боку держави — це одне з пріоритетних завдань сучасної економічної політики. Банк - один із головних інструментів здійснення економічних реформ, одна з найважливіших структур ринкової економіки.

Зараз в Україні на 46 млн. осіб - 231 банк. Але цей показник у 20 - 25 разів нижчий, ніж у розвинутих країнах світу. Сучасні українські банки дуже різні і поділяються на декілька великих груп. Протягом 90-х років будь-яка не страхова фінансова компанія в країні реєструвалася як банк. В результаті є універсальні великі, переважно, київські банки, муніципальні, а також банки, які по суті є фінансовими компаніями і працюють переважно на ринку цінних паперів, та банки, що обслуговують реальний сектор народного господарства. Сьогодні банківська система республіки розвивається по вертикалі: головний банк — філія — регіон. Більш доцільнішою для розвитку банку буде горизонталь: головний банк — регіональне управління — дочірні банки [ 1, c. 43 - 45].

Потрібно різні групи банків ставити в різні умови державного регулювання, виходячи не з назви банку (яка може  бути будь-якою), а з реальної структури його активів.

Сьогодні багато банків, особливо в невеликих містах, функціонують як розрахунково-касові центри, які здійснюють поточне обслуговування місцевих підприємств.

На жаль, надто мало українських банків відповідають міжнародним стандартам і можуть розраховувати на якусь роботу на міжнародних ринках.

Так, тільки два українських банки (Промінвестбанк і Державний експортно-імпортний банк) увійшли до Європейського банківського лістингу в 1998 р., зайнявши серед 500 найзначніших банків Європи відповідно 482 і 494 місця [ 2, c. 54].

І лише один комерційний банк України — Приватбанк — має кредитні рейтинги від двох міжнародних рейтингових агенцій, що дає можливість йому активно співпрацювати із закордонними фінансовими структурами.

Вітчизняний досвід, як дореволюційний, так і часів нової економічної політики, переконує, що товариства взаємного кредиту — ефективні і корисні джерела фінансової підтримки підприємництва, що дуже актуально для сучасного стану економіки нашої держави. Сьогодні діють 200 кредитних спілок, які об’єднують 15 тис. осіб. В активах цих спілок — 1,5 млн. гривень [3, с. 67].

Відсутність вільних державних коштів для фінансування підприємницьких кредитів потребує пошуку інших альтернативних джерел, одним з яких можуть і повинні стати діючі в нашій країні — кредитні товариства. Порівняно з комерційними банками вони будуть зацікавлені займатися малими кредитами і враховувати невеликі за розмірами фінансові потреби підприємців.

І хоча така форма фінансування підприємництва, як товариства взаємного кредиту, сьогодні, в умовах перехідної економіки не стала ще дуже розвиненою, але, як свідчить вітчизняний і зарубіжний досвід (сьогодні в США кредитні спілки об’єднують 60 млн. громадян і оперують коштами в 300 млрд. доларів), у цієї форми багато перспектив. Кредитні товариства зможуть стимулювати розвиток самодопомоги у сфері малого бізнесу, а це є дуже важливим в умовах фінансових труднощів.

За своєю природою і напрямками діяльності товариства взаємного кредиту можуть бути як удосконаленою формою каси взаємодопомоги, так і своєрідним мінібанком.

Література:

1. Гуцал І.С., Чайковський Я.І. Банківська система України сьогодні: основні проблеми й перспективи розвитку // Фінанси України. – 1997, № 8. – С.42-47.

2. Грибова Н.В. Влияние финансового кризиса на состояние и перспективы развития банковской системы Украины // Новая Евразия: Россия и страны ближнего зарубежья. – 1999, № 9. – С.51-68.

3. Сергійко О.В. Товариство взаємного кредитування як форма фінансування малого підприємництва // Фінанси України. – 1999, № 7. – С.66 -73.

 

 

 

 

 

 

 

 

Безрук А. А.

соискатель

г. Харьков

ОСОБЕННОСТИ ВЛИЯНИЯ ПРОЦЕССОВ ГЛОБАЛИЗАЦИИ

НА УКРАИНУ

 

Современный капитализм, как период развития человечества и носитель новой (неолиберальной) геополитической и политической программ, стал источником возникновения и распространения процесса глобализации «состояния конкретной глобальной взаимозависимости и осознания глобального целого» [1].

            Распространение глобализационных процессов, прежде всего в сферах экономики и средств массовой информации, особенно активно поддерживаемых государствами англо-саксонского блока (США, ЕС) приводит к формированию специфического надгосударственного пространства планетарного масштаба. Среди тенденций формирования такого пространства следует отметить основные две:

1. Формирование глобального экономического поля. Этому процессу благоприятствует деятельность транснациональных корпораций. Их статус, не отягощённый особыми юридическими препятствиями, в виде ограничений, связанных с национальными границами, относительно дешёвая продукция с усиленным «промоушеном» и рекламой, создающей у потребителя иллюзию необходимости обладать данным товаром, связи различных уровней, которые установились в результате широкого масштаба действий, всё это позволяет завоёвывать национальные рынки за небольшой промежуток времени, фактически нивелируя деятельность местных производителей.
2. Создание общего информационного поля. Проявлением данной тенденции является экспансия продукции западной киноиндустрии и телевидения, в частности американской, в другие страны мира; пропаганда западного образа жизни способствует формированию у населения, особенно молодёжи, чётко определённых стереотипов, эталонов и стандартов, абсолютизирует их в сознании. Традиционные, национальные ценности и установки теряют своё значение. Создаётся новый тип человека  не гражданина своей страны, а гражданина мира.

            Глобализация становится характеристикой новой геополитической ситуации, которая сложилась, вследствии ликвидации биполярного мира. Охватив западный, передовой мир, она достаточно быстрыми темпами продвигается на Восток, где её «агентами» распространения уже являются Япония и ряд передовых капиталистических азиатских государств. При сохранении и усилении таких тенденций под воздействие глобализации попадут страны на постсоветском пространстве, которые уже испытывают её влияние. Украина не является исключением.

            Будучи в составе СССР, Украина занимала второе место, после России, по развитию  промышленного производства, на котором базировалась украинская экономика. После развала Союза и перехода к рынку, состояние экономики Украины можно было охарактеризовать как кризисное. Это сопровождалось резким снижением роста производства и усилением роли торговли в экономической сфере. Товары украинских производителей оказались неконкурентоспособными и невостребованными на мировом рынке. Вместе с тем,  такое развитие ситуации поспособствовало усиленному импорту в Украину зарубежной продукции, размывая национальный экономический суверенитет и подключая страну к каналам экономической глобализации.

            Выбор западного вектора развития современным правительством Украины усилит процессы глобализации в стране. Последующее возможное вступление Украины в ВТО, НАТО, ЕС станет фактом и символом присоединения к глобальному пространству, либерально-капиталистического свойства. С одной стороны, включение Украины в западное  глобализированное сообщество, является альтернативой дальнейшего развития страны, поскольку разработать автономный путь на фоне общемировой ситуации вряд представляется возможным. С другой стороны, Украина утратит очертания провозглашённого национального суверенитета и государственности, став безликим элементом общемирового конгломерата глобализированных держав, под эгидой «передовых государств США, Европы и Японии, которые не нуждаются в существовании экономики других стран» [2].

            Интеграция в глобальное пространство практически сводит на нет всяческие поползновения Украины в сторону построения независимого государства, поскольку здесь решающую роль играют геополитические моменты, в контексте которых страна выступает в качестве не самостоятельной единицы, а элемента общемировой системы с низкой степенью автономности.

Література:

1. Робертсон. Р. Глобализация. - М., 1992.

2. Омэ. К. Глобальные процессы. - СПб., 1994.

Білик Я. М.

профессор

Білик О. М.

доцент

м. Харків

КУЛЬТУРНІ РЕСУРСИ ЯК ЧИННИК ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

 

            Класична політекономічна наука традиційно визнавала три основні чинники економічного зростання: капітал, працю і землю. Проте з часу появи концепцій постіндустріального суспільства все частіше фахівці говорять про недостатність цих трьох традиційних чинників.

            Серед запропонованих чинників найчастіше називаються фактор „інфраструктури безпеки” та інформаційний.

            На нашу думку, четвертим чинником економічного зростання слід визнати культурні ресурси. Саме цей фактор постає вирішальним в умовах сучасності. Найбільше він спостерігається в країнах „золотого мільярду” – найзаможніших країнах світу, а найменше – відповідно у малорозвинутих країнах і регіонах.

            Варто згадати, що поняття „культурні ресурси” стало швидко поширюватися лише з 60-х років двадцятого століття завдяки популяризації в західному суспільстві результатів соціологічного аналізу сучасної науки. Це можна пояснити тим, що, з одного боку, у повоєнні десятиліття поступово ставала все більш очевидною евристична неспроможність позитивістської інтерпретації науки. З іншого боку, суспільна думка ряду західних країн намагалась зрозуміти, чому саме американський проект атомної зброї, а не інші (німецький, радянський тощо), виявився виграшним.

            Соціологічні дослідження на теренах сучасної науки, проведені під керівництвом відомого американського вченого Р. Мертона показали, що в науці вирішальним є людський фактор – наукове співтовариство. Осмислення цих результатів у 60 - 70-ті роки (М. Малкей) привело до появи в інтерпретаційному арсеналі соціології науки поняття культурних ресурсів.

Пісчанська О. В.

аспірант

м. Миколаїв

Розвиток менеджменту ринку землі

 

З прийняттям Постанови Верховної Ради України від 18.12.1990 р. № 563-XII «Про земельну реформу» остання була спрямована на формування ринкових земельних відносин, з пріоритетним наданням земельних ділянок у приватну власність  для створення умов щодо формування рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі та багатоукладною економікою. Саме з цього часу розпочав свій розвиток ринок землі, але й досі не досягнуто позитивного результату.   Дослідження причин цього, свідчать, що ринок землі з перших років формування став «політичним заручником» і таким ще залишається. Цей фактор має істотний вплив завдяки поглибленням соціального розшарування між групами суспільства, що призводить до виникнення нової перепони − кризи правової свідомості, яка  трансформується   в правовий нігілізм у сфері регулювання земельних відносин, що  проявляється в порушенні вимог чинного законодавства фізичними та юридичними особами.

Ключовою проблемою в прискоренні розвитку ринку землі є той факт, що нині склалась ситуація, де з одного боку, попит на покупку  землі є високим, а з другого – пропозиція не знаходить споживача. Причиною цього є низька купівельна спроможність населення. Іншими словами, ба­жання людей несумісні з їх фінансовими можливостями.

Ці та інші факти уповільнюють формування ринку землі, який незважаючи на все  повільно продовжує свій розвиток. Так,  багато громадян з 1993 року отримали земельні ділянки у приватну власність для будівництва або вирощування сільськогосподарської продукції. Отже, почав формуватись первинний земельний ринок, що складався з земельних ділянок під садибами, садівничими кооперативами, гаражами, особистими підсоб­ними господарствами тощо.

Низкою Указів Президента України була створена можливість формування земельного ринку за рахунок земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності, передачі земельних ділянок у власність юридичним особам внаслідок їх продажу,  в тому числі на аукціонах.

Не менш вагомим фактом є те, що багато членів колективних сільськогосподарських підприємств обміняли свої земельні паї, що перебувають у землях колективної власності, на власні земельні ділянки, підтверджені Державними актами на право приватної власності на землю, але ці землі наразі практично не беруть участі на ринку землі.

В Україні розпочала своє формування  інфраструктура ринку землі, наприклад − земельні (іпотечні) банки. Свідченням цього є Указ Президента України “Про невідкладні заходи прискорення земе­льної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” від 10.11.1994 р. № 666/94, який зобов’язує Кабінет Міністрів України подати проект Указу Президента України щодо заснування Земельного банку. Хоча нині  земельні банки ще не створені, все ж таки  будемо розглядати сам Указ як важливий крок  для розвитку  фінансових організацій, які проводитимуть кредитування, здійснюватимуть операції, пов’язані з обігом земельних ділянок тощо.

Отже, є всі підстави  стверджувати, що ринок землі  поступово нарощує свої оберти, незважаючи на те, що населення країни не було підготовлено до реалізації земельної політики в даному напрямі.  Разом з тим, для підвищення його ефективності пропонуємо розробити стратегію розвитку ринку землі. При цьому, доцільно використати  ефективний інструмент − менеджмент ринку землі, який на засадах функції маркетингу: вивчить попит і пропозицію на землю, вивчить механізм цінової оцінки землі, з’ясує  пропозицію та попит на земельні ділянки; визначить сегменти ринку землі за призначенням і інше, що дозволить  сформувати  теоретико - методологічні засади  тактики розвитку ринку землі по всім напрямам :

-       правове поле ринку землі;

-       кадрове забезпечення інфраструктури ринку землі;

-       ліцензування суб’єктів  інфраструктури ринку землі;

-       фінансування ринкових операцій із землею ( банки, кредитні установи, інвестиційні проекти тощо);

-       оподаткування  ринкових операцій із землею;

-       державне регулювання операцій із землею ( експертиза, контроль тощо);

-       оцінка землі;

-       операції товариств із регулювання обороту земель;

-       реєстрація операцій із землею.

Менеджмент ринку землі забезпечує організацію процесу земельного ринку, при цьому особливу увагу приділяючи управлінню групами ризиків: систематичними − загальна земельна політика, загальна економічна ситуація, зміни в системі земельного законодавства і ін. та несистематичними ризиками − некваліфіковане управління, надзвичайні ситуації, юридична некомпетентність тощо.

Звідси, сучасний стан розвитку ринку землі в Україні ще не повністю відповідає вимогам часу. Необхідно реформувати його нормативно-правове забезпечення, яке б визначило стратегію земельної реформи в напрямі земельного ринку, але разом з тим необхідно розвивати менеджмент ринку землі, який би пояснив природу ринку, встановив причинно-наслідкові  зв’язки в цій сфері, виявив фактори та умови ефективності ринку тощо.

Зубов В. А.

доцент

м.Запоріжжя

ПРОБЛЕМА РЕАЛІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО ІНТЕРЕСУ

В УКРАЇНІ

Підприємницький інтерес є суб'єкт-об'єктним феноменом, що детермінує соціальну взагалі і трудову  активність особистості зокрема, виступаючи рушійною силою розвитку різних сфер життєдіяльності соціуму та елементом механізму саморегулювання громадянського суспільства.

Орієнтаціями підприємницького інтересу виступають: набуття більшого обсягу соціальної та індивідуальної свободи, реалізація  творчого потенціалу особистості, життєзабезпечення;  розробка і володіння раціональним способом виробництва суспільно затребуваних і конкурентоспроможних  благ та послуг;  здійснення соціальної адаптації, досягнення  підприємцем соціального успіху.

Найбільш вагомими детермінантами  реалізації підприємницького інтересу виступають: рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, світовий розподіл праці, стан  розвитку  підприємництва в реґіоні; глобалізація, конкуренція, політика, ідеологія, релігія, рівень розвитку громадянського суспільства і правової держави,  господарський менталітет спільноти, світоглядні орієнтації особистості.

Головними  факторами  перешкод реалізації підприємницького інтересу в сучасній Україні  виступають: відчуження особистісних, суспільних та загальнодержавних інтересів у підприємницькій активності соціальних суб’єктів, невідповідність нормативного регулювання підприємництва потребам інноваційного розвитку українського суспільства, консерватизм та інерція світоглядної свідомості  людини.

Підприємницький інтерес відрізняється в залежності від того, до якої групи належать його носії: а) зайняті у сфері діяльності крупного підприємництва (капіталу) – держструктури, акціонерські товариства, б) зайняті у сфері середнього і малого підприємництва незалежно від виду діяльності  -  власники-бізнесмени, наймані управлінці, наймані основні і допоміжні робітники фірм; в) зайняті у сфері домогосподарств  - сімейні фірми на умовах самозайнятості без використання найманої праці, фірми з використанням найманих робітників, фірми з використанням сезонної найманої робочої сили тощо.

Інтерес підприємців спрямований на отримання і постійне підвищення свого доходу, а це -прибуток на капітал, підприємницький доход, доход від власності, доход на цінні папери, доход від посередницької діяльності тощо. Іноді цей доход містить  незаконні види доходів (доходи від пограбування суспільного і особистого майна, спекуляції, наркобізнесу, тіньової діяльності, хабарів, сутенерства, браконьєрства, інші доходи кримінального походження).

Підприємець прагне отримати доход в таких формах:  матеріально-речові блага, гроші і цінні папери, інші цінності, соціальні блага (посада, звання, престиж тощо), духовні блага (знання, ідеї, наукові розробки), людські здібності.

Можна виділити три найбільш виражені орієнтації в підприємницькій діяльності:        1) на кар'єристсько-споживчий інтерес; 2) творчо-альтруїстичну поведінку; 3) соціально-економічну спрямованість діяльності.

Аналіз об'єктивних та суб'єктивних факторів, які детермінують розвиток підприємницького інтересу, показує, що в умовах трансформації українського суспільства практично не сформувалися передумови розвитку підприємницького інтересу: правова держава, розвинене громадянське суспільство, демократичні регулятори, а також спостерігається низький рівень соціальної зрілості суб'єктів, брак чітких настанов на досягнення соціально-значущих цілей, орієнтація на вузькогрупові інтереси тощо.

Оскільки підприємництво у своїй основі організовано на використанні як власної, так і найманої праці, то проблема соціального партнерства в ході реалізації підприємницького інтересу  набуває особливої актуальності для України. Оцінка можливостей становлення відносин соціального партнерства в Україні повинна відштовхуватися від трьох обставин сьогодення України: це особливості переходу в розвитку соціуму від соціалізму до соціально-економічної системи, що заснована на ринкових відносинах та на відносинах капіталу і найманої праці;  друга міститься у збереженні менталітету відносин соціалізму, під яким перебуває ще певна частина працівників, що має прояв у відторгненні самих відносин найму і праці на капітал і невдоволенні значним скороченням виплат із суспільних фондів споживання. Третя виходить з необхідності формування таких відносин між трудом і капіталом (робітником і роботодавцем), котрі диктуються не тимчасовими умовами економічного життя країни або реґіону, а тими змінами глобального характеру, що діють  як загальносвітові тенденції. Треба зазначити, що, на жаль, в Україні функціонує потужний бюрократичний механізм протидії розвитку підприємництва. Наслідком ситуації‚ що склалася‚ є протиприродний процес, коли бізнесмени тікають із власного бізнесу у владу. Ціль зрозуміла - як мінімум‚ зберегти власний бізнес, захистити його від чиновницької сваволі і нескінченних перевірок, як максимум - самим взяти участь у системі. Бізнес зливається з владою і це суперечить європейському шляху розвитку. Майже ніде у світі в законодавчу владу, у професійну політику бізнес сам не ходить, оскільки це інша професія, що передбачає скрупульозну, щоденну роботу в законодавчому полі і над законодавчим полем. Водночас у багатьох країнах світу у виконавчу владу йде бізнес, оскільки він має блискучі навички менеджменту.

Милова М. И.

доцент

 Валецкая В. И.

преподаватель

 г. Одесса

ГЛОБАЛИЗАЦИЯ, ГОСУДАРСТВО, ПРАВО:

ПРОБЛЕМА ВЗАИМОЗАВИСИМОСТИ

 

В последние годы издано много книг представителями разных направлений, которые исследуют различные аспекты глобализации, её достижения, мировые и национальные угрозы. Суть этих публикаций сводится к следующему – глобализация мира, с одной стороны, объективна и неизбежна, с другой – активно проталкиваемая интересами транснациональных финансовых  и промышленных монополий Запада и, особенно США, она несёт в себе одновременно и возможные губительные последствия для мировой цивилизации [1]. В этом контексте интересна статья екс-президента США Б.Клинтона «Борьба за душу 21 века», дающая возможность познакомиться с точкой зрения той части американской элиты, которая творит современный миропорядок [2].

Отечественные политики и учёные, признавая неизбежность глобальных процессов,  делают главный вывод – вовремя и профессионально в них встраиваться, дабы не оказаться за бортом мирового развития. На наш взгляд, существенным является одно уточнение. Как бы не получилось, что именно ''встроившись на современный манер'', мы окажемся действительно за пределами этого развития, содержание которого диктуется сильными мира сего.

Авторы публикации стремились лишь обозначить некоторые аспекты политического, социального и правового порядка, обусловленные глобальными процессами, подчеркнув при этом их взаимосвязь и взаимовлияние.  

Особую остроту современным глобальным проблемам придаёт их «всеобщая взаимозависимость» (global interdependence). Это не только зависимость проблем бедности, богатства, терроризма, а значительно более широкий круг явлений социально-экономической и политической жизни. Это «размывание» суверенитета государства при усилении роли ТНК, вмешательстве международных правительственных и неправительственных организаций в его внутреннюю политику, стимулирование религиозного сепаратизма (Косово, Восточный Тимор, Ближний Восток), а также новая экономическая регионализация, фактически «разрезающая» традиционные государства (Канада, Южная Бразилия, Северная Мексика, Северная Италия и т.д.). Это и проблема валютных курсов, связанная с деятельностью валютных спекулянтов, способных несколькими щелчками компьютерной мыши обрушить финансовое положение целой страны и т.д. [3].

Интересный аспект глобализации связан с криминализацией общественных отношений [4]. Исследователи подчёркивают актуальность криминогенных и антикримино-генных аспектов глобализации, и их многозначность воздействия на национальную, и транснациональную преступность. В частности, проблема занятости и связанный с ней уровень жизни. Если 20% образованного населения смогут обеспечить развитие в ХХΙ ст., то 80%, оставшись без работы и средств существования, создадут колоссальные проблемы криминогенного характера. При всех существенных расхождениях в уровне преступности в разных странах, определяющей тенденцией является её абсолютный и относительный рост. За последние 25 лет преступность в мире повысилась в 5 раз, возрастая в среднем на 5% при приросте населения в 1-1,5%. Самый высокий уровень преступности и относительно высокие темпы её прироста наблюдается в развитых демократических странах [5].

Другая проблема связана с рынком финансовых спекуляций. Благодаря компьютерным технологиям, финансовые магнаты «золотого миллиарда» могут ставить те или иные страны на грань финансового краха, что сегодня уже наблюдается.

Важнейшая проблема – существенное снижение возможностей национальных правительств в управлении обществом. Глобализация диктует национальным правительствам необходимость заключения соглашений с международными организациями (МВФ, ЕС, ВТО, ОПЕК), роль которых чрезвычайно усиливается. Они ограничивают самостоятельность суверенных государств (вопреки ООН) и диктуют им свою волю не только на вне, но и во внутренней политике. Эта ситуация особо сказывается на положении постсоциалистических стран в современном мире.

Выход из глобального капкана, в который человечество загнало себя в ХХ ст. лежит в объединение сил всех стран мира и не только на уровне правительств. Сегодня уже ни одна проблема локально не решаема. Безусловно, что без единого международного центра разработки стратегии преодоления указанных проблем не обойтись. Однако способны ли международные организации спасти человечество?

Литература:

1.На пороге 21 века. - М., 2001.; Сорос Д. Кризис мирового капитализма. – М., 2001; Примаков Е.М. Мир после 11 сентября. – М., 2002; Уткин А. Глобализация: процесс и осмысление. - М., 2001; Мартин Г-П., Шуман Х. Западня глобализации. Атака на процветание и демократию // Пер. с нем. – М.,2002; Маклаков А. Глобализация: их деньги – наши души (проект „Украина”) // www. dialogs.org.ua/ и др.

2. Clinton W. The struggle for the Soul of the 21 st. Centuru  // Bluperint Magazine. November 15, 2001.

3. Подробнее об этом см: Кеннеди П. Вступая в ХХΙ век. М.: Весь Мир, 1997. – С. 74.

4.Лунеев В.В. Глобализация и преступность (Тезисы доклада на Московском юридическом форуме) // Государство и право, №6,. – С.115-118.

5. Лунеев В.В. Указ.соч. – С. 118.

 

Головінов О. М.

доцент

м. Донецьк

ПРО ЕФЕКТИВНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ

ДЕРЖАВНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ

 

Проблема ефективності використання підприємств державного сектору залишається актуальною на будь-якому етапі функціонування соціально-економічної системи. Стереотип, пов’язаний з установленням залежності між формою власності і ефективністю розвитку економіки держави, існував завжди. Однак, за такого спрощенного підходу, безумовно, ігноруються історичні традиції, ментальність населення, технологічний уклад, особливості здійснюваної в країні економічної політики.

Перш за все, аналіз ефективності будь-яких форм власності припускає з'ясування трьох аспектів: загальних причин, які визначають ефективність форм власності; межі, в яких дана форма власності ефективна, а поза якими перестає бути такою; вплив на ефективність форм власності конкретних умов країни. Що стосується державної власності, то ефективність її використання безпосередньо впливає на виконання державою її функцій. Необхідно усвідомлювати, що державна власність ефективна тільки у певних межах. Її ефективність на республіканському, регіональному, галузевому і мікрорівні має свою якісну визначеність. Це проявляється не тільки через економічні показники, але і з погляду впливу державної власності на процеси розширеного відтворення. Тому державна власність, на відміну від приватної, реалізується в більш широкому розумінні ефективності – економічної, соціальної, відтворювальної.

Однак, порівнюючи державну і приватну форму власності, багато які автори небезпідставно стверджують думку про більш високу ефективність приватних підприємств. Практика функціонування останніх в нашій державі іноді свідчить про позитивний вплив приватної власності на реструктуризацію виробництва, оптимальне використання виробничих потужностей і робочої сили, а отже, на зростання продуктивності праці і рентабельності виробництва. 

Разом з тим, у процесі реформування економіки з'ясувалося, що тезис про високу ефективність приватної власності не завжди підтверджується. Збільшення частки приватного сектора, відповідно статистичним даним, не спричинило зростання обсягів виробленої продукції. А в деяких галузях ефективність підприємств державного сектору виявилась вищою у порівнянні з приватним. Наприклад, у 2004 році видобування енергетичних матеріалів підприємствами державної та державно-корпоративної власності, питома вага яких у загальній кількості підприємств складала 24,7 %, забезпечили 43 % загального обсягу реалізованої продукції [1, с. 323]. Взагалі можна сказати, що домінування приватної власності у промисловості не забезпечує підвищення ефективності виробництва в короткостроковій перспективі і не сприяє технологічній модернізації виробництва.

Слушним буде зауважити, що порівняння ефективності державних і приватних підприємств може бути коректним лише за умов, якщо би ті і інші були націлені на досягнення одних і тих же фінансових і техніко-економічних результатів. Але ж в дійсності їх цілі часто-густо протилежні. Через те, що державні підприємства виконують "суспільні обов’язки", зазвичай важко визначити, у якій мірі низькі фінансові і техніко-економічні результати державних підприємств є наслідком виконання таких "обов'язків", а в якій обумовлені їх неефективною працею.

Ефективність державної власності, з одного боку, може виявитися у перевагах фінансово-економічних показників конкурентних державних підприємств окремих галузей у порівнянні з подібними приватними. Але, з другого боку, ці показники можуть бути значно нижчими, хоча загальний соціально-економічний ефект їх може бути дійсно високим. Отже, головним критерієм для визначення ефективності державних підприємств є співвідношення корисного суспільного результату їх діяльності і використаних відповідних державних ресурсів.

Проблема ефективності функціонування підприємств державного сектору прямо пов’язана з макроекономічною політикою держави. Ця політика, перш за все, повинна сприяти створенню умов для так званих точок зростання у вигляді ефективно працюючих підприємств без розрізнення, приватні вони, змішані чи державні. І ті, і інші здатні сконцентрувати фінансові, матеріальні і трудові ресурси у великих розмірах, а отже, організувати великомасштабне виробництво. Тому підвищення ефективності виробництва в Україні можливо не протиставленням державних і приватних підприємств, а їх оптимальним сполученням, створенням стимулюючого економічного механізму і сприятливого для підприємства середовища. Поки загальні економічні умови залишаються складними, ні одна форма власності не в змозі виявити свої потенційні переваги.

 

Література:

1. Статистичний щорічник України за 2004 рік. Держкомстат України. – К.: Техніка, 2005. – 592 с.

 

 

Бугера С. И.

м. Київ

ЕКОНОМІЧНА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ

ТА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ПИТАННЯ

ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В ДЕЯКИХ ГАЛУЗЯХ АПК

 

Глобалізація в широкому розумінні це загальноцивілізаційний  процес, який здійснює значний вплив на всі сфери людського життя, вона сприяє взаємозв’язку і  взаємозалежності країн та  етнонаціональних спільнот. Необхідно підкреслити, що економічна глобалізація створює матеріальну базу для всіх інших її форм: політичної, ідеологічної, культурної тощо.  Однак в різних регіонах і країнах процеси глобалізації розвиваються з різною швидкістю і глибиною, що може призводити до непередбачуваних, а інколи і негативних наслідків.

Говорячи про проблеми економічної глобалізації та її наслідки для України хочемо  сконцентрувати увагу на її можливих наслідках в деяких галузях АПК, зокрема в галузі тваринництва. Проблема полягає у можливості втрати у зв’язку з процесами глобалізації генофонду порід сільськогосподарських тварин. Для збереження генофонду, на наш погляд, необхідно забезпечення створення загальнодержавного генофондного банку порід сільськогосподарських тварин.   Особливо це стосується галузей де існують певні біологічні особливості щодо проведення селекційно-племінної роботи, зокрема, у галузі бджільництва. Для забезпечення збереження районованих порід бджіл України, на наш, погляд необхідно вирішити організаційно-правові питання державного регулювання в цій галузі.  Так,  зокрема, доцільним є внесення доповнень до   статті 7 (Державне регулювання в галузі бджільництва) Закону України  “Про бджільництво” (від 22 лютого 2000 року №1492-III)  щодо  створення Національного генофондного банку районованих порід бджіл. Необхідне також правове закріплення в системі управління галузі такої структурної ланки, як інспектор з бджільництва, який би безпосередньо на регіональному рівні здійснював контроль дотримання Плану породного районування бджіл.

Вказані проблеми є суто прикладними, однак їх вирішення дозволить покращити загальний стан АПК України та уникнути негативних наслідки глобалізації, оскільки генофонд сільськогосподарських тварин є   національним надбанням держави. Отже процеси глобалізації, зокрема, економічної глобалізації,   що “спресовують” світ у єдине ціле, перетворюючи всю планету на “global village” (“світове село”) повинні бути керованими в тому числі стосовно окремих галузей АПК.  

Ліневич В.

курсант

м. Київ

 

ВІДЧУЖЕННЯ ТА ЕКОНОМІЧНА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ

 

Визначення поняття «відчуження» як відокремлення від людини і дегуманізація її діяльності. Проблеми, виявлені франкфуртськими філософами у 60-тих роках 20-го століття під час аналізу феномену відчуження в індустріальному суспільстві (тотальна влада бюрократії, інтелектуальний тиск ЗМІ, маніпулювання суспільством за допомогою економічних санкцій, відчуження традиційних цінностей, процеси соціальної інтеграції і т. ін.) стають предметом дослідження сучасних науковців під час вивчення глобальних трансформацій, інтеграційних процесів, розробки антикризової концепції в контексті глобалістики.

Е.Фромм, Г.Маркузе та ін. акцентують увагу на суб'єктивних виявленнях відчуження: індивідуальній поведінці людини, станах розщепленості свідомості окремої особистості і т.д. Інші теоретики розглядають відчуження як об'єктивний феномен, піддаючи аналізу соціально-економічні фактори і процеси, притаманні даній соціальній структурі суспільства (М.Хоркхаймер, Ю.Хабермас та ін.). Перевага надається не політично-економічним шляхам подолання відчуження, а психологічним та естетичним. В контексті філософії Франкфуртської школи феномену відчуження надається специфічна ознака, яку можна визначити не як суб'єкт - об'єктне протиріччя (в традиційному сенсі розуміння відчуження), а, навпаки, як відсутність протиріч в цій системі, наслідком чого є нівелювання, втрата суб'єктності.

Філософи Франкфуртської школи тлумачать відчуження, насамперед, як відчуження свідомості. Соціальними процесами, що продукують і поширюють процес відчуження, виступають: соціальна інтеграція, раціоналізація, зростаюча продуктивність технологічного апарату, соціальними явищами, в яких воно втілюється - одномірність (закріплення за всіма об'єктами і суб'єктами певних незмінних функцій) і тотальність (нетерористичне економічне координування суспільством).

Умовою їх існування є споживацька мораль, заснована на прагненні матеріального збагачення. Загострюється антропологічна криза, оскільки у результаті дисгармонійного розвитку особистості на сучасному етапі глобалізації відбулось нівелювання та омасовлення її свідомості, збіднився її духовний світ.

Показано, що відчуження свідомості лежить в основі аксіологічної та гносеологічної криз сьогодення. Аксіологічна криза полягає у відчуженні традиційних і поширення споживацьких цінностей. Гносеологічна криза полягає у нездатності індивіда зі споживацьким світоглядом осягнути складні реалії і міру небезпеки сьогодення (екологічна катастрофа, загроза третьої світової війни, знищення життя на Землі) та відповідно відреагувати на зміни в сучасному просторі, створити цілісну антикризову програму. Формування нової ціннісної системи, нової світоглядної парадигми є нагальною потребою сучасного людства задля вирішення глобальних проблем сучасності як шляху подолання відчуження свідомості. Для аналізу сучасного процесу формування хибної свідомості та шляхів її відновлення є категоріальний апарат, розроблений представниками Франкфуртської школи.

В глобалізовану добу технологічний, інформаційний та інтелектуальний ресурс визначає статус країни на міжнародній арені у ході глобальних трансформацій, перетворюється на основний критерій її могутності. Розвиток НТП є одним з найголовніших чинників утворення полюсів глобалізації. Встановлення Нового Світового Порядку відбувається шляхом цивілізаційного тиску з боку країн-гегемонів, які власні моделі функціонування суспільства (на основі адміністративного і технологічного пригнічення) нав'язують іншим країнам.

Г.Маркузе одним з перших помітив, що традиційна марксистська схема класової боротьби перестає бути адекватною реальним процесам. На думку К.Маркса, відчуження між буржуазним класом і пролетаріатом, що породжуються у процесах виробництва, і, відповідно, класова боротьба мають місце у середині певної національної спільноти, а між буржуазією різних країн і пролетаріатом різних націй не існує принципових відмінностей. Проте у сучасну епоху члени певного національного суспільства виступають як єдиний інтегрований клас у процесі глобального розподілу праці, а у стилі життя і у споживанні між капіталістами і найманими робітниками розвинених країн усе менше відмінностей. Формується одномірне суспільство, члени якого ("функціонери") зацікавлені у збереженні

Під виглядом запровадження "загальнолюдських" ліберальних і демократичних цінностей впроваджуються механізми, які повинні остаточно встановити Новий світовий порядок. Нерівномірність інформаційно-технологічного розвитку спричинює новий розподіл праці, що породжує глобальні диспаритети в розподілі світових інтелектуальних, матеріальних, природних ресурсів через формальні і неформальні міжнародні організації: МВФ (Міжнародний валютний фонд), СБ (Світовий банк), СОТ (Світова організація торгівлі), РБ ООН (Рада безпеки Організації об'єднаних націй), "Велика вісімка", МАГАТЕ та інші. Останні стають інструментами, через які політичні еліти країн-лідерів нав'язують власну волю усьому світу. Через транснаціональні корпорації розвинені країни отримують доступ до дешевих природних ресурсів і дешевої робочої сили країн, що розвиваються. Власники і управлінський апарат більшості ТНК знаходяться у країнах "золотого мільярда", політико-економічна еліта яких отримує майже усі прибутки від їх діяльності. Крім того, в умовах техніко-інформаційного диктату відбувається зміна виробничих пріоритетів: виробництво інтелектуального продукту, нових технологій стає все більш прибутковим бізнесом і монополізується країнами "золотого мільярду".

Щоб не стати їх жертвою, Україна повинна, в умовах сучасної глобалізації, не лише інтегруватись у світові цивілізаційні процеси, а, головним чином, інтегруючись, зберегти свою самобутність. В плані економічної глобалізації це означає необхідність збереження та розвитку своїх інноваційних технологій, нарощування потенціалу тих виробництв, які не мають аналогів у світі: інтелектуально містких, високотехнологічних, аерокосмічних, аграрних тощо.

Таким чином, витоками тенденцій економічної глобалізації слід вважати експансивну політику країн-монополістів, поширення соціально-культурних схем західного суспільства індустріальної доби (тотальності і одномірності), жорстке усунення опозиційних проявів проти цивілізаційного диктату. Явища глобального універсалізму: втрата багатоякісності культурного розмаїття, регламентація та формалізація життєустрою, поширення стандартних економіко-правових правил, однотипних моделей поведінки через продукцію масової культури, тотальний ідеологічний диктат ЗМІ є похідними від явищ, породжених тотальністю і одномірністю в індустріальних суспільствах минулого століття, дослідженню яких приділили увагу Г.Маркузе. Е Фромм, Ю.Хабермас, Т.Адорно та ін.

 

 

 

 

Ткачева В.

аспирант

г. Одесса

ЭКОНОМИЧЕСКАЯ ГЛОБАЛИЗАЦИЯ: ПРЕДПОСЫЛКИ И ПОСЛЕДСТВИЯ

В современной Украине с 90-х годов происходят радикальные политические, экономические, социальные, духовные, экологические и другие трансформации. Украинское государство и общество столкнулись с целым рядом невиданных ранее глобальных проблем, в частности таких, как проблемы выживания, системной трансформации, ориентации дальнейшего развития. Качественно иной характер новейших глобальных процессов обусловливает необходимость переосмысления методологических аспектов познания. Реализация мирохозяйственных отношений во всех сферах жизнедеятельности человека требует уяснения сущности, проявлений и механизма регулирования выяснения этих отношений. Все эти трансформации невозможны без формирования адекватного современной действительности мировоззрения. Таким образом, глобализация сама по себе является глобальной проблемой, одновременно открывающей уникальные возможности и создающей новые угрозы для общества.

Экономическая глобализация, как продолжение и развитие процесса интернационализации хозяйственной жизни, подразумевает переход в качественно новую стадию экономического развития, в которой будут наблюдаться фундаментальные сдвиги в экономической деятельности.

 Во-первых, это интернационализация хозяйственной жизни общества.  Активизация этого явления охватила весь мир, тем самым придавая глобальный характер экономическим трансформациям. Взаимопроникаемость и взаимосвязанность многих сторон экономической жизни современного мира не всегда приводит к положительным результатам как для самой страны, так и для мирового сообщества. Национальные экономики, разделяя единую систему мирового хозяйства теряют импульс и стимул для своего развития. Постепенная утрата национальной самобытности экономики приводит к политическим кризисам. Потеря экономической независимости влечёт за собой неизбежность ухода с исторической арены суверенных государств и утрату основного требования демократии – властного суверенитета народа. Глобализация осложняет процессы демократического развития государств. Она ведёт к потере индивидуальности национального менталитета и сложившихся традиций наций, трансформирующихся в мировое сообщество со всеми его правилами и требованиями.

Во-вторых, с распадом социалистической системы и крушением СССР рыночные отношения утвердились в качестве универсальной формы организации хозяйственной жизни и экономического взаимодействия стран и народов. Однако такая методика ведения рыночных отношений применима не для всех стран мирового сообщества. Каждая из них имеет свою специфику ведения национального хозяйства, которую ей приходится согласовывать с общемировыми стандартами экономической политики. В связи с этим усиливается тенденция увеличения разрыва в уровне социально-экономического развития между развитыми странами и развивающимися, т.е. теми, которые только вступают в рыночные отношения и не имеют достаточно знаний и опыта для эффективного ведения рыночного хозяйства.

В-третьих, на мировой арене появились новые акторы и произошло существенное изменение правил игры. Наряду с традиционными субъектами международных экономических отношений – фирмами и национальными государствами – всё большее значение приобретают транснациональные корпорации (ТНК) и международные институты. Значение ТНК в мировой экономике быстро растёт. Они существенно способствуют фундаментальным сдвигам в хозяйственной деятельности и являются основой стабильного экономического развития стран-владельцев. Для развивающихся государств, польза от внедрения иностранных инвестиций является спорной. ТНК заинтересованы в уменьшении власти национальных государств. Они полагаются на поддержку тех политических сил в различных странах, которые мыслят наднациональными и надгосударственными категориями, поскольку именно через эти силы ТНК проводят в жизнь свои стратегические установки. Вырастая на базе национальных финансово-экономических структур, ТНК порывают со своей основой и начинают вести самостоятельную политику, которая ещё больше приходит в противоречие с интересами национальных государств. В результате чего они в значительной мере утрачивают экономический суверенитет и вынуждены следовать политическим требованиям развитых стран.

Без понимания глобальных проблем нельзя квалифицированно подойти к формированию национальных целей и стратегий и надеяться на безопасное развитие в будущем… Украина не сможет решить собственные проблемы без учета влияния глобальных факторов и императивов новой мировой эры и формации. Именно этим определяется актуальность выбора курса долгосрочной экономической политики.

Глобализация – это  новый тип экономики, в рамках которого нельзя отделить экономическое от социального и политического. Поэтому для понимания глобализации и ее связи с рыночной трансформацией в предмет исследования чисто экономических проблем нужно непременно включать их социально-политический контекст.    

В условиях глобализационных процессов происходит расширение торговли и ее либерализация. Интернационализация оборота капитала и устранение препятствий для его движения вызывает глубокие изменения в финансовой сфере. Образование международных финансовых институтов, экспансия деятельности ТНК и их растущее влияние способствуют формированию нового типа экономики, которая в будущем может стать основой глобального мегаобщества.

Петінова О. Б.

кандидат філософських наук

 м. Одеса

ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОЇ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ ПЕРЕХІДНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

 

Сучасний стан економічної ситуації в Україні визначається процесами ринкової трансформації, що зумовлює складність та неоднозначність при формуванні економічної політики держави та обумовлюється відсутністю адекватної законодавчої, інституційної бази, факторами протистояння ринковим перетворенням окремих соціальних груп населення. Основною проблемою є ви­бір правильної економічної політики, яка б включала фіскальну та грошово-кредитну політику держави.

Одним із основних завдань економічної політики держави в умовах перехідного періоду, який супроводжується трансформа­цією господарської системи на ринкових засадах ведення підпри­ємницької діяльності, є, на наш погляд, створення сприятливих умов для розвит­ку виробництва у всіх секторах економіки країни і забезпечення неперервності відтворювального процесу. Серед найбільш важ­ливих напрямів реалізації цього завдання необхідно виділити за­ходи, котрі забезпечують ефективне функціонування механізму перерозподілу грошових ресурсів між різними суб'єктами ринку, що є базовою передумовою нормального перебігу виробничого циклу та послідовної зміни капіталом своїх функціональних форм як на рівні окремого підприємства, так і на рівні економіки країни загалом.

Роль даного механізму, що засновується на діяльності банків­ської системи, визначається особливостями виконання нею своєї посередницької функції з перерозподілу грошових коштів між різними учасниками суспільного виробництва на засадах повер­нення і платності, тобто на кредитній основі. Від того ж, наскіль­ки успішно реалізовуватиметься ця функція банківськими уста­новами, значною мірою залежать не лише результати діяльності окремих господарюючих суб'єктів, але й по суті становлення по­вноцінних ринкових відносин як основи взаємодії між усіма уча­сниками процесу відтворення.

Проведення центральним банком операцій на відкрито­му ринку дає можливість вирішити визначені тактичні цілі грошово-кредитної політики. А саме:

- здійснення бездефіцитного фінансування державних витрат і, відповідно, управління на цій основі державним боргом;

- надання суб'єктам ринкової економіки високоліквідних і високо надійних інструментів для тимчасового розмі­щення власних фінансових ресурсів;

- визначення засобами ринкового механізму реальної вартості державного боргу, а значить і цінних паперів, що його обслуговують. Визначена на ринку ставка відсотку від цінних паперів держави є орієнтиром ринкового відсотку для інших (корпоративних та приватних) інструментів фі­нансового і грошового ринків.

Залежно від стану економіки та стадії фази економічно­го циклу центральний банк визначає конкретні цілі та регу­лює вжиття заходів з використання інструментів грошово-кредитної політики, направлених на досягнення останніх. Якщо економіка знаходиться в кризовому стані то необхід­но стимулювати збільшення сукупних витрат для зростання її обсягів і зайнятості, а грошово-кредитну політику напра­вляти на збільшення пропозиції грошей. Основними на­прямками такої політики будуть:

- операції Центрального банку з купівлі цінних паперів на відкритому ринку, що призведе до збільшення резервів комерційних банків і їхніх можливостей у наданні кредитів;

- зменшення резервної норми рішенням центрального банку автоматично переводить обов'язкові резерви до над­лишкових і збільшує розмір грошового мультиплікатора;

- зменшення облікової ставки стимулюватиме комерційні банки до отримання позик у центрального банку та використання їх для надання кредитів.

На наш погляд, основними напрямками реформування банківської системи України на сьогодні є:

1. Забезпечення розбудови банківської системи, здатної ефективно та адекватно діяти в умовах ринкової економіки;

2. Вдосконалення системи нагляду та контролю за діяльністю комерційних банків;

3. Встановлення клімату довіри до банківської системи з боку юридичних та фізичних осіб;

4. Створення умов для підтримання стабільності національної грошової одиниці - гривні;

5. Посилення мобілізації заощаджень населення та під­приємницьких структур за рахунок створення ефективної системи страхування вкладів;

6. Ефективне використання фінансових інструментів для покращення грошово-кредитного регулювання на ос­нові ринкової конкуренції, та пріоритетності розвитку, а не за рахунок директивного розподілу кредитів;

7. Розв'язання проблеми неплатежів та запобігання їх виникненню;

8. Подальше вдосконалення та підвищення ефективності платіжної системи.

 

 

 

 

Секция 3.  Государство и гражданское общество: диалог или конфронтация?

 

Тирак Н. В.

м. Луцьк

ВЛАДА І СУСПІЛЬСТВО: ПРОБЛЕМА КОМПРОМІСУ

 

З часу виникнення держави суспільство і влада виявилися у взаємній залежності. Вони як потребували один одного, так і протистояли один одному. Шлях до правової держави та громадянського суспільства у західноєвропейських народів був прокладений через повстання і революції, через реформи та компроміси. Участь в управлінні державою та перетворення державної влади в надійний інструмент регулювання суспільних відносин стали основними етапами формування громадянського суспільства.

Становлення незалежної України і громадянського суспільства, демократизація суспільного життя актуалізували проблему нового науково-теоретичного базису суспільствознавчих наук, оскільки без аналізу соціального в правовій реальності неможливо створити правову державу. За даними експертного дослідження “Нові форми співпраці влади із засобами масової інформації під час формування державної політики, спрямованої на розвиток громадянського суспільства”, проведеного Українським інститутом підвищення кваліфікації працівників телебачення, радіо і преси в січні-лютому 2005 року, на запитання “Чи достатньо Ви обізнані з питаннями, що стосуються розвитку громадянського суспільства?” лише половина учасників опитування (50,33%) відповіли ствердно. Це свідчить про існуючу проблему відсутності системної роботи у цьому напрямку, свідомого розуміння серед українців, що таке громадянське суспільство, кому воно служить, предметного діалогу та обмеженості інформаційного поля, яке б повною мірою висвітлювало проблеми і питання стосовно розвитку громадянського суспільства.

Невід`ємним атрибутом розвитку громадянського суспільства є вивчення та використання на практиці громадської думки, оскільки без всебічного її аналізу неможлива ніяка серйозна політика [2, с.235].

Винесений на громадське обговорення план дій “Україна – Європейський Союз” передбачає політичний діалог та залучення громадян до процедури прийняття управлінських рішень. Передбачуване входження України до європейського співтовариства вимагає наближення основних сторін нашого життя до європейських стандартів. Суттєвим кроком в гармонізації вітчизняного законодавства до європейських норм  у сфері охорони праці експерти Українсько-європейського консультативного центру з питань законодавства (UEPLAC) вважають прийняття редакції Закону України «Про охорону праці» від 21 листопада 2002 року, через який впроваджено основоположні принципи законодавства Євросоюзу у цій сфері [4, с.73]. В Законі враховано переважну більшість вимог директив Європейського Союзу, основні вимоги конвенцій та рекомендацій Міжнародної організації праці щодо безпеки і гігієни праці. Сфера його дії пощирюється на всі категорії працівників та роботодавців, які використовують найману працю.

Ефективне впровадження в Україні загальної європейської концепції «добробуту на роботі» вимагає оновлення та актуалізацію нормативно-правової бази з охорони праці, значна частина якої уже не відповідає реаліям сьогодення. З метою досягнення консенсусу між різними соціальними інтересами та підвищення рівня ефективності законодавства, в системі Держпромгірнагляд МНС України, яка є спеціально уповноваженим органом центральної виконавчої влади з нагляду за охороною праці, введена практика громадських обговорень проектів законодавчих актів. Зокрема, з метою одержання зауважень і  пропозицій від фізичних та юридичних осіб на громадські обговорення винесено «Загальні вимоги охорони праці працівників гірничодобувних підприємств», «Правила будови і безпечної експлуатації атракціонної техніки», проект Закону України «Про охорону праці» та інші [3].

Перехід до ринкових відносин загострює проблему професійної безпеки та перетворює її на вогнище соціальної напруги. Саме тому стан охорони праці повинен бути на належному рівні. В свою чергу, фундаментом промислової безпеки є висока культура виробництва та зміна свідомості всього суспільства до питань безпечного ведення робіт.  Одним із шляхів зміни стереотипу вторинності до питань безпеки праці та життя є виховання нового працівника, який би розумів, що особиста безпека на виробництві має бути його пріоритетним завданням. В економічно розвинених країнах давно вже зрозуміли, що профілактика травматизму набагато вигідніша, ніж ліквідація наслідків нещасних випадків, а тому комплекс заходів, спрямованих на забезпечення безпечного ведення робіт, повинен розвиватися гармонійно з ростом темпів виробництва. З`єднуючою ланкою цього логічного ланцюга є нова ідеологія та філософія державного нагляду та управління охороною праці, стратегічне бачення основних пріоритетів діяльності системи, на яку покладено реалізацію державної політики в галузі охорони та безпеки праці [4, с.73].

Таким чином, без всебічного аналізу соціально-правових проблем неможливо розкрити перспективи розвитку трудового права  в галузі охорони праці, враховуючи його важливу роль у вдосконаленні соціальних відносин, розвитку громадянського суспільства, в процесі розроблення наукової платформи здійснення правової реформи, покликаної забезпечити верховенство закону в усіх сферах життя суспільства. 

Література:

1. Статистичний Практичний коментар до нової редакції Закону України “Про охорону праці”. – Х.: Вид-во “Форт”, 2003. – 72 с.

2. Соціологія права: Навч. посіб. / О.М.Джужа, І.Г.Кириченко, В.С.Ковальський, С.М.Корецький та ін.; За заг. ред. О.М.Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 288 с.

3. Сторінки офіційного сайту Держпромгірнагляд МНС України /http: www/dnop/kiev/ua

4. Cторчак С.О. Промислова безпека в Україні. – Д.: АРТ – ПРЕС, 2005. – 136 с.

 

Ротар Н. Ю.

доцент

м. Чернівці

СТАНОВЛЕННЯ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ:

досвід, проблеми, перспективи

 

Специфіка демократії участі визначається тим, що кожен громадянин визнається здатним не тільки брати формальну участь у виборах, але і реально впливати на соціальні процеси в країні у між виборчий період, відчуваючи себе повноправним учасником політичного життя, залученим до процесу ухвалення політичних рішень.

Досвід. Демократія участі ґрунтується на тому, що реалізуючи повний спектр політичної активності, громадяни надаватимуть перевагу прямим формам впливу на владу, зокрема ініціюватимуть проведення референдумів. Громадяни України мають досвід участі у двох загальнонаціональних референдумах – 1991 та 2000 рр. Ініційований владою референдум 1 грудня 1991 р. сформував у населення України відчуття залученості до процесу вирішення нагальних політичних проблем, продемонстрував єдність політичних позицій більшості сегментів політичної еліти та населення України. Не зважаючи на те, що масова українська свідомість оперувала тоді стереотипною уявою щодо обов’язкового характеру політичної участі, активність, виявлена під час референдуму мала усвідомлений та автономний характер. Натомість, основна особливість референдуму 2000 р. полягає в тому, що за десять років посткомуністичних трансформацій, в Україні поступово звужувалося коло механізмів прямого впливу громадян на основних суб’єктів політичного процесу. Відповідно, громадяни стали зорієнтованими на підтримку тих політичних сил, які наближали їх до процесу ухвалення політичних рішень шляхом, навіть політичної мобілізації та маніпулювання. 

Проблеми. Проте, електоральні форми політичної участі громадян України все більшою мірою залежать від новітніх технологій, що використовуються на етапі ініціювання референдуму та обговорення його проблемного поля. З одного боку, на фоні згортання традиційних форм політичної участі та формування символічної політики, новітні технології ведення агітації, коли громадяни добровільно обмежуються споживанням образів з політичної сфери за допомогою ЗМІ, є виправданим кроком. З іншого боку, ЗМІ, які втягнені у процес політичної мобілізації громадян, сприяють поширенню імітації участі та фактично стають замінником політичних партій, знищуючи партійні ідентичності та перетворюючи процес голосування “на купівлю одномоментного імпульса виборця”, замість “прийняття з боку виборця серйозного політичного рішення ”[1].  Тому мобілізаційна політична участь громадян України на фоні активності ЗМІ викликає занепокоєння та підштовхує до пошуку механізмів, що запобігатимуть трансформації політичної участі на квазіучасть.

Перспективи. Масштаб і характер поширення демократії участі залежить від того, як функціонує система держава – громадянське суспільство. Тому великого значення набуває практика політичної участі на рівні місцевого самоврядування. В Україні основними стратегіями участі громадян у співпраці з органами місцевого самоврядування можуть стати стратегії, наведені у таблиці 1.

 

Таблиця 1

Стратегії залучення громадян до політичної участі

Стратегія участі (тип діалогу)	Завдання влади	Вибір пріоритетів …	Зміни в ухваленні політичних рішень
Традиційна стратегія згори – вниз (односторонній процес)	Дати населенню мінімум необхідної інформації	за владою	Ніяких змін
Стратегія обмеженого діалогу (Двосторонній процес, обмежений згори)	Від громадян приймаються пропозиції	за владою	Косметичні зміни, або ніяких змін
Стратегія з серії “так …, однак …” (Двосторонній діалог)	Повний контроль дій громадян	за владою, незважаючи на  її відкритість для дискусій	Зміни є, однак після акту участі з’ясову-ється, що ключові позиції в процесі ухвалення рішень залишилися за владою
Стратегія “знизу – до гори” (Двосторонній діалог, що ґрунтується на спільному володінні інформацією)	Наділення громадян владою шляхом запровадження спеціальних інститутів (наприклад, громадські слухання)	формується у відкритій дискусії спільно виробляються пріоритети	Зміни, які дозволяють зробити висновок, що громадяни брали реальну участь у процесі управління

 

Перебіг політичного процесу в Україні засвідчує, що влада ініціює та підтримує традиційні стратегії політичної участі громадян. Тому перспективи становлення демократії участі в нашій державі прямо пов’язані зі зміною стратегії взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування із громадянами та їх об’єднаннями.

Література:

1.      Walzer M. The spheres of justice. Definers of pluralism and equality. – N.Y., 1983. – P. 307.

 

 

Варичева О.

аспірант

м.Одеса

ФОРМИ ТА ЗАСОБИ ВЗАЄМОДІЇ ЗІ ЗМІ:

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ

 

Пошук оптимальної моделі взаємодії ЗМІ та органів влади у сучасному процесі дозволяє своєчасно вирішувати суперечливі питання  та  віднайти спільну мову для проведення ефективного діалогу та спілкування між державою та громадянським суспільством.

Доречно виділити наступні основні форми взаємодії органів влади із засобами масової інформації: виступи представників органів влади (прес-конференції; брифінги; виступи на телебаченні та радіо; інтерв’ю); друковані матеріали (прес-релізи, повідомлення, оголошення, відгук на публікацію або лист); офіційні сайти органів влади у мережі Інтернет (який містить: новини; офіційні документи; статистичні дані; анонси тощо).

Особливе місце у наданому контексті займає посада прес-секретаря, чи речника, а також організація діяльності прес-служб органів влади. Основні функції інформаційних служб органів влади щодо форм взаємодії зі ЗМІ можуть бути зведені до наступних: проведення регулярних або спеціальних брифінгів; допомога органові влади  у розробці його заходів та виробленні стратегії донесення відомостей про ці заходи до ЗМІ та громадськості; планування інформаційних кампаній (мас-медіа плани) для забезпечення систематичного й довготермінового інформування з тих чи інших питань, а також керування (координація) цими кампаніями; робота з інформаційними запитами; влаштування інтерв’ю посадовців органів влади для преси; надання порад посадовцям органів влади щодо роботи з пресою та можливої реакції засобів масової інформації; нагляд у справі написання; підготування прес-релізів, пам’ятних записок та інших матеріалів; робота з забезпечення обміну інформацією з іншими інформаційними та прес-службами органів влади; вирішення організаційних питань для приїжджих представників преси; моніторинг внутрішніх та зовнішніх публікацій.

В практиці сформувалися певні засоби взаємодії органів влади зі ЗМІ: акредитація журналістів, розповсюдження відповідних матеріалів за допомогою електронної пошти, регулярна розсилка заходів, що проводяться структурними підрозділами органів влади, поповнення новинами та матеріалами офіційних сайтів органів влади, інформаційні бюлетені (тематичні чи регулярні) про діяльність органів влади, інформаційні виїзди на місця подій чи заходів, проведених відповідними структурними підрозділами органів влади.

Велике значення має і регулярне анкетування представників ЗМІ щодо виявлення їх уподобань у сфері взаємодії з органами влади.

Проведення семінарів, конференцій, розробка спеціальних держаних та місцевих програм підтримки ЗМІ – все це є також ефективними прикладами налагодження взаємодії зі ЗМІ, що, безумовно, приводить до діалогу між державою та громадянським суспільством.

Соціально-філософський аспект зазначеного питання полягає у спробі надати деяку теоретичну модель місця ЗМІ у  діалозі між державою та громадянським суспільством, з обґрунтуванням взаємодії зі ЗМІ :

ДЕРЖАВА ↔ ЗМІ ↔ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО – модель діалогу

ДЕРЖАВА ← ЗМІ → ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

ДЕРЖАВА →ЗМІ →ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

ДЕРЖАВА ←ЗМІ ←ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

ДЕРЖАВА ↔ ЗМІ ←ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

ДЕРЖАВА  ←ЗМІ↔ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Культенко В. П.

кандидат філософських наук

м. Київ

Суперечності побудови

громадянського суспільства  в Україні

 

Сучасний стан нашої державності можна характеризувати як поставторитарний. Від тоталітаризму її відрізняють демократизм у здійсненні владних повноважень, відносна автономія особи й суспільства від влади в неполітичних сферах, існування недержавного сектору економіки, формальний розподіл влади, багатопартійність та множинність громадсько-політичних організацій, система виборів тощо. Однак, авторитаризм значно відрізняється й від правової демократичної держави і, перш за все, домінуванням виконавчої влади, зрощенням державного апарату з апаратом правлячої партії, переважанням силових методів управління тощо. Громадянське суспільство існує більше номінально, ніж реально, не маючи реальної сили. Суспільству підчас нав’язуються згори перетворення, що шкодять йому, не подолано небезпеку переростання держави у диктатуру чи тоталітаризм.

Для країни, що взяла на себе демократичні зобов’язання, у правовому вимірі це означає визнання людини найвищою державною й соціальною цінністю.  Тоді як головною ознакою тоталітарних режимів є принцип “заборонено все, що не дозволено законом”, принципи правової держави носять гуманістичний характер. Вони проголошують верховенство закону у всіх випадках з необхідним обмеженням повноважень влади, передбачається широкий обсяг гарантованих прав індивіда, відповідальність держави перед громадянами, неприпустимість зворотної дії закону, рівність усіх перед законом, незалежний судовий захист, демократизм вироблення адміністративних рішень тощо. У стосунках між державою і громадянським суспільством діє правило: всі конфлікти й непорозуміння, які виникають між ними, об’єктивно розв’язуються на користь громадянського суспільства. Саме воно формує державу, ступінь розвитку якої відповідав би ступеню зрілості громадянського суспільства.

У Конституції України статус особи закріплений в контексті пріоритету прав і свобод громадянина перед державою, дії принципу верховенства права, рівності усіх громадян перед законом. Законом гарантована система соціального захисту, непорушність права приватної власності. Народний суверенітет визнається єдиним джерелом влади, проголошено принцип поділу влади, на державному рівні підтримується діяльність органів місцевого самоврядування. Конституція гарантує, що громадяни не можуть бути примушені робити те, що не передбачене законодавством.  Отже, на законодавчому рівні визначені й закріплені межі державного втручання в діяльність особи й суспільства. Створені позитивні умови для втілення ідеї правової держави в життя, коли громадянське суспільство отримує можливість рухатись і розвиватись незалежно від державних процесів, спираючись на власний потенціал. При цьому зрозуміло, що без реального втілення в життя принципу верховенства закону, без наявності в суспільстві політичної волі до втілення в життя задекларованих норм жоден з вище наведених принципів не матиме практичної сили.

Зазначимо ще й те, що головний український закон відрізняється від конституції, наприклад, США тим, що в ній заявляється про право людини від народження на життя, свободу та прагнення до щастя. Таким чином держава лише підтверджує природний статус прав людини, тоді як в нашій Конституції вони „даруються” державою. Хоча зміст прав лишається приблизно однаковим в обох конституціях, але в поставторитарній державі існує спокуса випробування владою, коли держава прагне постати таким собі благодійником. Змістовно й Конституція СРСР в цих питаннях мало чим відрізнялась від Конституції України, фактично ж права в ній мали більш декларативний, ніж реальний зміст. Визнання на законодавчому рівні природності одвічних людських прав сприяло б підвищенню рівня свідомості особи до рівня громадянина вільного суспільства, це справило б позитивний вплив й на процес формування колективної свідомості громади.

Завоювання Україною державної незалежності стало завоюванням здебільшого негативних свобод. Але для свого подальшого розвитку суспільство потребує реалізації й позитивних свобод. На сучасному етапі це означає вільний розвиток ринкової економіки, підприємництва, реалізацію творчого потенціалу особи тощо. Приватновласницькі відносини, які на Заході стали основою для самоусвідомлення особистістю своєї свободи і самодостатності, освячена протестантизмом ідеологія особистого добробуту, “дух капіталізму”, що привів до формування міцного середнього класу-власника і, відповідно, розвиненої правової сфери, сильного й незалежного громадянського суспільства, - мають бути творчо осмисленими і адаптованими до наших умов.

Мовою синергетики, сучасний стан нашого суспільства бачиться “точкою біфуркації”, коли руйнуються здобутки попередньої цивілізації. У матеріальній сфері відбуваються реформи економіки й структури управління господарством, в політичному житті проходить реорганізація владних структур, державних кордонів, в культурно-філософській галузі йде процес вироблення нових парадигм мислення, формування нової загальнонаціональної ідеї, здатної консолідувати націю. Існує життєва потреба розбудови розвиненого громадянського суспільства, здатного скласти достатню конкуренцію державі, створивши систему узгоджень та противаг, які б запобігли у  майбутньому тоталітарним чи корупційним проявам. Це означає, що у сфері захисту прав і свобод людини громадянське суспільство може і повинно діяти самостійно й незалежно від державної влади, виступаючи як самодостатня й дієва сила.

 

 Бубнов І. В.

доцент

м.Одеса

ДО ПИТАННЯ ПРО ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

            Динаміка суспільно-політичних процесів в сучасній Україні серед інших актуалізує й проблему взаємодії органів державної влади з інститутами громадянського суспільства, адже останні здатні зменшити деструктивну силу протистояння різних інтересів, впорядкувати енергію людей, спрямувати в організоване русло будь-які протести, вимоги та акції непокори. Ефективне функціонування різноманітних інститутів громадянського суспільства має забезпечувати не лише захист інтересів певних соціальних груп, гарантувати непорушність особистих прав громадян, але й оберігати всю суспільну систему від хаосу, створювати сприятливі умови для діяльності демократичної влади.

            Важливим в цьому цензі вбачається розгляд загальних тенденцій та перспектив розвитку недержавних некомерційних організацій в сучасній Україні. Останнім часом вони піддаються серйозній трансформації, одна їх частина стала значно ближче до держави і бізнесу, аніж до інтересів суспільства, а інша – відчуває певний занепад. За оцінками фахівців, збереження такої диспропорції у розвитку третього сектору вже сьогодні призводить до зменшення ефективності роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, а у середньостроковій перспективі може привести до дестабілізації суспільного життя та антидемократичного регресу.

            Специфіка політичної системи, що склалася за часів президентства Л.Кучми, коли суспільство в цілому проявляло схильність до підтримки демократичних цінностей, а держава, навпаки, демонструвала непослідовність руху в цьому напрямку та відверті симпатії до авторитарних засобів правління, фактично не створювала простору для розвитку інститутів громадянського суспільства. За умов домінування міжособистих відносин навіть не існувало гострої потреби у розвитку таких інститутів.

            Потужній імпульс процесу формування недержавних організацій в Україні було надано у другій половині 1990 років завдяки активній спонсорській допомозі західних благодійних фондів. Після 2000 року чітко визначилися суттєві якісні зміни в цьому процесі – інституції громадянського суспільства потрапили у сферу уваги представників вітчизняної політики та бізнесу. Свідченням значної політизації руху “громадянського суспільства” стали парламентські вибори 2002 року, коли в діяльності досить масових і впливових форумів демократичних сил активну участь приймали діючі на той час в Україні вітчизняні недержавні організації. Переважна більшість таких організацій в різній мірі проявляла антирежимні  настрої, що спонукало владу розгорнути кампанію з протидії їх функціонуванню. Відповіддю на політизації третього сектору стало, наприклад, прийняття Верховною Радою закону про перевірку діяльності діючих недержавних організацій.

            В умовах президентських перегонів 2004 року більшість представників вітчизняного третього сектору  в обранні перспектив свого подальшого розвитку віддали перевагу західній моделі, що базувалася на ідеї контролю самоорганізованого суспільства за діяльністю влади через недержавні організації, на противагу більш жорсткому російському варіанту, з опорою на прямий контроль за суспільством і державний патерналізм. Тому невипадково, що лідер коаліції “Сила народу” отримав підтримку з боку третього сектору практично на всіх етапах виборчої кампанії. Найбільш ефективними засобами такої підтримки стали соціологічні опитування, екзит-поли, кадрове рекрутування до передвиборних штабів.

            Перемога В.Ющенко на президентських виборах призвела до кризи тієї моделі, за якою функціонував третій сектор до останнього часу. Це знаходить свій прояв у кадровому знекровленні інститутів громадянського суспільства; у суттєвому зменшенні фінансування недержавних організацій з боку західних благодійних фондів; у втраті ними чітко артикульованих цілей подальшої діяльності. Все це позначається на зниженні рівня інтенсивності та якості їх роботи з населенням.

Увага  теперішньої влади до функціонування третього сектору з різних причин не відрізняється  особливою послідовністю та цілеспрямованістю. Процеси, які розгорнулися в українському суспільстві у 2005 році, продемонстрували, що така позиція державної влади породжує небезпечні негативні наслідки. Напружений стан масової свідомості українського суспільства, в означених умовах кризи третього сектору, стає благодатним підгрунтям для всіляких маніпуляцій з боку різних політичних та фінансово-олігархічних угруповань. Влада, ігноруючи проблеми та інтереси інститутів громадянського суспільства, позбавляє себе  ефективних механізмів контролю за надлишковою соціальною енергією населення. Ця ситуація ускладнюється спробами певних бізнесових структур та окремих політиків підпорядкувати організації третього сектора під вирішення власних політичних проектів. Тобто набирає сили тенденція, коли інститути громадянського суспільства з інструментів контролю за владою перетворюються у засіб боротьби за оволодіння владою.

Серед найважливіших, нагальних задач подальшого існування та розвитку інститутів громадянського суспільства в Україні більшість фахівців виділяють: термінове вирішення кадрових проблем; ефективна структурна трансформація третього сектору із підвищенням його статусного рівня та переглядом державної політики в цьому напрямку; регіоналізація інститутів громадянського суспільства, вирішенням проблем  фінансування із залученням до цього процесу як вітчизняного бізнесу, так і закордонних організацій-донорів.

 

 Шаглі  В. 

м. Одеса

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ВЛАДИ

ЗА ПОЛІТИЧНИЙ КОНТРОЛЬ СУСПІЛЬСТВА

 

Політична система суспільства не може існувати як без управління так і без контролю. Інакше кажучи політичний контроль один із головних видів політичного управління системою суспільства.

Держава складається з різних політичних суб’єктів, кожен з них має свої інтереси, які палко відстоює. Боротьба багатьох політичних сил роз’єднує державу та послабляє її імідж на міжнародному рівні. Саме політичний контроль влади спроможний об’єднати багатовекторні по інтересам політичні сили у могутній організм. Тому влада повинна нести відповідальність як за здійснення контролю, так і за його якість. Тобто відповідати за взяті на себе обов’язки перед народом з регулювання зіткнень інтересів політичних суб’єктів у рамках інтересів народу. Якщо політичний режим буде радикальним, тоталітарного або авторитарного направлення, то політичний контроль може бути жорстким та однобоким. У такому випадку владу дуже важко притягти до відповідальності, вона впроваджує у життя тільки свої інтереси, переслідуючи політичних конкурентів.

Тільки демократична форма держави дає однакову змогу усім політичним силам боротись за свої інтереси та відстоювати свої права. Тому політичним суб’єктам, вирішуючи свої потреби, які дуже часто суперечливі, доводиться поводити себе досить відповідально як перед конкурентами так і перед народом, які мають можливість контролювати політичні дії у зв’язку з рівними політичними правами. Користуючись демократичними законами, суб’єкти політики, беруть на себе відповідальність їм підкорятись, тобто йти на компроміс з конкурентами, до того ж беруть на себе також і політичну відповідальність. Політична відповідальність – це понад усе обов’язок та згідність зробити вільний вибір у рамках моралі, етики, загальнолюдських цінностей та культури, у даному випадку політичної культури.

Демократія це саме той політичний режим який дає змогу у повну силу функціонувати політичній відповідальності.  Існування напряму залежить від взаємного контролю політичних суб’єктів.

Політичне суспільство, переслідуючи свої інтереси, намагається контролювати громадянські інститути (державу та його три гілки влади: законодавчу, виконавчу та судову). Громадянське суспільство відстоюючи свої інтереси навпаки, намагається контролювати політичні інститути (політичні партії, багатопартійні системи, суспільні організації що приймають участь у політиці, політизовані сили та рухи, групи інтересів, рухи громадянського не покорення і так далі).

При взаємному контролі між політичним та громадянським суспільствами, з’являється можливість для ведення діалогу у рамках політичної культури та загальнолюдських цінностей. Так як діалог в політиці відбувається з причин розбіжностей інтересів політичних суб’єктів, то діалог може перейти у форму конфронтації. Але це ще не є ненормальним. Якщо у державі між політичними силами конфронтація у формі діалогу, це природно. Не слід політичну конфронтацію визначати однозначно як негативний та небажаний тип взаємовідносин політичних суб’єктів. Умовно їх можна  кваліфікувати як наслідок політичних відносин: консенсус, поєднання, солідарність, компроміс, конкуренція, суперництво і тільки потім вже як конфронтація, антагонізм, конфліктність. Але без політичного контролю зі сторони влади, політичні стосунки у суспільстві будуть мати форму радикальної конфронтації, яка нічого спільного не буде мати з діалогом.

Влада несе повну відповідальність, щоб встигнути з політичним контролем за розвитком суспільства. Якщо реформи будуть невчасні, це приведе до небажаних результатів. Неприємності будуть у тих політичних сил які знаходяться саме при владі. Владу спробує захопити та політична група, яка буде більш пильніше контролювати політичну ситуацію.

У процесі розвитку та ускладнення усіх соціальних процесів у суспільстві, повинен розвиватись і політичний контроль, його структура та удосконалений механізм, його значення у функціонуванні усіх соціальних систем впевнено зростає.

Політичний контроль влади зможе об’єднати нашу державу, яку розривають політичними суперечками, у єдиний монолітний організм, з акумулювати величезну силу та паралельно направити інтереси усіх у єдине русло до єдиної та необхідної цілі. Саме влада повинна відповідати за політичний контроль. Тільки їй під силу побудувати складну ієрархічну систему контролю без якого був би хаос.

                                 

Кіянка І. 

м. Львів

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ПІСЛЯ «ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ»: ПЕРЕМОГА ЧИ ПОРАЗКА…

 

Після подій “Помаранчевої революції” стало модно чи стильно говорити, що ми врешті-решт досягли того громадянського суспільства про яке мріяли багато років чи може навіть століть. І почалася історія з міфотворінням про наявність сильного і дієздатного громадянського суспільства в Україні. Проте, запитавши пересічного громадянина, що він розуміє під поняттям “громадянське суспільство”, можна почути різноманітні версії, іноді доходячі до абсурду.

            Згідно визначення С. Рябова: “громадянське суспільство – сфера життєдіяльності спільноти й окремих людей, яка відбувається поза межами формальної, офіційної (казенної) регламентації з боку держави” [1]. Продовженням даного трактування й те, що це сфера приватного життя громадян, які беруть чи займають активну позицію у житті громади, спільноти, що є важливою передумовою правової демократичної держави. Саме й так пройшов шлях західної цивілізації до громадянського суспільства, що містив в собі комплекс економічної, соціальної, політичної, соціокультурної, духовної і морально-етичної трансформації. Про це свідчать як перипетії формування і розвитку власне громадянського суспільства, так і історія створення концепції громадянського суспільства в західній суспільно-політичній думці [2].

            За правління нашого “легендарного” президента Л. Кучми було створено громадські приймальні при облдержадміністраціях та райрадах, які власне і мали на меті символізувати відкритість і прозорість влади. Але як показують результати їхньої діяльності, що мала ймовірність була вирішення усіх нагальних скарг та пропозицій, які надходили від населення. Згодом дані приймальні набрали “декоративного” характеру, а прості громадяни так і не здогадувались про їх існування.

 Події 2004 року дали новий шанс громадянам України побудувати нове або “так зване цивілізоване” демократичне громадянське суспільство. Звичайно шансів було багато і в промовах політичних лідерів, які здавались харизматичними фігурами, ватажків громадянського протесту та віри самих пересічних громадян. Київський Майдан перетворився на площу де стояло визріле громадянське суспільство, яке здатне було будувати нову державу за принципами демократії. Проте через рік ми бачимо цілком іншу картину, коли сама держава стає незацікавленою у сильному або точніше дієздатному громадянському суспільстві. І виходить парадокс та конфронтація державного апарату, який набрав рис “неоклерикалізму” та простих громадян, які прагнуть цивілізованих правил гри. Але жорстокою реплікою з боку державних мужів є й те, що вони прагнуть сказати у вічі громадянам, що ми живемо в іншій державі ніж рік тому. Умови та й реалії сьогодення показують, що громадянське суспільство набрало ще злиденніших рис та масового психозу ніж 2000 році. Виходить банальний висновок, що словами та галасливими промовами городянського суспільства не побудуєш і ситим від цього ніхто не буде.

Література:

1. Рябов С. Політологія: словник понять і термінів. – К: Видавний дім “КМ Академія” 2001. – 61 с.

2. Основи політичної науки. Курс лекцій за редакцією Бориса Кухти. Частина 2 політичні процеси, системи та інститути. – Львів: Кальварія, 1997.– 95 с.

Сіньковська Т. В.

ст. викладач

                                                                                                                       м. Одеса

НОВІ ТЕНДЕНЦІЇ ВЗАЄМОДІЇ ЛЮДИНИ І СУСПІЛЬСТВА

У СУЧАСНИХ УМОВАХ

 

Основною теоретичною парадигмою прогнозування майбутнього у ХXI ст. є парадигма інформаційного суспільства. Термін “інформаційне суспільство” закріпився у науці і суспільно-політичній практиці з початку 80-х років XX ст..

Формування особистості відбувається у конкретних соціальних умовах. Духовний і технологічний стан суспільства визначають ступінь гармонійності, всебічність розвитку особистості:

-    з одного боку, особистість – це комплекс суспільних відносин, властивостей, що сформувався на вимогу оточення;

-    з другого, людина – це активний суб’єкт, який змінює відносини у суспільстві.

Більшість дослідників вважають стан сучасного суспільства кризовим, а взаємодію між суспільством та особистістю – проблемною. Сучасне суспільство в процесі своєї еволюції поступово втрачає можливості регулювання взаємодії соціальних систем, мобілізаційного впливу на них унаслідок їх дроблення, функціонального розшарування, ослаблення взаємозв’язків між окремими системами життєдіяльності суспільства – господарством, політикою, наукою, ідеологією. Німецький вчений Н.Лукман, досліджуючи це явище автономізації різних сфер суспільного життя, вказував на небезпеку втрати людиною своєї соціальної ідентичності – національної, державної, професійної. Руйнування механізмів само ідентифікації обумовлює автомізацію, суспільства, воно втрачає свої національно-державні обриси, перетворюючись у глобальне світове співтовариство.

На кожному етапі свого розвитку суспільство висуває певні вимоги до розвитку особистості, реалізація яких дозволяє людині успішно інтегруватися до соціального середовища.

Як свідчать результати соціологічних досліджень, у результаті розширення комунікаційних можливостей, розвитку інформатизації усіх сфер суспільного життя досить багато людей в різних країнах світу вже не відчувають своєї національної приналежності, не солідаризуються  з такими соціальними спільнотами як нація, держава, релігійна конфесія, покоління тощо. Це стає причиною порушення соціальної рівноваги у суспільстві, оскільки воно не забезпечує дотримання основного принципу своєї єдності, інтегрованості консенсусу, суспільної згоди стосовно основних цінностей.

Усвідомлення глобальних проблем сучасної цивілізації та загроз, що виникли для людства на початку третього тисячоліття, призвело до постановки на порядок денний світового співтовариства питання щодо переходу на шлях сталого розвитку, що задовольняє потреби сучасності без створення небезпеки для існування наступних поколінь.

Сучасне українське суспільство переживає період системної трансформації – реформуються економіка і політика, глибокі зміни відбуваються у духовному житті народу. Успіх процесу державотворення залежить від рівня консолідованості суспільства, здатності усіх його членів об’єднати зусилля для досягнення спільної мети – побудови економічно розвинутої, демократичної, правової держави – рівноправного члена світового співтовариства, тим більше, що у сучасному світі, насиченому різноманітними конфліктами, для ефективної спільної взаємодії усе більш важливими стають такі властивості особистості, як взаємна довіра, толерантність, визнання і повага до чужих цінностей, звичаїв, традицій, вірувань, гуманізм та духовність.

 

Маруховський О.

 м. Київ

ДЕРЖАВА В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА: ЗАНЕПАД ЧИ ЗМІНА РОЛІ?

 

Сучасному світові притаманне тісне поєднання таких складних і суперечливих процесів як глобалізація, формування інформаційного суспільства, зміцнення громадянського суспільства та ін. Ці процеси справляють значний вплив на державу, її місце і роль як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Сьогодні в західній політичній науці існує три основних школи, «батьки-засновники» та прихильники яких по різному оцінюють зміни і зрушення, які відбуваються в державах і з державами.

Першу школу можна назвати «консервативною», оскільки її представники (Д. Белл, В. Дайзард, Б. Франкел та ін.) намагаються довести, що процеси глобалізації, формування інформаційного суспільства та зміцнення громадянського суспільства не впливають на роль держави у суспільстві та на міжнародній арені, що вона продовжує ефективно виконувати свої давні, традиційні внутрішні і зовнішні функції. Держава, на їх думку, продовжує відігравати «домінуючу роль», проводити політику «широкого втручання» в економічну, політичну та інші сфери суспільного життя. Стисло говорячи, зміни у статусі і ролі держави є мінімальними і вона продовжує успішно виконувати свої традиційні функції. Ці та інші підходи та ідеї традиціоналістів були пануючими у 70-80-х роках ХХ ст. Потім вони почали втрачати свій вплив, але й сьогодні є досить поширеними.

Друга наукова школа (Р. О’Браєн, Ф. Кеєнкрос, К. Омайє, Л. Тарроу та ін.) заслуговує на назву «радикальна» з огляду на те, що її прихильники вважають, що під впливом процесів глобалізації, формування інформаційного суспільства та зміцнення громадянського суспільства роль держави зазнає радикальних змін, які, в свою чергу, ведуть до її занепаду і поступового зникнення. Основні положення цієї школи почали формуватися в 90-х роках і сьогодні є домінуючими. Саме в «стінах» радикальної школи сформувалася теорія «занепаду держави», до якої входять ідеї «неспроможності держави відігравати соціально-економічну роль», «посилення загрози демократії з боку держави», «перетворення держави на релікт історії», «виникнення суспільства без держави» та ін. Теорія занепаду держави спирається також на концепції «світу без кордонів» та «регіональної держави» (К. Омайє); «смерті відстані» (Ф. Кеєнкрос), «кінця географії» (Р. О’Браєн) та ін.

Третій науковій школі пасує назва «поміркована», оскільки її прихильники (К. Мей, Б. Новак, П. Топс, Ч. Рааб та ін.) визнають поміркований вплив процесів глобалізації, формування інформаційного суспільства та зміцнення громадянського суспільства на державу, що обумовлює не послаблення, а певні зміни в її ролі на національному та міжнародному рівнях. Прибічники цієї школи, яка теж є досить впливовою, намагаються довести: «припущення, що держава втрачає свою значущість є перебільшенням»; вона «все ще відіграє важливу роль у забезпеченні демократії»; держава стає «найвірогіднішим будівничим інформаційного суспільства» і т. ін. Так само високо оцінюється роль держави в справі зміцнення національної безпеки, мобілізації ресурсів на випадок інформаційної війни, підготовки суспільства до викликів інформаційної епохи тощо.

Для політиків і політологів посттоталітарних держав, зокрема України, значний науково-теоретичний і практичний інтерес становлять основні положення всіх трьох зазначених шкіл. Знання і практично-конструктивне використання деяких цих положень може сприяти пошукам шляхів і методів синхронізації та оптимізації процесів розбудови держави, формування інформаційного суспільства та зміцнення громадянського суспільства в Україні.

 

Близнюк А. Я.

г. Одесса

СОВРЕМЕННЫЕ ИНСТРУМЕНТЫ

ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА И ГОСУДАРСТВА

 

Одна из основных характеристик сегодняшнего обустройства гражданского общества и ее непременный атрибут – глобальная деятельность, направленная на усовершенствование форм взаимосвязи между людьми. Принято считать, что масштабные процессы развития человечества связаны сегодня с эпохой научно-технической революции (НТР), которая стала отличительной чертой ХХ века. Она также послужила толчком к эре информационной революции, которая является характеристикой информационного общества сегодня. Использование новейших технологий коммуникации сделало возможным  то, что не представлялось в человеческом воображении еще 20-30 лет назад. В свою очередь, глобальная человеческая деятельность, выдвигает очень много проблем, которые являются следствием и условием информационного общества сегодня.

Значимой на наш взгляд проблемой сегодняшнего информационного общества, как социального организма, отличающегося высокой степенью распространения всевозможных сведений,  служит всеобщая власть и влияние на людей средств массовой информации, в частности телевидения. Сегодня телевидение является символом и сосредоточением массовой культуры, и многие считают его главным врагом локальных культур и национальных языков, рассадником усредненной моды и т.п. Антиглобалисты называют телевидение «атомной бомбой» глобализации.

В книге Д. Белла «Социальные рамки информационного общества», опубликованной в 1980 г., отмечалось, что в ближайшие десятилетия решающее значение для экономической и социальной жизни, а также для трудовой деятельности человека и получения знания «приобретет становление нового социального уклада, зиждущегося на телекоммуникациях. Революция в организации и обработке информации и знаний, в которой центральную роль играет компьютер, развертывается одновременно со становлением постиндустриального общества».

Такие же процессы были в зоне внимания известного американского футуролога Э.Тоффлера, который в своей работе «Третья волна», опубликованной в 1980 году, выдвинул идею о трех типах цивилизации в истории человечества, которые он назвал «волнами, сменяющими одна другую». Э. Тоффлер вывел понятие «деммассификация средств массовой информации». Он писал: «Кабельное телевидение проникло сейчас в 14.5 млн. домов, и, по-видимому, ворвется со скоростью урагана в 80-е годы… подобно скоропечатанию или ксероксу, кабельное ТВ демассифицировало аудиторию, разделив ее на множество мини-аудиторий».

Впервые в истории человечества информационная сфера умножает и будет умножать средства коммуникации до гигантских масштабов, также создаются и множатся средства коммуникации между машинами, которые, в свою очередь, способствуют более эффективному общению людей с интеллектуальной средой. По мнению Э. Тоффлера, «человечеству на уровне долгосрочной политики следует быстро продвигаться к «телесообществу», заменяя им более простые формы коммуникаций между людьми».

Итак, доказывать сегодня необходимость и эффективность СМИ, и в частности телевидения для общества не нужно. Общераспространенное опасение, что компьютеры и телекоммуникации лишат нас возможности настоящего общения, живых контактов между людьми ошибочно. Вполне возможен и противоположный результат, который приведет к укреплению семейных и общинных связей. Ведь проблемы создаются не средствами коммуникации, а нашей пассивностью и беспомощностью, психологическими проблемами общения между себе подобными. Э. Тоффлер предлагает средства коммуникации использовать для создания телесообщества, «таким образом мы способны многое сделать, чтобы поддержать и развить, а не разрушить общность».

Необходимо отметить, что еще одним следствием современного этапа научно-технического прогресса  являются возросшие возможности манипулирования индивидуальными  общественным сознанием. Это качество проявляется в том, что современные средства массовой информации, массовое искусство позволяют изменять массовое сознание. Такое воздействие получило название «Хай-хьюм» – «Высокое воздействие». Примером такого воздействия на общественное сознание могут быть, в частности, телевидение, радио, газеты, когда они какую-то масштабную трагедию представляют как незначительный инцидент и тем самым успокаивают общественное мнение или, наоборот, это общественное мнение будоражат, выдавая несогласие нескольких людей по незначительному вопросу за широкое общественное мнение по проблеме государственного масштаба. По своей сути, информация не несет в себе никакого отрицательного или положительного содержания. И сама информация, и связанные с ней высокие технологии могут быть направлены и во благо человечества и во вред. 

Таким образом, с помощью СМИ, которые являются важным инструментом современного информационного общества, оказывается влияние государства или других общественных структур на сознание в целом. Примером тому могут служить всевозможные избирательные кампании, военные конфликты, террористические акты, а также в информационные и идеологические войны, освещаемые в СМИ.

 

 Лисеенко Е.

          г. Одесса

ГРАЖДАНСКОЕ ОБЩЕСТВО

И ГОСУДАРСТВЕННАЯ ВЛАСТЬ В УКРАИНЕ

 

Проблема нахождения гармоничной модели взаимоотношений между гражданским обществом и государственной властью в Украине связана с целью развития демократического и правового государства.  Демократический режим в Украине не сможет утвердиться и стать прочным без того, чтобы гражданское общество было способно контролировать власть и влиять на общественно-политический процесс. 

В сущности, гражданское общество, как совокупность автономных от государства общественных организаций, объединяющих на добровольной основе социально ответственных индивидов, имеет чётко выраженный контрэтатистский характер. Однако, в Украине эта естественная антиэтатистская функция гражданского общества пока ещё не получила адекватного выражения, что объясняется целым рядом причин.

В Украине степень отчуждения граждан от власти значительно выше, чем во многих других странах. Исторически сложилось так, что Украина столетиями входила в состав деспотических государств, в которых интересы властной элиты и эксплуатируемого народа были качественно различны. Собственно, такую особенность украинского менталитеа, как недоверие к власти, отметил автор первого историко-этнографического исследования о специфике украинской нации Н. Костомаров. В массовом сознании украинцев государственная власть издавна рассматривалась как нечто противостоящее и даже враждебное индивиду и обществу в целом, что сказалось на функционировании общественной самодеятельности. Отчуждение между государственной властью и обществом обернулось в Украине не только глубоким недоверием “низов” к “верхам” (как свидетельствуют результаты различных социологических исследований, две трети населения современной Украины не доверяет властной элите), но и неприязнью “верхов” к “низам”, в том числе к любым формам общественной активности.

Опыт взаимоотношений государственных и общественных организаций в демократических государствах показывает, что между ними существует извечное напряжение. Однако власть, которая осознаёт значимость гражданского общества, должна быть готова к тому, что оно будет оппонирующей силой для нормального функционирования демократической системы. В Украине жизненно важной стратегической задачей государственной власти является постепенное пробуждение у людей здоровых потребностей, собственного достоинства, честности, гражданской активности и отвественности. Иными словами, их превращения из “правимого населения” (по М.Грушевскому) в свободных, самостоятельных и социально активных граждан, способных контролировать власть и не допускать её поворота к иерархическому режиму или автократии.

Сила и мощь гражданского общества в жизненных интересах, и стремлениях людей. Поэтому нормальные гражданские ассоциации не могут быть созданы властью.  Роль государства по отношению к важным элементам гражданского общества (экономические ассоциации, профсоюзы, университеты, наука, СМИ, религиозные объединения) должны сводиться к установлению самых общих рамок в виде закона, регулирующего “правила игры”, которых должны придерживаться как государство, так и члены гражданского общества. Автономия различных сфер общества подразумевает, что они могут самоорганизовываться в соответствующие ассоциации, движения, что создаёт предпосылки для дальнейшего развития гражданского общества.

Вместе с тем, развитие гражданского общества в Украине имеет одну важную особенность. Это – чрезвычайная политизированность всего, что связывается с гражданским обществом, обязательное включение в его структуру политических партий, которые рассматриваются как его главные институты. Многие реально действующие политические партии в Украине в своём становлении прошли путь, не связанный с функцией гражданского общества. Они представляют собой “кружковый” тип, когда их инициаторами становятся представители элиты – духовной, экономической и других. Подобные образования напоминают “псевдогражданское” общество, когда становление многопартийности возникает не на основе профсоюзных, общественных и иных движений, артикулирующих интересы определённых слоёв и социальных груп, а в результате наличия у тех или иных граждан средств и связей для представления своих же интересов.

Исключительно важная роль гражданского общества, как промежуточного звена в процессе взаимодействия власти и граждан, порождает соблазн его идеализации. Многие видят в нём определяющее условие решения всех острых социально-политических проблем, существующих в современных обществах. Гражданское общество, по существу, становится синонимом “хорошего общества” и признаётся, как писал Е. Гелнер, “наиболее распространённой центральной идеей, которая направляет трансформационные процессы в Восточной Европе и бывшем СССР”.

Однако гражданское общество само по себе ещё не гарантирует демократии, справедливости и стабильности. Оно возникает и развивается в тесном взаимодействии с другими сферами общественной жизни: экономической, политической, духовной. Для того, чтобы максимально раскрылся потенциал гражданских отношений и были найдены эффективные средства нейтрализации негативных тенденций, в этом взаимодействии необходим оптимальный баланс сил и влияний.

Дулин П. Г.

доцент

г. Киев

ПРАВОВЫЕ ЦЕННОСТИ

КАК ФАКТОР КОНСОЛИДАЦИИ УКРАИНСКОГО ОБЩЕСТВА

 

Общемировой кризис демократических и социальных институтов, а также острые проблемы затянувшихся либерально-экономических реформ в Украине, ставят вопросы правовых ценностей, правового государства, граждан­ского общества, основанного на личной инициативе и ответственности, как исключительно актуальные.

Сегодня право как ценность фактически сведено к законотворчеству, т.е. легитимации механизмов обеспечения частнособственнических интересов, а на деле — к возведению в норму форм экономического поведения, прежде нередко подлежавших ведению уголовного кодекса.

Ценности права имеют надысторическое и абсолютное (идеальное) измерение. В этом смысле весьма актуальны воззрения крупнейших представителей отечественной школы права, для которой было характерно выделение «идеальной», «легитимной» и «реальной» форм существования права как категории, равновеликой справедливости, благу, истине, прекрасному и т. п. Правовые ценности можно свести к трём основным группам — идеальным, реальным и наличным: ценностям-идеям (идеалам), ценностям-целям (сущ­ностям) и ценностям-средствам (явлениям). При этом, высшей ценностью права является справедливость в трех ее разновидностях:  уравнивающей, распределяющей и воздающей.

Закон является конкретной экспликацией права и в этом своем воплощении он оказывается формализацией универсальных значений, смыслов и ценностей, представляемых правом в его абсолютном и общезначимом содержании. Последнее выражается формулой: «воздавать всякому не в ущерб другому». С аксиологической точки зрения непреходящие ценности права — свобода и справедливость.

Поиск решения проблемы должной социальной реализации права как «минимума нравственности», по выражению В. С. Соловьева, приводил к мысли о необходимости всеобщей общественной гармонии и личного благоденствия. Однако, как показала история, эта идея по-прежнему далека от реализации. Особенно актуальной она остается для современной Украины. Поэтому систематизация обширного фактического материала (исторического и современного), равно как и анализ разных теоретико-методологических подходов, — должны быть подчинены задаче создания целостной концепции социальной сущности права, опирающейся на лучшие достижения мировой мысли. Основными ингредиентами этой концепции  могут быть: 1) возрожденное естественное право, фундаментальные основы которого осмыслили отечественные учёные — Б. Н. Чичерин, В. С. Соловьев, Е. Н., С. Н. и Н. С. Трубецкие,  П. И. Новгородцев, Б. А. Кистяковский, Н. Н. Алексеев, И. А. Ильин; 2) переработанное и дополненное с учётом историко-культурных особенностей Украины и мировосприятия ее граждан «живое право», учение о котором разработал Е. Эрлих; 3) обычное и народное право Украины, т.е. опирающееся на обычаи и правовые традиции народов Украины — традиционные нравственно-правовые представления и собственно правовые нормы, ведущие свое начало со времен «Русской Правды» (XII-XIII вв.) и не утратившие своего практического значения до настоящего времени; 4) непреходящие духовные ценности всей культуры Украины на всем протяжении ее существования: религиозные и секулярные, изустные и литературные, официальные и бытовые и т. д. При этом важен исторический опыт государства, общества и украинского народа, в том числе, конечно, и наследие последних 15-ти лет государственной независимости Украины; 5) общечеловеческие, наднациональные духовные ценности (в том числе, и правовые) и смыс­лы, структуры и конструкции максимально практически приближенные к современности, т.е. к созиданию справедливого, цивилизованного и организованного общества.

Иными словами, целостная концепция социальной сущности права, как минимум, должна в себя включать: 1) генезис представлений о правовых ценностях; 2) демонстрацию механизмов того, как цивилизованный мир совершил переход от бесправного человека к человеку, имеющему права; 3) иерархическую систематизацию (классификацию) правовых ценностей; 4) кардинальные пути, альтернативные способы и алгоритмы решения проблемы социальной реализации правовых ценностей, актуализированных человечеством.

Субординация ценностей в обществе существенно детерминирована также мерой невежества и испорченности или грехами народа. В этой связи уместна старая притча. Во времена одного жестокого императора-тирана, жил пустынник-отшельник. Видя всю несправедливость и беззаконие, которые чинила власть во главе с жестоким императором-самодуром, пустынник после многодневного поста и молитвы обратился к Богу с вопросом: «За что Ты терпишь такую несправедливость, беззаконие и бесстыдство?» На что Бог ему ответил: «По грехам народа искал ёще хуже, но не нашёл».

Шариков и Швондер, например, предлагали всё поделить и загнать всех в очередь. Так они понимали справедливость и свободу. А пока, используя мысль Дюрренматта, можно, к сожалению, констатировать, что правопорядок, в котором мы живём, оказался не столько в кризисе символического познания, сколько в кризисе осуществления своих символических познаний.

 

 

Ковалевич В. В.

доцент

 г. Николаев

ГУМАНИТАРНАЯ ЦЕННОСТЬ ПРАВА

 В РАЗВИТИИ УКРАИНСКОГО ОБЩЕСТВА

 

Нынешнее состояние юриспруденции в Украине, преодолевающей многосторонний затянувшийся кризис, ставит неотложную задачу переосмысления общей парадигмы права и законности, господствовавшей на протяжении десятилетий. Оно создает теоретический запрос на анализ и обсуждение фундаментальных понятий:  личности,   свободы,   доверия,   правовой защиты, демократии, выбора. 

Первоначалом права является социальная ценность автономного субъекта, который является индивидуальностью и личностью. Автономия проявляет себя как инициативность, ответственность, предприимчивость, способность строго контролировать свое поведение и подчинять его единой жизненной стратегии.

Человек с ярко выраженными сознательно-волевыми качествами формируется требовательностью. Из ребенка нельзя выпестовать инициативного, стойкого, ответствен­ного взрослого, если заранее не авансировать ему уважение к его личному достоинству. Строгий спрос предваряется щедрым гуманистическим кредитом, который развивает и стимулирует заложенную в ребенке волю.

Даже при самых неблагоприятных социально-политических условиях у человека остается возможность ответственного личного выбора. Но горе обществу, если этот выбор требует крайних, т.е. надрывных усилий, если он становится уделом отдельных героев, противостоящих большинству опустившихся, затравленных и духовно сломленных людей.

Демократическая культура – это система норм, обеспечивающая правовую защиту волеизъявляющей личности. Демократическое действие подчиняется известным формализмам. Последние бюрократические имеют стесняющий, т.е. инструктивно-предписательный характер. Формализмы демократической культуры являются эмансипирующими. Цивилизованная демократия — это процедура на процедуре, это целая цепь тщательно, почти ритуально соблюдаемых условностей.

Понятие правового государства — классический пример идеала. Нигде на Земле оно не реализовано на сто процентов. Вместе с тем, сегодня ни одно государство не может безнаказанно игнорировать регулятивное значение «строгого права». Более того, последние два века — эпоха масштабных, грандиозно-чудовищных и все-таки тщетных попыток устранить понятие правового государства из социально-политического лексикона. Кто только ни силился низвести его до статуса кабинетной абстракции, либеральной фразы, исторически ограниченной иллюзии! Это делали приверженцы реставрированных монархий и бойкие адвокаты бонапартизма, глашатаи «германско-христианского духа» и вожди славяно­фильства, фанатики национал-социализма и большевики. Идеал не только выстоял, но и об­наружил свою принципиальную неодолимость!

Реформы, совершающиеся в Украине, — одно из значимых событий всемирной истории. Они кладут конец самой упорной и затяжной попытке осчастливить людей на началах бесправия и тотальной идеологической подопечности. Наши преобразования необратимы как акт многопланового политико-юридического отрезвления. Он ставит нас в нормальное отношение к наиболее продуманному, конструктивному и идеальному воззрению, выработанному прошлым.

Нет, к сожалению, оснований утверждать, что за годы независимости мы достигли высот правопонимания. Системное реформирование нашего общества лишь правильно расположило нас по отношению к правовой проблематике, породило установку на юридическую цивилизованность. Свидетельством последней является, например, количество граждан, обращающихся в суды. Так, за 2004 год в суды разных инстанций обратилось более 6-ти млн. граждан Украины. В геометрической прогрессии растёт число обращений украинских граждан в Европейский Суд.

Вместе с тем, сегодня в Украине 50% всех судебных решений не выполняется. Исправительно-трудовые учреждения всех режимов наказания – переполнены. В общественных местах часто встречаются призывы к юридической несуразности, например, объявления: «Достали хабарники в вузе (больнице) – звони…». Очевидные дисфункции в работе права как социального института проявляются в укрывательстве правонарушений, коррупции в правоохранительных органах, низком профессиональном уровне юристов, несовершенных (неадекватных времени) и неработающих законах. Эти дисфункции свидетельствуют не только о разбалансировке социального института права, но и ведут к серьёзным сбоям в работе всей социальной системы. Поэтому, что касается сколько-нибудь разработанной системы представлений о демократическом правопорядке, законности, правосудии, дисциплине, которые бы способствовали созиданию организованного и консолидированного общества, то ее еще нет. И она не появится без необходимо-достаточной и профессиональной работы, направленной на политико-юридическое просве­щение народа, и создание цивилизованного законодательства, которое, как минимум, не было бы правонарушающим и заполитизированным (а фокусировалось исключительно на гуманитарных ценностях), и действительно бы гарантировало верховенство закона, т.е. абсолютное равенство всех граждан и государства перед законом, как перед смертью.

 

 

Прокопенко О.

аспирант

 г. Одесса

ТРАНСФОРМАЦИЯ ОБЫДЕННОГО ПРАВОСОЗНАНИЯ

И КАК РЕЗУЛЬТАТ – ТРАНСФОРМАЦИЯ ГОСУДАРСТВА

И ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА

 

            Украина в системе современных цивилизаций играет пока еще достаточно скромную роль, которую мы скоро должны перерасти также, как малыш вырастает из своих детских штанишек и превращается в настоящего мужчину. Мы этого хотим,  к этому стремимся и мы этого добьемся! На данный момент т.н. высокоразвитые страны Запада к нам относятся если и не как к «попуасам», то как к странам третьего мира, людям второго и третьего сорта и при этом во многом  нам в «подметки не годятся». До недавнего времени, в глазах большинства людей, да и в своих собственных, народ Украины – это были простодушные,  спокойные и трудолюбивые люди, зачастую живущие по правилу: “Моя хата с краю, ничего не знаю”. И вот свершилось чудо! Сначала – развал Советского Союза, потом – т.н. Оранжевая революция. Дальше – больше. Она произошла в стране, менталитет которой не похож на т.н. кавказский темперамент грузин (Трояндовая революция) или революционный максимализм россиян (Октябрьская революция 1917 года). Главное, что произошло – это трансформация обыденного правосознания украинцев, т.е. переход его на более высокий, качественно новый уровень.

Есть цитата: “Каждый народ достоин своих правителей”, которая в большинстве случаев подтверждается практикой.  На президентских выборах 2004 года народ Украины перерос своих правителей и тот выбор, который ему навязывался как правящей на тот момент верхушкой, так и противоборствующей ей стороной. Он также перерос церковь, которая призвана вести людей к Богу. Вместо же этого, церковные служители в храмах во время богослужения проводили агитацию с раздачей агитационных материалов. Особенно рьяно этим грешили представители Украинской Православной церкви Московского Патриархата (УПЦ МП). Украинский народ сумел подняться над своей конфессиональной принадлежностью, над расовыми, националистическими и др. сепаратистскими призывами и  сделать осознанный выбор в пользу развития, эволюции, в пользу Украины. Осознание своего выбора и его правильность будет обеспечена переосмыслением прожитого, обновлением, возрождением, возвращением к духовным истокам и корням.

Правосознание теснейшим образом сопряжено с философскими теориями, идеологическими воззрениями, религиозными доктринами. Некоторые мыслители считали, что нормы права, их обязательность и принудительность живут лишь в сознании людей, поэтому право — явление психологическое (Л. Петражицкий). Другие подчеркивали внешнюю принудительность права как внешнего средства регулирования свободы человека (И. Кант, Г. Гегель). Третьи считали право классовым регулятором общественных отношений (К. Маркс, В. И. Ленин). Четвертые признавали за правом роль оформителя и гаранта естественных прав человека (Ш. Монтескье, Ж.-Ж. Руссо).

            В случае, когда личность либо государство устанавливают себе планку, потолок, то многого они не добьются. Поэтому, для того чтобы наше законодательство, т.е. позитивное право сделать более совершенным, нужно воссоединить и укрепить ослабленную связь с естественным правом, основанном на космическом порядке и законах. Следовательно, наша законодательная ветвь власти должна быть представлена не только юристами, т.е. представителями позитивного права и тем более, не бизнесменами, которые таковыми являются без каких-либо основополагающих экономических, юридических, философских знаний, а прежде всего философами практиками, людьми с высоким профессионализмом и, что наиболее важно, с высокими нравственными и  моральными качествами.

Ценности и идеалы «вырастают» спонтанно, формируются самой жизнью, всеми окружающими обстоятельствами, и роль субъективного фактора, целенаправленной деятельности здесь хоть и важна, но не является ведущей, а тем более единственно необходимой и достаточной. И на роль воспитателя годится далеко не каждый. В общественном масштабе таким воспитателем может стать какой-либо выдающийся человек (А. Д. Сахаров, А. Ф. Кони), который «раскроет» людям глаза на истинное положение дел в области защиты прав человека, противостоянии государственному произволу.

По этой причине основной упор в деле повышения правовой культуры общества должен быть сделан на правовое обучение, информирование населения о существующих юридических предписаниях. Очень важно ознакомление населения с образцами и идеалами, правовым опытом и традициями тех стран, где уровень правовой защищенности личности, а следовательно, и уровень правовой культуры, выше, чем в Украине. Тем более важно обучать этому будущих философов и юристов-профессионалов, чтобы основную цель своей деятельности они видели в защите прав и свобод человека от произвола общества и государства, т. е. в защите слабого от сильного, что является одним из центральных постулатов общемировой, общечеловеческой морали, нравственности и культуры в целом.

Литература:

1. Черныш А. М. Методология и технология современного политологического исследования. – Одесса: Астропринт, 2003. – 201 с.

 

 

 

 

 

Скалацкая Е. В.

г. Одесса

СОВРЕМЕННОЕ ОБЩЕСТВО И НОВЫЕ РЕЛИГИИ

 

В ХХ веке в мировом сообществе происходят глобальные изменения, одним из которых стало появление большого числа новых религиозных движений. В отличие от предыдущих новых религий они стали следствием ответной реакцией на такие мировые процессы как: научно техническая революция; социальные революции; новые политические режимы; индустриализация и урбанизация общества; кризис общественных институтов, разрыв связи поколений; демократизация и плюрализм, кризис традиционных религий.

Неизвестность учений новых религий массе населения в целом, закрытость и действительные случаи самоубийств в некоторых из них, с помощью средств массовой информации формируют понимание их как несущих угрозу людям, но они сосуществуют наряду с неорелигиями, ничем не угрожая жизни людей. Противоречивость в понимании существования и деятельности быстро растущих новых религий создает ряд проблем для современного общества.

Случаи массовых самоубийств (Ветвь Давида, Храм Солнца, Врата Рая, Аум синрикьо), закрытость организаций, изменения в образе жизни неофитов, «мифы» и ряд других негативных проявлений в среде новых религий приводят правительства некоторых стран к решению урегулировать и деятельность правовыми нормами. Правительства таких стран как Франция, Бельгия, Германия, Австрия, Швейцария, Польша приняли законы, определяющие некоторые новые религии как «секта».

Актуальность проблемы новых религий в современном обществе заключается не в большом количестве новых религий, а в их деятельности и взаимоотношениях с другими социальными институтами общества. Все существующие новые религии разнообразны не только по своим учениям, но так же деятельности и темпам развития. Некоторые из них исправно соблюдают закон, стараются придерживаться культурных традиций страны и подчиняться им. Другие, либо нарушают действующее законодательство, особенно в вопросах, касающихся миссионерской деятельности или не скрывают своего прозелитизма. Деятельность новых религий в современном обществе воспринимается двояко. С одной стороны – как обычные религиозные движения. С другой – как организации, использующие людей в своих целях, наносящие им вред. Поэтому важно изучить структуру и деятельность каждой новой религии.

Новые религии – это феномен еще досконально не изученный наукой. Об этом свидетельствует то, что нет их четко определенных характеристик, термина, классификации, временных рамок возникновения.

Волкова И.

ассистент

г. Одесса

ОЦЕНКА ПЕРСПЕКТИВ РАЗВИТИЯ

СРЕДСТВ  МАССОВОЙ  ИНФОРМАЦИИ ФУТУРОЛОГАМИ

 

Средства массовой информации, взятые как целое и являясь важной составной частью массовой коммуникации общества, несут в себе различные социально-политические и социокультурные роли: организатора, объединителя, консолидатора общества, его просветителя. Но они могут играть и разъединительную роль.

Деятельность СМИ оказывает исключительно большое влияние на жизнь общества в целом, на социально-психологический и нравственный облик каждого из членов этого общества, потому что всякая новая информация, поступающая по каналам СМИ, соответствующим образом стереотипизирована и несет в себе многократно повторяемые нравственные и политические ориентации и ценностные установки, которые закрепляются в сознании людей. А в кризисные периоды исторического развития люди в состоянии социального беспокойства особенно подвержены внушению, легко откликаются на новые различные стимулы и идеи.

Репортажи новостей по телевидению всегда провоцировали вопросы о подлинности той реальности, которая в них представлена. Природа визуальных средств информации – развлекать, драматизировать, создавать сны наяву для массового зрителя – влияет на содержание информации. Мир фантазии смешивается с миром фактов, соответственно то, что появляется на экране телевизора, становится объективной реальностью, размывая границу между действительностью и фантазией.

Научная фантастика предвидит появление технологии, которая позволит журналисту завтрашнего дня передавать репортажи извне сегодняшнего времени и пространства.

Журналистам придется иметь дело не только с футуристическими приспособлениями, расширяющими их возможности, но и с определенной «революцией», которая может коренным образом изменить их миропорядок и ограничить их свободу. Эксперты неоднозначны в определении этой революции – революция коммуникаций, управления, информации, информационно-технологическая, компьютерная, научно-технологическая, третья промышленная, электронная, но они убеждены в том, что постиндустриальный мир развивает революционные способы передачи информации, включая информацию, собираемую журналистами. Интерактивное телевидение интенсифицирует телекоммуникации, банковские операции и получение информации.

Большинство предсказаний предполагает постоянную конвергенцию информационной  техники – телевидения, телефонов, компьютеров и других – и создание единой коммуникационной системы.

Эта конвергенция определяется неологизмами: «телематика» (объединение компьютерной и телекоммуникационной техники); «информатика» (компьютерная техника плюс информация, включая новости); «компьюникаций» (компьютер плюс коммуникации). Конвергенция неизбежно влечет за собой дигитализацию средств массовой информации и содержания телекоммуникаций – то есть передачу закодированных звуков, образов и данных, только в миллион раз быстрее.

Рассомахіна О. А.

викладач

 м. Київ

РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ РЕАЛІЗАЦІЇ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

 

Суспільство, яке звільнилось від диктату держави, а його відносини з державою визначені правовими законами, в теорії держави дістало назву громадянського суспільства, тобто суспільства вільних індивідів і рівних можливостей, як юридичних, так і фактичних [1].

Що ж до реалізації конституційного принципу рівності всіх громадян перед законом (ст.24 Конституції України), від чого, до речі, залежить ефективність та дієвість системи захисту прав людини в Україні, то цей принцип не досить повно реалізується у відносинах особи та держави в Україні. Натомість зарубіжний досвід показує, що у країнах із розвиненим громадянським суспільством (Германія, Австрія, Англія тощо) у відносинах адміністративного підпорядкування люди є дійсно рівними, а закон однаковий для всіх.

Для кращої ілюстрації проблеми можна навести історію, яка трапилася з боксером Віталієм Кличко: за невикористання ременя безпеки він був оштрафований дорожнім поліцейським в Німеччині, але перед цим йому сказали, що дуже поважають його талант, в той час як в Україні його знайомому при перевищенні швидкості, щоб уникнути штрафу, достатньо дати картку з автографом спортсмена інспектору ДАІ [2]. Чому ж в Україні пересічний громадянин та державний службовець не зацікавлені у дотриманні законів, тобто бути дисциплінованими громадянами?

Ця проблема має глибокі історичні корені та пов’язана із особливими умовами формування ментальності, а відтак і правосвідомості нашого народу. Роки радянської влади викарбували у свідомості високоосвічених, інтелігентних людей недовіру до державної влади через серії переслідувань з боку влади, а відтак і до державних настанов, а у загальної маси середнього робітничого класу того часу укорінилося двояке ставлення до держави – з одного боку діяти в межах офіційної ідеології було безпечно і можна було почувати себе соціально захищеним цією державою, а з іншого - інколи розуміти непереконливість, утопізм загальнодержавної мети, усвідомлювати демагогічний характер політичних закликів посадових осіб. Суспільство загалом було поділено на три великих групи: тих громадян, в руках яких зосереджувалась державна влада, тих, які боролися з системою і з якими боролася держава (різноманітні інакомислячі), і тих осіб, яких ці питання не турбували, або які віддавали перевагу коливатися разом із коливаннями курсу політики партії (середній клас робітників та деякі представники інтелігенції).

Таким чином у суспільстві сформувалося неоднозначне ставлення до державної влади: деякі владу використовували; деякі ставилися до неї вороже, деякі з байдужістю, а деякі із почуттями довіри – більшість з них боялася. Одразу хочеться пригадати думку видатного російського правознавця Чичеріна Б. Н, що у соціалістів в ім’я рівності знищується все, що складає саму його основу  - людська свобода  [3].

Проте, якщо поглянути на цю проблему ще глибше, можна побачити, що у радянському суспільстві утворилась велика прірва і фактично два класи: клас можновладців, тобто тих, хто мав доступ до влади і використовував її у своїх інтересах та тих громадян, які не мали доступу до державної влади, не могли брати участь у її реалізації через ряд політичних причин (такі як відсутність реальної демократії, боротьба з інакомислієм тощо), а відтак і не були зацікавлені у дотриманні її настанов. Таким чином, у суспільній свідомості сформувалось вороже ставлення, почуття страху, почуття недовіри, байдуже або корисливе ставлення до держави, все це сприяло тому, що людина перестала ототожнювати себе із державою, а лише із суспільством, в якому живе. І покрити людину від свавілля держави – було благородним, що є цілком зрозуміло з точки зору християнської моралі. Тобто держава фактично стала відірваною від суспільства і не обслуговувала його потреб, стала своєрідною караючою машиною, і це стало однією із причин кризи режиму. Разом з тим треба розуміти, що держава не може самостійно забезпечити єдність суспільства, бо вона сама із нього виходить.

Із розпадом радянської влади у відношенні людини до влади фактично нічого не змінилося, хоча і змінилися економічні умови життя. За висловом Чичеріна Б. Н. нерівність, яка виникає при пануванні економічної свободи, стає закономірним результатом руху промислових сил [4, с.326]. Проте фактична нерівність, яка склалась в останнє десятиліття у нашому суспільстві не є результатом функціонування ринкового господарства, а наслідком, за деякими винятками, привласнення величезних національних багатств активістами партійно-комсомольської номенклатури і криміналізованого тіньового капіталу, які скористалися невідпрацьованими формами приватизації та відсутністю належного державного регулювання [5].

Суспільство і зараз фактично поділено на два великих класи: тих, хто має владу, і тих, хто її немає. Чиновник не усвідомлює, що знаходиться на службі у народу, натомість по відношенню до пересічного громадянина відчуває себе, без достатніх фактичних підстав, повноправним володарем  – при цьому  ні його походження, ні риси характеру, ні здібності значення не мають, тобто нема фактичного критерію, який надавав би йому таку перевагу, хоча юридичні підстави є. Разом з тим чиновник стає дуже залежним від певних осіб, кланів,  і реалізує їх інтереси. Пересічний громадянин не довіряє чиновнику, відокремлює себе від нього, а відтак і від настанов, які він приймає.  Звичайно, однією із причин такої ситуації є велика чисельність населення, і посадовець звичайно не може задовольнити всіх, у порівнянні скажімо із часом Київської Русі, коли відносини також будувалися шляхом підтримки князя дружиною. Проте для того й існує право, щоби врахувати інтереси усіх верств населення і забезпечити загально соціальний компроміс.

У суспільстві фактично не має єдності інтересів, єдиної віри у загальнодержавну мету, а без цього не буде і єдності держави. Без єдності громадянського суспільства не можна буде розбудувати правову державу, де б захищалися права людини.

У таких країнах як Германія, Австрія людина ототожнює себе із державою, розуміє, що якщо дозволить іншій людині порушувати закон – обдурить сама себе, державний службовець почуває себе найманцем суспільства. Фашизм був відкинутий цими країнами як чужорідна ідеологія. У нас же натомість дуже часто повертаються до ідеалів радянських часів.

Таким чином, необхідно віднайти ідею, яка б об’єднала громадянське суспільство України, причому вона має бути більш глибокою, ніж просто збереження національної культури чи традиції, оскільки в Україні немає єдиного етносу. Якщо прослідкувати становлення держави в Україні, то можна побачити, що витоки її державності походять ще від часів Київської Русі, як відомо це перша держава, яка об’єднала слов’янські племена, об’єднуючим фактором в якій було християнство, тобто прагнення більшості людей жити за християнськими заповідями. Пошук загальнонаціональної ідеї є досі актуальною проблемою, при цьому слід пам’ятати, що авторитет держави походить від самого суспільства. До речі, у Законі України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року №964-ІV, хоча і визначені національні інтереси та те, що їм загрожує, проте не визначено загальнонаціональної мети, цілей, а також відповідальності органів державної влади, їх посадових осіб та громадян за дотримання, захист та реалізацію національних інтересів.

То ж як наблизити чиновника до народу? Знову можна навести думку Чичеріна Б. Н. про те, що народу, замість того, щоб у всьому звертатися до уряду, слід більше покладатися на самого себе [4, с.201]. У політико-державне життя має проникати більше приватноініціативних форм та інститутів. Добровільні, виключно приватні об’єднання, рухи, асоціації мають відігравати більшу роль у сучасних демократичних процесах, в інститутах участі громадян у політично-державному житті, процесах комунікації та суспільно-приватному контролі. Тільки так може бути налагоджений діалог громадянського суспільства та держави.

На практиці слід не тільки реформувати державну службу в Україні, що передбачено Концепцією розвитку законодавства України про державну службу, затвердженою Указом Президента України від 20 лютого 2006 року №140/2006, зокрема матеріально забезпечити державного службовця відповідно до рівня покладеної на нього відповідальності; регламентувати адміністративні процедури та національні стандарти надання таких послуг; забезпечити контроль у цій сфері з боку суспільства; удосконалити порядок прийняття на державну службу шляхом реалізації тендерної політики у цій сфері; розмежувати політичні та адміністративні посади; запровадити декларування такими особами їх витрат тощо. Слід шляхом внесення змін до Конституції України передати повноваження від місцевих органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування, які б формувалися виключно на виборній основі і фінансувалися за рахунок місцевого бюджету. Заробітна плата місцевих посадовців має залежати від якості їх роботи, також слід передбачити таку підставу дострокового припинення їх повноважень  як наявність певної кількості скарг громадян на дії чи бездіяльність цієї посадової особи. Зазначені органи будуть налагоджувати взаємовідносини із центральними органами виконавчої влади та забезпечувати реалізацію законодавчих актів на місцевому рівні. Якщо у громадян з’явиться можливість побачити ефективність роботи посадових осіб на місцях, їх авторитет зросте, зросте авторитет держави в очах народу, відповідно зросте і авторитет їх правових актів, а значить вони будуть виконуватись.

Література:

1. Правознавство: Підручник/За заг. ред. В.Ф. Опришка, Ф.П. Шульженка. – К.: КНЕУ, 2003. – С.18.

2. http://1plus1.tv/tsn_news 12.03.2006 19:52  Віталій Кличко про втрату друга та глибокий зміст автомобільного штрафу.

3. Чичерин. Б. Философия права. – М., 1900.

4. Чичерин Б. Собственность и государство. Часть вторая. – М. – С. 326.

5. Алексеев С.С. Философия права. . – М.: Норма, 1999. – С. 315.

 

 

 

 

 

 

 

 

Атаманюк З. М.

кандидат філософських наук

м. Одеса

ОСОБЛИВОСТІ СТРУКТУРИ ЕЛІТИ

В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

 

Соціальна структура – це не тільки система соціальних угрупувань, спільностей, але й інституційні організаційні форми, що забезпечують їх розвиток і переміщення, що надають стійкості і визначеності соціальним зв’язкам. У будь-якому суспільстві є та або інша кількість соціальних спільностей, угрупувань, об’єднань, верств, які, по-перше, займають різне місце в системі соціальних нерівностей суспільства, в диференціації його населення за основними для нього критеріями: влада, власність, освіта, прибутки тощо; по-друге, зв’язані між собою політичними, економічними та культурними відносинами; по-третє, соціальні спільноти є суб’єктами функціонування всіх соціальних інститутів суспільства. Деякі елементи соціальної структури формуються об’єктивно і існують незалежно від волі і свідомості людей, інші ж створюються людьми свідомо і цілеспрямовано. Між суб’єктами соціальної структури завжди є місце суспільним відносинам (економічним, політичним, духовним, моральним, естетичним та ін.). Сама соціальна структура суспільства відрізняється рухомістю, соціальною мобільністю. Отже, як бачимо, перелік проблем, пов’язаних з функціонуванням і розвитком суспільства надзвичайно великий. Нас воно цікавить з точки зору ієрархічності. Те, що суспільство ієрархічне, заперечувати важко. Кожна з частин з цієї піраміди виконує свою роль, забезпечує загальне функціонування системи. Роль провідника і керманича виконує еліта – верхівка цієї піраміди.

Елітарна структура суспільства формується з соціальної опосередковано через групи інтересів, тобто групи індивідів, які виконують функцію об’єднання інтересів різноманітних соціальних груп. Таким чином, належність до окремої соціальної групи дозволяє індивіду, який входить до будь-якої групи інтересів за певних умов потрапити в еліту. Якщо політологія, соціологія строго виділяє структуру і над нею працює, то філософія розмірковує над дещо іншим – роль і значення еліти в соціумі і справжність, істинність еліти перевіряється іншим – умінням зберігати національну ідею, транслювати її наступним поколінням, матеріальна незацікавленість у владі та ін. Саме такими якостями, на нашу думку визначається духовна еліта. Її обов'язками осягнення принципів буття, дослідження законів соціального розвитку, збереження і поширення духовності, знань, традицій, етичних норм. Владна еліта має бути прикладом активного захисту національно-державних інтересів, цілеспрямованості, скромності, жертовності; її головне завдання – ефективне керування національним організмом, ухвалення мудрих законів і забезпечення їх виконання. Зовсім інші вимоги до бізнесової еліти, які можна звести до трьох основних засад: заробляти більше грошей, дотримуватися державних законів і дбати про своїх працівників. Не менш високі вимоги і до професійної еліти: виконання з гарантованою якістю та в гарантований термін конкретної роботи, незалежно від того, чи це хірургічна операція, чи комп'ютерна програма, чи журналістська стаття, чи музика до кінофільму.

В філософській літературі останнього часу спостерігається загострена увага до розробки проблеми політичної еліти. Хоч вплив інших типів еліт надзвичайно великий. Одна тільки політична не може виконувати всіх функцій повноцінної еліти, тільки разом з іншими типами еліт. У системі взаємодії політичній еліті звичайно належить роль публічного прийняття рішень і несення відповідальності за їхнє виконання. Економічній еліті – роль неформального лідера, що робить вирішальний вплив на характер прийнятих рішень. Бюрократичній еліті приділяється роль керуючого організатора в підготовці і прийнятті рішень. Духовна еліта, виступаючи в ролі генератора ідей і комунікатора, вносить у прийняті рішення раціональність. Але ця її функція парадоксальна: вносячи знання, вона ж творить догми, а отже, ірраціоналізує політику. Її роль особливо яскраво виявляється в періоди нестабільності, зокрема в процесах формування української нації. Ідеологічна еліта, використовуючи духовні ресурси, акумулюючи соціокультурні фрагменти, здатна створювати інтелектуальні конструкції, що виправдовують і зм'якшують соціальні конфлікти, і генерувати нову ціннісно-нормативну стабільність.

Тобто, на думку багатьох вчених (якої і ми, власне, дотримуємось), в суспільстві може існувати стільки типів еліт, скільки існує видів людської діяльності та відповідних їм соціальних спільностей з різними інтересами.

Стосовно типології еліт, існують різні підходи. Одним із перших, хто запропонував типологізувати політичне лідерство, був М.Вебер. Він виділяв три фактори стратифікації, а саме: владу, багатство і престиж. Виходячи з трьох типів легітимного панування він виділив три типи лідерства: традиційне, раціонально-легальне і харизматичне.

Авторитет традиційного лідера визначається уявленням про спадкоємність влади. Такий тип лідерства характерний для династичних монархій, в яких особа визнається лідером не завдяки визначеним якостям, конституції, а лише через те, що вона є представником правлячої династії.

Раціонально-легальний тип лідерства ґрунтується на визнанні особи лідером завдяки певній державній посаді, передбаченій конституцією, як, скажімо, президент. Харизматичне лідерство засноване на вірі в талант лідера, його месіанську роль у політичному процесі. Такий тип лідера передбачає некритичне ставлення мас до нього. Проте у випадку невдач такого лідера, маси глибоко розчаровуються в ньому, авторитет лідера різко падає.

 

Цікул І. В.

асістент

м. Чернівці

ПЕРСПЕКТИВИ ПОДОЛАННЯ ГЕНДЕРНИХ СТЕРЕОТИПІВ

В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ

 

Останнє десятиліття одним з основних напрямків діяльності багатьох країн є політика, орієнтована на досягнення гендерної рівноваги в усіх сферах життя суспільства.  Міжнародне співтовариство одним з головних факторів стабільного розвитку людства визначає рівність чоловіків і жінок. Сьогодні гендерний компонент займає провідне місце серед основних показників виміру людського розвитку країн. Для ефективного оновлення і реформування суспільства всі без винятку фахівці, зайняті в політичному управлінні, повинні володіти гендерним інструментарієм.

Розвиток України як демократичної, соціально-правової держави сьогодні є неможливим без забезпечення гендерної рівноваги в політичній сфері суспільного життя. Трансформаційні процеси, які відбуваються в нашій державі, активізують завдання включення жінок в усі процеси розвитку сучасного суспільства. Разом з тим представництво жінок в органах влади є недостатнім і не дає їм можливості реально впливати як на процеси прийняття рішень, так і на їх реалізацію.

Незважаючи на те, що стаття 24 Конституції України проголошує принцип рівності прав жінок і чоловіків, а з 1 січня 2006 року  набув чинності Закон України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”, ми можемо констатувати гендерний дисбаланс в реальній картині участі жінок у прийнятті владних рішень та державному управлінні.

Жінки становлять 54% населення України. Постає питання: чому ж таким низьким є відсоток їхнього представництва в органах влади і які фактори на це впливають? До певної міри відповідь на це питання закладена в особливостях свідомості українського  населення, а точніше в пануванні гендерних стереотипів в системі владних відносин.

Що ж таке гендерні стереотипи? Ми спробуємо визначити їх як узагальнені уявлення про роль чоловіків і жінок в суспільстві, що накладають відбиток на розвиток особистості, впливають на процеси політичної соціалізації та її політичної участі.

В українському суспільстві існують певні, історично сформовані стереотипи щодо поведінки жінок і чоловіків, які зводяться до переконань, що одну роботу можуть виконувати лише чоловіки, іншу – тільки жінки. Від чоловіків природно очікувати прагнення досягнення висот у владі, тоді як подібні прагнення серед жінок вважаються незвичними.

Конструктивне поєднання гендерних ролей в політичній діяльності, пропорційна представленість в ній лідерів від жінок і чоловіків, суттєво збагачує суспільство, стимулює його творчу енергію, оптимізує процес прийняття рішень. На жаль, про гендерні резерви оптимізації політичної діяльності мова йде здебільшого на рівні теорії. Напевно це – своєрідна мрія про соціальне партнерство чоловіків і жінок, про той час, коли чоловіче і жіноче не будуть нівелюватися, а як єдність протилежностей будуть сприяти розвитку нашого суспільства.

Коли говорять про те, що жінки не займають належного їм становища в суспільстві, то під цим частіше за все розуміють непропорційно низьке представництво останніх на всіх рівнях прийняття рішень, що мають важливе значення для досить широкого кола людей – від колективу людей чи організації місцевих органів влади до масштабу всієї країни. Гасло, що “інтереси жінок можуть і повинні представляти та захищати тільки жінки”, яке у відкритій чи закритій формі споживають більшість виборців, тільки на перший погляд здається розумним. Тим не менш, твердження такого роду формують неагтивне ставлення до гендерної проблеми.

Гендерний баланс, як і будь-який політичний і соціальний баланс в суспільстві полягає в узгодженому дотриманні інтересів всіх груп суспільства. І представляти їх зовсім не обов’язково повинні тільки члени цих груп. Зрозуміло, що саме по собі представництво не може являтися інтересом групи, оскільки формальна приналежність до неї не є гарантією (або здатністю) захисту інтересів самої групи.

На сучасному етапі характерною рисою українського суспільства стало визнання «нетиповості” професійної кар’єри політика для жінки. Найбільш поширеним в українському суспільстві сьогодні є стереотип щодо місії жінок в політиці. Він базується на есенціалістській концепції особливої, біологічно детермінованої жіночої сутності. Основою  політичної стратегії визначаються  ідеології “жінка-мати” і “жінка-господиня дому”. Прихильники даного підходу під особливою “місією” жінок в політиці розуміють традиційну сферу жіночої компетентності – соціальну і сімейну політику. Вони вважають, що жінкам потрібно йти в політику не для того, щоб боротися з чоловіками, а для того щоб допомогти останнім подивитися на проблему очима жінки. Публічне підкреслення своєї залежності, на їх думку, повинно сприяти успішності передвиборчої стратегії в умовах традиційної гендерної культури України.

Отже, Україна, гендерних стереотипів оцінки та сприйняття системи політичних відносин, характеру функціонування влади та політичної участі громадян.

 

 

 

 

 

Клюенко Э. А.

доцент

г. Кировоград

УЧАСТИЕ ГРАЖДАН В ПОЛИТИКЕ:

ПРОБЛЕМЫ, ОСОБЕННОСТИ ЛОГИКИ И СТРУКТУРЫ

 

В современной социологии политики и политологии достаточно устоявшейся является точка зрения на гражданское общество, как на общество глубокой приверженности нормам активного гражданства, с широко распространёнными представлениями  граждан о необходимости участия в политической жизни, т.е. со сформированым политическим самосознанием гражданского долга участия. Вместе с тем, активизация политического участия, наблюдаемая в Украине, порождает уже известные науке проблемы и противоречия, которые являются предметом научных дискуссий ещё с 1960-х годов. С одной стороны, усиление политической самодеятельности ведёт к развитию структур гражданского общества, к сильному, хорошо организованному демократическому сообществу, а с другой – это может создавать барьеры, которые снижают эфективность работы структур власти, особенно в новообразованных и экономически не окрепших государствах («сильное общество – слабое государство»). В сегодняшней Украине стаёт всё более характерной противоречивость положения властных структур, когда, с одной стороны, власть демонстрирует позитивную лояльность к активизированному участию населения в политике, даже призывает к усиленному контролю над собой, а, с другой стороны, власти необходимо в этих условиях демонстрировать свою эффективность. В подобной ситуации усиливается требование к более строгому научному анализу такой социально-политической характеристики, как политическое участие, что позволило бы продуктивнее подойти к проблеме поиска средств баллансирования между гражданским обществом (контролем за властью) и государством (эффективностью власти). Под политическим участием понимаются реальные действия, посредством которых граждане вовлечены в политический процесс (отношения) и влияют или пытаются влиять на него в формах, которые рассматриваются как нормальные и/или легитимные для данного общества. При этом, следует разграничивать «конвенциональное» политическое участие – в рамках системы и по закону, в ситуации стабильности политической жизни, и «неконвенциональное» – протестное, «экстраординарное» участие, как правило, в ситуации острых политических кризисов. Для формирования струтур гражданского общества крайне важно «эволюционизирование» именно «конвенциональной» вовлечённости людей в политику. «Конвенциональное» политическое участие имеет важное специфическое свойство: логику кумулятивности вовлечения людей в политику.

Разные формы участия людей в политике связаны друг с другом так, что следование одним из них достигается с большим трудом (напр., активное членство в партии), чем следование другим (напр., голосование). Поэтому, менее сложные, обязывающие и ресурсозатратные (время, энергия, средства) политические действия предшествуют более сложным. Отмеченное свойство кумулятивности политической вовлечённости было эмпирически подтверждено нами на основе применения метода шкалограмного анализа по Гуттману в социологических исследованиях на примере Кировограда (2004-2005 гг.). Результаты исследований позволили, также, сделать вывод об иерархичности структуры политического участия. Структуру предложено проанализировать как состоящую из восьми основных, наиболее типичных для украинского общества, форм вовлечённости граждан в политику, которые «выстраиваются» иерархично, от наиболее к наименее распространённым по количеству вовлечённых в них граждан:

1. Электоральная вовлечённость: участие в выборах (78.8% респондентов).

2. Познавательная вовлечённость: потребление информации о политике из СМИ (75.7%).

3. Экспрессивная вербальная вовлечённость: “высказаться” в разговорах о политике, обсуждение политических проблем (59.3%).  

4. Влияние на формирование мнений в малых группах: пропаганда и агитация усвоенной общественно-политической позиции (попытки убедить друзей, родственников в правоте своего мнения, взглядов) (39.8%). 

5. Вовлечённость мотивированная “проблемной ситуацией”: часто – «патрон-клиентные» отношения с политическими акторами в эгоистических целях «решения вопроса, проблемы» (индивидуальное обращение к представителям власти, депутатам) (10.2%).

6. Вовлечённость в политико-идеологические коммуникации: контакты, отношения с политическими актёрами – активистами общественно-политических движений, партий, агитаторами (10.0%).

7. Неинституциональные практики вовлечённости: неассоциированная деятельность в пользу политических акторов (делать что-либо в пользу какого-то общественно-политического движения или партии, политика, депутата) (4.8%).

8. Институциональные практики вовлечённости: членство и реальное участие в деятельности ассоциаций гражданской активности – общественно-политических движений, партий (4.5%).

Данные о совокупном участии граждан в выделенных восьми формах «политизации» удалось интегрировать (с применением подхода Л. Гуттмана) в единый количественный показатель – индекс  политического участия и показать, таким образом, возможность достаточно надёжного и валидного измерения уровня политического участия в социуме.

 

Чернова Л. Е.

доцент

м. Дніпропетровськ

ЕТНІЧНІ ГРОМАДИ ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ

ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

(ВІД СОЦІАЛЬНОЇ ФІЗИКИ ДО СОЦІАЛЬНОЇ ХІМІЇ)

             В історії людства діє головний механізм: об’єднання, інтеграції та розмежування, відго­родження у соціальному просторі. Причому, це дійсно дві сторони одного процесу розвитку суспільства. Будь-яке згуртування  в спільноти є одно­часно відокремлення від інших спільнот. Цей механізм соціальної взаємодії поєднує два підходу соціологічного знання та соціальних практик: солідарності та конфлікту. Соціальне партнерство заради громадянсь­кого миру і згоди не від’ємне від соціального конфлікту, який також утворює і згуртовує соціальні групові ідентичності, з їх спільними інтересами і самосвідомістю. Підтримка кордонів й меж: територіальних, соціальних, культурних, професійних, релігійних – основний зміст історії, освіти, структуризації та мобільності, державотворення. Спільноти не є дискретними, вони контактують, вплива­ють і створюють нові конфігурації.

            Етнос є за­сіб існування людських спільнот, його можна вважати суттю соціального буття. Генетична і культурна спадщина - умова його відтворення в нових генераціях. Етнос був першою формою суспільства як об’єднання родин, суспільством самим по собі. Етнос на цій стадії був і громадянським суспільством, і регулятивним механізмом керівництва. Для того часу найбільш значимі були родові, кровно-родинні зв’язки. Стадія аграрного суспільства з новим політично-державним устроєм поставила на перший план територіально-просторові ознаки етнічної свідомості, що значно збільшило масштаб самовизначення. Цьому періоду характерна назва народ, народність, яка вважається нами підвидом етносу (субетносу) на даній стадії розвитку. Ґрунт, земля, територія – є головними чинниками і в міжетнічних стосунках того часу. Індустріальне суспільство поставило питання створення національного ринку та  лобіювання економічних інтересів за рамками власної території, тому   субетнічні спільноти гуртуються в більші угрупування, а невеликі етноси в поліетнічні  суспільства — нації (як громадянство). Від династичних держав розвиток етносів переходить в площину національних держав з суверенітетом як головним принципом міжнародних відносин. Перехід до постіндустріального (інформаційного суспільства) послаблює національні держави і національну ідеологію. Глобалізація економіки, культури та простору спілкування, регіоноалізація політики, масові міграції виступають важливими чинниками руйнації національного суверенітету і ідеології. Простір країн і поселень стає простором потоків: ресурсних, інформаційних, людських. Межі життєвого прстору розмиваються. Але глобалізацію супроводжує локалізація, ідентичність у межах малих або традиційних спільнот. Традиційні  і патріархальні символи та цінності як коріння самовизначеності спільнот і осіб  в процесі глобальних трансформацій світу  активізується. У багатьох країнах   спостерігається піднесення національної свідомості етнічних меншин і пошуки етнічного коріння асимільованих прошарків. Змінюються норми, правила, інституціональні форми, але зберігається, хоч і ускладнюється та стає багатовекторною внутрішня та зовнішня ідентичність як орієнтація у соціальному просторі взаємодії.

Соціальна фізика з явними  дискретними межами змінюється на хімічні процеси органічного синтезу і спонтанної дистиляції, каталізатором яких виступає багатополярна і полікультурна мультидинамічна соціальна дійсність. Етнічні, релігійні, територіальні громади можуть розглядатися як   сітіві спільноти  нового  громадянського суспі­льства. Добровільна і свідома участь в них є головним принципом.

            Етнічні  групи розподіляються на популяції по формальним механічним ознакам (родовід, походження) з їх  гомогенними і змішаними шлюбами, стійким ядром популяції і диффузними краями. Етнічні спільноти  слід розглядати як окремі культурно визначені різновиди людства, які мають ще підвидове різноманіття (субетноси). Етнічні громади є інституціональною формою легітимності існування етнічних спільнот в мультимедійному просторі.

За часи державотворення в Україні  етнічні громади пройшли кілька етапів розвитку. Перші стихійні культурно змістовні  етнічні згуртування простих громадян та інтелігенції, українського етносу,  також «Товариства …культури і мови» (1986-1990рр.) швидко переростали в політичні та національно - територіальні громади під крилом Народного руху України, або за порадою та наглядом партійних та державних чиновників на  другому етапі (1991-1997р.р.).  Паралельні структури створені в ті часи існують до сих пір роз’єднуючи і без того нечисленні етнічні меншини на 3-5 організацій у кожному місці. Впливав також і закордоний фактор (спонсорські кошти). Третій етап (1998-2005 р.р.) характеризується структуризацією громад: були створені окремі органи з певними функціями (освітні, культурні, ре-лігійні, благодійні та ін.). Причому ця діяльність стимулюється і контролюється державними відповідними органами. На сьогодні можна  поділяти громади за кількістю, складом, типом керування на атомістичні (авторитарні), функціональні та дегітальні, символічні. Цей досвід може бути корисним для  розвитку громадянського суспільства  у всіх інших його проявах. Громади потребують від суспільства визнання їх прав на відмінність від більшості, вільного розвитку та представництва у всіх формах влади. Зараз багато говориться про збереження біо різноманіття  як умови майбутнього людства, також можна казати, що збереження етно-культурного і субетнічного різноманіття є запорукою ефективного розвитку суспільства . Ця ідея має бути ґрунтом розробки національної політики і ідеології в Україні.

Руденко Ю. Ю.

кандидат політичних наук

м.  Київ

РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ФОРМУВАННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

 

 В умовах фрагментарної поліетнічної культури держава змушена шукати загальнонаціональні духовні орієнтири, спроможні консолідувати суспільство. В Україні у якості останніх “пропонувалися” науковцями та політиками і ідеологія лібералізму, і культурні цінності часів Київської Русі, тощо.

            Вагома кількість дослідників пропонує пріоритетним орієнтиром розвитку суспільства  визнати національну ідею. Однак у цій площині точаться гострі суперечки щодо розуміння окресленого поняття.

На думку автора, коли ми говоримо про формування національної ідеї саме в Україні як державі поліетнічній, повинно йтися не про відродження етнічної самосвідомості корінного етносу - українців чи створення національної держави на етнічному ґрунті, а про формування національної ідеї на базі політичної концепції нації і, відповідно, такої політичної і національної свідомості, згідно якої національна єдність базується на сумісному політичному проекті, а не на принципі "крові".

Таким чином, національна ідея – це синтез духовного буття і духовної творчості народу, “згусток”  його свідомості, концентрований вираз уявлень нації про спосіб і головний напрям власного самоствердження, про те,  як і заради чого вона існує і, головне, яке її місце серед інших народів, у чому її особливість і цінність для людської цивілізації. Така національна ідея, поєднана із загальнолюдськими вартостями і ідеалами, може стати дієвим чинником національної консолідації.

Разом з тим національна ідеологія – це теж ідеологія. А до ідеології як такої у країнах  “соціалістичного табору”, до яких належить Україна, вельми неоднозначне і болісне ставлення. Це цілком зрозуміло. Навіть у конституціях цих країн  (у тому числі в Конституції України – ст. 15) закріплено положення стосовно того, що жодна з політичних ідеологій не може бути державною. Постійно звучать заклики до “деідеологізації” суспільства, навіть і серед науковців (наприклад, І. Кресіна, О. Мясников тощо). Але “деідеологізація” не повинна означати повне знищення ідеології як явища  суспільного життя. Це і неможливо. Поки існує людина, доти вона буде народжувати ідеї. І кожен етнос буде народжувати свої специфічні ідеї власного самоствердження.

Навіть можна зазначити, що в постіндустріальному суспільстві, особливою ознакою якого є провідна роль інтелектуальної праці, існує багато ідеологій, які відображають інтереси, цінності та домагання різних угруповань, не пов‘язаних безпосередньо з політикою. Тому ми можемо говорити про ідеологію науки, мистецтва, бізнесу та ін. Це локальні ідеології, котрі на відзнаку від політичних, не претендують на зміну суспільства та його соціально-політичних структур.

Але, на думку автора, твердження про небезпеку існування ідеологічної держави має право на існування тоді, коли ідеологічні імперативи  стають  не тільки конструюванням думки, не просто осмисленням прерогатив суспільного розвитку, а ототожнюються із структурою державної влади. Тобто ідеологічні підрозділи виступають як повноцінні відгалуження виконавчої та законодавчої влад. Таким чином, в організаційному плані “деідеологізація” повинна означати недопущення існування ідеологічних підрозділів у структурах влади, “продукція” яких могла б бути загальнообов‘язковою “для виконання” всіма членами суспільства.

Суспільство само повинно визначити, які цінності та форми організації життя прийнятні для нього. А ця ідентифікація може здійснитися за умови підтримки державою ідеологічної конкуренції в Україні.

Кожна соціальна спільність або етнічна група повинна бачити у державі не конкурента в ідеологічній сфері, а арбітра чи своєрідного третейського суддю. Держава повинна виконувати роль “компілятора” суспільної думки, що забезпечило б їй роль гаранта інтересів усіх соціальних груп, політичних сил і, безумовно, етнічних груп, які безпосередньо виступають суб‘єктами в ідеологічному процесі, а також і тих прошарків населення, що взагалі не цікавляться ніякими ідеологіями.

Разом з тим, держава не повинна виконувати функцію лише безпристрасного арбітру. Йдеться про те, що навіть найдемократичніші держави встановлюють у власному інформаційному просторі жорсткі рамки, які не допускають пропаганди  людиноненависницьких (наприклад, фашистських) ідей, і це цілком узгоджується із свободою слова.

            Тому вітчизняна внутрішня  державна політика повинна спрямовуватися на створення комплексної, широкомасштабної і довготривалої програми ”public relations” задля позитивного позиціювання стратегії, яка формуватиме суспільство, сконсолідоване єдиними  інтересами громадянства, що ідентифікує себе з цією державою і не уявляє свого існування поза  мовним і культурним простором. Можливо повинні існувати певні соціальні утворення, в яких вироблялася б технологія та методологія позиціювання національних демократичних  гуманістичних ідей.  Цікавим досвідом у цьому контексті може бути створення “фабрик думок”, як це відбувалося і відбувається на Заході. Фабрика думки – незалежна не орієнтована на прибуток дослідницька організація, створена в цілях обговорення і по, можливості, реалізації, важливих для суспільного (публічного) життя рішень.

Омельченко Н. О.

ст. викладач

м. Запоріжжя

РОЗВИТОК ДЕРЖАВИ В КОНТЕКСТІ ТЕОРІЇ САМООРГАНІЗАЦІЇ

 

З позицій теорії самоорганізації адаптація складної соціальної системи, якою є суспільство, до нових потреб відбувається через зміну існуючих структур у таких сферах як економічна, політична, соціальна та духовна.  Перехід від одного соціального порядку до іншого супроводжується явищами соціального хаосу, який виступає специфічним станом соціальної системи.  Розгортання самоорганізаційних механізмів трансформації соціальної системи та вихід на нові параметри порядку, а також існування системи в стані соціального хаосу залежить від історичних та структурно-функціональних характеристик суспільства.  Функціонування соціальної системи під час трансформації, процеси, що відбуваються в окремих сферах та підсистемах суспільства, набувають особливих якостей в стані соціального хаосу, зумовлюють характер та шляхи його подальшого розвитку.

Починаючи з виявлення аналогій між фізичними, хімічними, біологічними об'єктами, що характеризуються універсальністю процесів самоорганізації у мультиуніверсумі (А. Баблоянц, В. Басіос, Е. Ласло, К. Майнцер, Г. Ніколіс, І. Пригожин, Г. Хакен), дослідники все частіше звертаються до аналізу нелінійних процесів у живій природі та соціумі (Р. Аксельрод, П. А. Корнінг, Е. Янч); це також стосується концепцій соціоеволюції, які підкреслюють  спільність законів еволюції живої природи та соціальних систем (К. Д. Бейлі, М. Ейген, М. Д. Кондратьєв, М. В. Кузьмін, Е. Мезекілд, С. Расмусен, Дж. Скотт, С. Торбен, Р. Шустер).

Значний внесок у філософське осмислення тих світоглядних перспектив, що відкриває теорія самоорганізації внесли Л. Д. Бевзенко, В. П. Бех, В. В. Василькова, В. І. Воловик, В. Г. Воронкова, Л. С. Горбунова, І. С. Добронравова, Р. О. Додонов, О. Н. Князєва, С. П. Курдюмов, Г. Г. Малінецький, О. Е. Шноль, П. Еткінс, Н. Н. Моісеєв, Р. Том, С. Б. Кримський, Ю. І. Саєнко та інші.  У ряді їх досліджень ця теорія була застосована для моделювання динаміки соціальних систем.

Для проведення аналізу основних сфер життєдіяльності суспільства необхідно визначити: 1) умови стабілізації; 2) детермінанти оптимізації становлення нового соціального порядку.

Дослідження стану соціального хаосу дозволить надалі визначити стадії саморозгортання соціального порядку та умови, які дозволять оптимізувати управлінський вплив на пристосування складної соціальної системи до умов постійно змінюваного соціального і природного середовища.  Підгрунтям внутрішньої політики держави мають стати теоретичні конструкти, сформовані на засадах теорії самоорганізації.

Основною дететрмінантою оптимізації економічної сфери має стати підвищення інвестиційної привабливості країни та створення умов для притоку іноземних інветстицій, зменшення соціального навантаження на бюджет країни та обмеження дії соціальних програм.  Основною детермінантою оптимізації політичної сфери має стати відновлення довіри українського народу до владних інституцій та формування оптимістичної перспективи розвитку як країни в цілому, так і персональної життєвої стратегії зокрема.  Провідною детермінантою оптимізації соціальної сфери вважаємо перехід до адресної соціальної допомоги, яка не шкодить темпам загального економічного зростання і формується об’єктивними економічними можливостями держави.

Найактуальнішою детермінантою оптимізації духовної сфери на даному етапі розвитку соціальної системи вважаємо формування інтегративної ідеології, яка буде розділена більшістю соціальних верств.

Основними методологічними засадами, які дозволяють визначити детермінанти оптимізації виходу соціальної системи зі стану соціального хаосу в стан нового соціального порядку має бути: погляд на соціальну систему як таку, що здатна до самоорганізації та саморегуляції.  При цьому самоорганізація структур у соціальній системі – це постійне вирішення суперечності між процесами дезорганізації, які за допомогою дисипативних структур порушують усталений порядок, та процесами організації, коли ці ж дисипативні структури набувають здібності утворювати якісно новий порядок, більш складний, але більш дієвий своєю адекватністю новим потребам системи.

Розгортання суперечностей між процесами дезорганізації та організації становить сутність циклу соціальної динаміки: соціальний порядок – соціальний хаос – новий соціальний порядок.

Розглянувши соціально-філософську модель соціального хаосу, автор дисертаційного дослідження прагне визначити обумовлені попереднім аналізом умови формування нового соціального порядку та детермінанти його оптимізації в економічній, політичній, соціальній і духовній сферах суспільства.

Загальними детермінантами оптимізації розвитку України повинна стати  модель відкритого суспільства зі стійким розвитком.  Стійким розвитком можна вважати розвиток, що забезпечує потреби сучасного покоління, але не шкодить майбутнім поколінням у можливості забезпечити їх потреби.  Це реально за умов переходу від охорони навколишнього середовища до підпорядкування соціально-економічного розвитку законам природи та закономірностям розвитку систем, здатних до самоорганізації, попри обмеження, визначені цими законами у всіх сферах суспільства.  Системними елементами відкритого суспільства в умовах України слід вважати: правову державу, ринкове господарство і громадянське суспільство з консолідованою українською нацією. Ідеологія такого розвитку полягає в забезпеченні належної якості людського життя, стану природного середовища та соціальної впорядкованості суспільства.

Говорун О. В.

курсант

м. Київ

НАЦІОНАЛІЗМ ЯК ПЛАТФОРМА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

В МАЙБУТНЬОМУ

 

Слово „націоналізм” з’явилося не дуже давно. Вперше воно згадується у XV ст. : у Лейпцизькому університеті на одній із дискусій між професорами чеської „нації” та їхніми опонентами.

В українській публіцистиці термін „націоналізм” з’являється приблизно у 80 – 90-ті роки 19 ст. Важко сказати звідки він був запозичений. Тоді це слово не мало специфічного ідеологічного забарвлення і порівнювалося з певними почуттями, культурною ідентичністю або ж з діяльністю, спрямованою на захист культурних, політичних прав нації.

На рубежі 19 – 20 ст.ситуація змінилася: поділ національного руху призводить до ідеологізації і політизації поняття „націоналізм”.

Початок 20 ст. - після виходу публікацій Д. Донцова „Націоналізм”, а також праць Ю. Вассіяна, М. Сціборського, сформувалась остаточна тріада принципів українського націоналізму: незалежність, державність і соборність української нації.

Поняття „Український націоналізм” так само як і „націоналізм” узагалі – це передусім поняття за допомогою якого визначається явище чи сукупність явищ, що мають спільні характерні ознаки.

Говорячи про український націоналізм як про явище, ми можемо визначити його передусім як форму колективної свідомості, як політичну ідеологію, і зрештою - як політичний рух. У загальному плані український націоналізм – це світогляд, центральним елементом якого є визнання незаперечності, природності права на існування та легітимність націй загалом і української нації зокрема.

Світ стоїть на шляху глобалізації. Країни об’єднуються за різними ознаками, причинами. Наша планета має шанс стати єдиним величезним державоутворенням.

Прикладом цього є союз європейських держав. До Євроcоюзу входять найбільш розвинені країни. Оскільки Україна, держава з певним потенціалом, то перед нею, рано чи пізно постане таке питання.

Міждержавні союзи передбачають собою не лише безпосереднє об’єднання держав, а також створення спільних армій, економічного простору, вільну торгівлю між країнами, вільне переміщення громадян з однієї країни в іншу, а також багато іншого.

Виникає багато думок щодо майбутнього нашої держави вразі участі у подібних формуваннях. Більшість вважає, що консолідація з іншими системами права, економіки, культури спричинить тільки втрату Україною власного суверенітету, власної політики, „українства” як такого. Думка автора щодо цього питання грунтується на понятті „український націоналізм”, головним якого є:

По-перше: адекватне сприйняття націоналізму як явища (без ідеологічної, політичної заангажованості);

По-друге: відмовитись від „псевдонаціоналізму” (носіння шаравар, вишиванок, спілкування українською мовою лише з кон’юнктурних, чи пак ситуативних міркувань, демонстративно-показово тощо).

І останнє : спроба глибинного осмислення націоналізму, переходячи від теорії до практики втілення в життя справжніх українських національних інтересів, на всіх рівнях суспільства, як дорослих так і ще підростаючих громадян. Сприймаючи державу як певний організм, варто зазначити, що останній може дати зовсім іншу реакцію на всі вищезазначені процеси глобалізації світу. Входження до подібних наддержавних утворень може дати новий поштовх до розвитку  „українському націоналізмові”. Як держава, так і  суспільство в такому середовищі будenm зацікавлені в збереженні свого першоначала – „українства”.  І саме націоналізм може стати початковим поняттям, базисом нагромадження, збереження, а головне – продовження (а значить,  і забезпечення розвитку) сутності нації.

 

Романенко С. С.

ст. преподаватель

г. Одесса

О  РЕЗЕРВАХ  ГРАЖДАНСТВЕННОСТИ

 

Проблема процесса социализации личности, реализации гражданственности, возможности проявления своей активности и инициативы, обеспечения выбора здорового образа жизни человеком – это те вопросы, которые необходимо решать современному обществу наряду с вопросами социального обеспечения, экономического развития, политической стабильности, экологического равновесия и пр.

Механизм социализации личности в обществе происходит в различного рода подсистемах социума группах, сообществах, организациях, в которые объединяются люди или были объединены в процессе своей жизнедеятельности. Реальность общественных отношений всегда дана как реальность отношений в группе и между социальными группами. Принципиальным вопросом является вопрос о том, по какому критерию следует вычленять группы из того многообразия различного рода объединений, которые возникают в человеческом обществе.

Чтобы изучить процесс социализации личности, мы рассматриваем реально существующие группы, общности, в которых люди собраны вместе, объединены каким-то общим признаком, разновидностью совместной деятельности и определенным образом осознают свою принадлежность к этой группе. При этом, они являются самодеятельно-инициативными неформальными объединениями людей, спонтанно возникающими в обществе, формирующимися усилиями самих участников. Главное общее свойство этих объединений – они самостоятельно образуются именно по интересам и существуют вне организаций, создаваемых и руководимых органами государственной власти, политическими силами и движениями или коммерческими структурами. А также отличительным признаком рассматриваемых сообществ является их самоорганизация на основе интереса самих участников к двигательной спортивной деятельности.

Самоорганизация общества, по словам М. Мамардашвили, невозможна без высвобождения социальных сил, рождающихся во множестве самых разнообразных самостоятельных объединений, жизнеспособных и активных в разных сферах своей культуры. Философ имеет в виду различные подобные объединения, подчеркивая их необозримое разнообразие от Общества филателистов до Союза театральных деятелей.

Из такого множества и разнообразия объединений мы выделяем сообщества спортивного характера, а именно такие, где люди самоорганизуются и объединены интересом к двигательной спортивной деятельности. Такие сообщества и формируют массовый спорт.

Спорт как деятельность, воспроизводящая определённые базовые механизмы формирования личности, включает индивида в социальные общности и общественные организации. Социализация личности, будучи непрерывным процессом, посредством спорта осуществляется наиболее интенсивно. В спорте она выражается главным образом в изменении отношения к социальным ситуациям, вырабатывании социальной компетенции личности, определяя модели поведения и стиль жизни. В спорте, как особом виде активности, интегрирующем физиологические, психологические и социальные параметры человеческой жизни, решается вопрос о масштабе самоопределения и самоутверждения личности. Можно отметить специфику спортивной деятельности и ее роль для жизни как отдельного человека, так и всего общества с точки зрения актуализации человеческого потенциала.

Общество, в своем стремлении к свободной цивилизованной жизнедеятельности, не может не осознавать и не видеть в инициативных самоорганизующихся на основе интереса к двигательной спортивной деятельности объединениях средства, которое:

1) содействует обеспечению процесса развития гражданственности Украины;

2) предлагает равные возможности членам общества проявлять свою активность в самосовершенствовании своего организма и организации отдыха;

3) поддерживает граждан в выборе форм здорового образа жизни, основанного на личностных предпочтениях и  интересах;

4) дает возможность инициативы при выборе коллективных дружеских форм общения, обеспечивающих социализацию личности;

5) способствует гармоничному развитию человека, сохранению его биосоциальной целостности и ценности.

 

Тітаренко А. В.

магістрант

м. Одеса

ОСНОВНІ СКЛАДОВІ ІДЕЇ КОНСОЛІДАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

 

Конфлікт цінностей, будучи однією з осовних причин поглиблення кризи всіх сфер життя суспільства. Обумовив політичне протистояння, ідейне розмежування соціально-політичних чинностей, негативно впливаючи на ступінь політичної лояльності громадян, стан управління в країні, став провідним фактором відцентрових тенденцій у державному будівництві. Неясність для більшості суспільств системної соціальної стратегії політичної влади не дозволяє стабілізувати політичну систему, державне управління, упорядкувати процеси затвердження єдності в Україні, урегулювати конфлікти й розбіжності між центром і регіонами. Все це стосується принципових питань розвитку України з урахуванням традицій,цінностей, культури, світогляду й менталітету суспільства.

Сприйнятий у власних термінах досвід інших суспільств або ідеологічний міф активізує мобілізаційний потенціал задля досягнення загального блага у випадку, якщо основні його мотиви адаптовані до менталітету суспільства. Очевидно, що пропоновані суспільству “нові цінності” на даному єтапі недостатньо глибоко закріпилися в суспільній свідомості. Будь-яка запропонована сьогодні суспільству формула в галузі ідеології, права й моралі може перетворитися лише в набір слів, якщо невідомо, як люди й, в першу чергу, еліта приймають й оцінюють ті або інші поняття з політичного словника, який зміст у нихвкладають.

У той же час сучасна суспільно-політична реальність створює умови для формування нової політичної культури. Співвідношення тих, хто орієнтується на зміну стереотипів поводження, і тих. Хто віддає перевагу термінальним цінностям, є індикатором, що характеризує динаміку змін і виступає як стабілізуючий фактор, поряд з пасивними формами прояву лояльності. Тому, незважаючи на всі складності перехідного періоду, у суспільстві зберігається певна рівновага.

Вище викладене з усією очевидністю підводить нас до розуміння тієї обставини, що для України, її громадян життєво необхідна об’єднуюча загальнодержавна ідея, покликана якоюсь мірою компенсувати відсутність єдиних ідейно-світоглядних поглядів, консолідувати розколоте суспільство й забезпечити лояльність більшості населення стосовно держави й існуючій політичній владі. Звичайно потрібно починати з усвідомлення тих принципів, наяких повинна будуватися нова ціннісна система. Тут слід вести мову про багатомірну ситему принципів. Як представляється, існує два підходи, яких можна дотримуватися при розгляді цього питання.

1.       Поєднуюча, стабілізуюча система. Вона має три основні рівня – ідеї, що стабілізують кожен окремий регіон, символи, що інтегрують, державу в цілому; цінності, що з’єднують країну зі світовим співтовариством.

2.       Інтегруючі ідеї повинні з’єднатиУкраїну по двох напрямках: у часі – зв’язок минулого із сьогоденням; інтегрування у соціокультурному просторі.

У всіх цих випадках необхідно дотримуватися загального методологічного принципу – нові ідеї формуються не на порожньому місці, а на фундаменті тих вищих цінностей, які в нас уже існували й витримали перевірку часом.

Необхідно почати з обліку, інвентаризації й аналізу того, що об’єднує нашу країну з моменту її зародження до наших днів. На нашій території існували, змінюючи один одного різні типи держави. Нам необхідна єдина історія, заснована на її документах. Необхідно зробити її надбанням суспільства, частиною суспільної свідомості, більше того – активною й пріоритетною частиною.

Іншою складовою української ідеї – є ідея православ’я та общинності. Теоретично в багатоконфесійній країні, при дотриманні рівноправності, ніяке віросповідання не може бути центральним і переважаючим над іншим. Тим часом, не можна не визнати, що прагнення влади відродити православ’я одержує суспільну підтримку і є цілком розумним, тим більш, що більшість українців в незалежності від того, вірять вони в Бога чи ні, асоціюють себе із православ’ям. Звідси православ’я може виконати важливу соціокультурну місію, якщо духівництво й державна влада будуть дотримуватися правил й умов: лояльно ставитися до усіх інших релігійних об’єднань. Однак для формування основ політичної лояльності в Україніпо відношенню до нової державності не можна обмежуватися наявністю лише релігійної ідеї. Духовно вабливим для всіх народів була й залишається українська культура.

Слід зазначити, що будь-яку ідею консолідації суспільства та держави правомірно розглядати тільки в пакеті з іншими ідеями.

Така спадкоємність може забезпечитипевну консолідацію суспільства, лояльне відношення більшості населення до держави й, в остаточному підсумку, його стабільність. Цьому сприяє й та обставина, що, незважаючи на розходження в політичних поглядах і пристрастях, цілий ряд основних політичних принципів поєднує. Це створює грунт для соціального парнрнерства на основі поваги прав особистості,лояльного відношення не до конкретно обраного президента або уряду, а до держави й існуючої політичної влади в цілому.

Соколов В.

профессор

 Делиева Я. Г.

аспирант

г. Одесса

Социально-статусный состав «первых пятерок» лидеров – кандидатов в депутаты в Верховную Раду Украины V созыва

На протяжении полутора десятков лет в Украине выборы на всех уровнях – от сельских советов до Верховной Рады – имели всегда свои особенности. Процесс демократизации украинского общества стал все больше политизировать граждан страны, подталкивая к активному участию в выборных кампаниях.

26 марта 2006 года в Украине прошли выборы в Верховную Раду.

Сравнивая и анализируя ситуацию с выборами в Верховную Раду 1994 и 2006 года, следует отметить такие моменты, во-первых, изменения социально-экономического, политического, идеологического характера, как в самой Украине, так и в мире в целом, безусловно, повлияли на подготовку и проведение выборов 2006 года; во-вторых, президентские выборы в Украине 2004 года фактически раздробили (по крайней мере, разделили как минимум на три части – по определенным цветам) граждан страны. Правление новой власти в течение послевыборного времени привело к определенным кризисам, которые усугубили экономическое положение Украины, а значит, определили возрастание недовольств широких масс; в-третьих, бескрайняя многопартийность в Украине также наложила свой отпечаток на всю избирательную кампанию 2006 года. Абсолютное большинство из зарегистрированных 136 политических партий приняло участие в выборах – прямо (выдвигаясь самостоятельным списком) или опосредованно (в блоках, либо неофициально оказывая какую-либо помощь). Центризбирком зарегистрировал 45 партий и блоков, которые подали документы на участие в выборах 26 марта 2006 года.

Весьма характерен состав первой пятерки кандидатов в депутаты Верховной Рады Украины, чьи имена в определенной степени олицетворяют партию или блок. Именно эти имена будут обозначены в избирательных бюллетенях, по ним (кроме программы) и ориентировался массовый электорат.

Итак, кто же эти люди? 83,5% составляют мужчины, 16,5% женщины, до 35 лет – 9,8%, до 30 лет – 7,9%, старше 60 лет – 17,9% (каждый шестой). Примерно также каждый шестой – это ныне действующие депутаты. По роду занятий этот состав имеет свои особенности. Так, партийные функционеры составляют 13,8% от общего состава. Немало представителей частного бизнеса различного уровня, таковых 7,6% от общего состава лидирующих пятерок. Если еще к этой категории добавить тех, кто относится к сотрудникам частного сектора экономики, членов и председателей правлений различных фондов, и общественных организаций (имеющих свои фонды), просто предпринимателей, первых лиц (руководителей) негосударственных структур, то в сумме таковых набирается 26,8% состава. То есть более, чем каждый четвертый из лидеров имеет прямое отношение к частной собственности.

В государственных структурах трудится (служащие высшего звена, а также руководители) – 12,5%.

Нельзя не назвать имена известных людей, но не в экономике, политике, государственной деятельности, а в культуре, искусстве,  спорте. В их числе Кушнирук С.Г., тренер по гандболу («Третья сила»); Бенюк Б.М., актер государственного театра им. Франко («Свобода», Всеукраинское объединение); Байрак О.И., кинорежиссер (Партия политики Путина); Лыжичко Р.С., певица («Наша Украина», блок); Евдокименко-Ротару С.М., певица; Кличко В.В., спортсмен (Общественный блок ПОРА-ПРП) и др.

Почему привлекают таких людей в лидирующую пятерку – понятно. Главное – узнаваемость образа, персоны, лица.  А через это – и привлекательность политической партии или блока.

Наконец, в списках первых пятеркок партий и блоков есть и такие социальные категории, как научные работники, работники сферы образования, медики. Таковых 15,1% от общего состава «пятерок».

Значительное число пенсионеров в числе кандидатов в депутаты объяснимо. Сегодня в Украине свыше 14 млн. человек пенсионного возраста, что составляет почти 30% населения страны.

В числе лидеров, определяющих «лицо» партии лишь три человека, возраст которых не достигает 30 лет. И, несмотря на то, что по данным Госкомстата Украины в стране (на 2005 год) было около 11 млн. людей, чей возраст составлял 14-28 лет,. Верховная Рада, к сожалению, с каждым созывом сокращала количество молодых депутатов.

Таким образом, выборы депутатов Верховной Рады Украины V созыва еще раз показали, что неструктурированное Украинское общество не может быть представлено в органах власти сбалансированным соотношением, соответствующим нынешнему его состоянию.  Очевидно, потребуется еще определенное время и конечно же усилия самого общества, чтобы эта задача была решена в соответствии с основным законом страны – Конституцией Украины, в преамбуле которой говорится: Верховная Рада, как и все структуры власти, действуют «від імені Українського народу – громадян України всіх національностей…».

Гаврютина А. А.

соискатель

            г. Одесса

ЦЕРКОВНАЯ И ГОСУДАРСТВЕННАЯ ВЛАСТИ,

ИХ ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ

            Исследование особенностей эпох может помочь найти верные ответы на взаимовлияние государства и церкви. Человек  всегда был главным субъектом во взаимоотношениях между  ними. И степень влияния на человека определялfсь возможностями власти. Церковь на протяжении веков представляла собой не только религиозный институт, но и мощную, экономически развитую структуру, мало чем отличающуюся от государственной структуры. Богатства церкви приумножались не столько пожертвованиями прихожан, сколько политикой государства. Православная церковь становилась все более разветвленной. Многие могущественные монархи были обеспокоены влиянием церкви, представлявшей опасность для трона. Естественно, что государство стремилось превратить церковь в орудие собственной политики. Все должно было действовать на пользу государства и выполнять его волю. Нежеланием терпеть никакие соперничающие силы, в том числе и такую силу как церковь объясняются действия Петра Великого.  Петр 1 официально упразднил патриархат и провозгласил новый статус церкви, по которому патриархат был заменен Духовной Коллегией и Святейшим Синодом во главе со светским обер-прокурором. Начиная с эпохи Петра 1, в России церковь становится особо активным идеологическим помощником самодержавия, но уже не обладая той силой. С указанного периода, унижение церкви государством, той церкви, которая подпирала его, явилось самой серьезной ошибкой российской монархии, и фундаментальной причиной революции 1917 года. Государство всегда стремилось поставить церковь под свою юрисдикцию, оно вторгалось во внутреннюю жизнь церкви. Церковную власть можно считать разновидностью власти вообще. Ее формы, методы отрабатывались столетиями (тысячелетиями) и закреплялись в церковном праве.

 

 

 

 

Скачко Д. П.

викладач

м. Дніпропетровськ

ПУБЛІЧНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ РЕФОРМУВАННЯ В АСПЕКТІ СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

 

Із здобуттям незалежності та переходом України на ринкову модель побудови економічних відносин постало питання про перебудову суспільних відносин, однією із складових якої є їх адекватне правове регулювання. Одним із необхідних заходів системної перебудови є встановлення відповідних мір юридичної відповідальності. Стрімка нормотворча діяльність виразилась у прийнятті за останні роки більше 30 нормативних актів України, що присвячені встановленню та регламентації відповідальності юридичних осіб за скоєння ними правопорушень публічно-правового характеру [1, с.4]. Якщо поглянути на згаданий масив нормативних актів, якими встановлюється відповідальність юридичних осіб, не важко побачити принаймні дві властиві всім їм особливості. По-перше, всі вони так чи інакше пов’язані з регламентацією суспільних відносин у сфері господарської та підприємницької діяльності, а, по-друге, поява цих актів була зумовлена якісною зміною ролі держави в управлінні економічними процесами в країні. Фактично відбулася зміна системи державного управління економікою і відповідно змінився інструментарій, за допомогою якого здійснюється це управління [2; с.42]. В сучасних умовах сфера імперативного впливу на регулювання економічних процесів з боку держави має дуже обмежене застосування, тому головним завданням є формування системи суспільного виробництва, що регулюється самостійно. Проте сфера господарювання не є суспільною системою, що регулюється абсолютно самостійно, тому примусові заходи з боку державних органів покликані виправляти окремі недоліки в цій системі. Такими засобами зокрема є і заходи юридичної відповідальності.

Особливого значення в цих умовах набуває положення Закону УРСР „Про економічну самостійність Української РСР”, де у ст. 14 чітко зазначено, що незаконні дії або бездіяльність у сфері економіки є порушенням економічної самостійності Української РСР та інтересів юридичних і фізичних осіб та основним видом відповідальності за ці правопорушення є економічні санкції. Економічні санкції в такому розумінні – це поняття, що об’єднує групу юридичних санкцій економічного характеру. При цьому ними охоплюється не лише грошові санкції, або додаткові майнові санкції, до яких іноді звужують поняття відповідальності представники цивілістичної науки [3, c.331-334], а усі санкції економічного характеру, що застосовуються при порушеннях у сфері господарювання до самих суб’єктів, а не до окремих посадових осіб, і які виступають в якості одного з засобів стимулювання належної дисципліни учасників господарської діяльності [4, с.249]. Невипадково в проекті Господарського кодексу ця група санкцій отримала назву господарсько-управлінських. Однак при підготовці проекту Господарського кодексу до другого читання робоча комісія Верховної Ради України перейменувала цю групу санкцій в адміністративно-господарські [5, с. 867]. В повній мірі зазначена роль проявляється у характерних переважно для господарсько-правової відповідальності функціях: компенсаційно-відновлювальній, інформаційній та сигналізаційній; яка на думку Вінник О.М. має чотири форми, однією з яких і є адміністративно-господарські санкції [6, с.327]. При цьому властива юридичній відповідальності в цілому штрафна (карна) функція лише в незначній мірі характерна для господарсько-правової відповідальності, а провідною є компенсаційно-відновлювальна [6, с.320-321].

Однак в законодавстві відсутнє закріплення загальних принципів застосування подібних санкцій, через що виникає ситуація подвійного застосування санкцій: з боку контрагентів та з боку держави. Подібна ситуація призводить до спотворення нормальних умов конкуренції між суб’єктами господарювання, ставлячи порушника у більш невигідне положення або навіть може призвести до знищення самого суб’єкта. Це суперечить інтересам суспільства та держави, для яких більш корисною є підтримання ситуації конкуренції. Тому слід нормативно визначити основоположним принцип економічної доцільності при застосуванні подібних санкцій.

Література:

1. Зима О.Т. Адміністративна відповідальність юридичних осіб: автореф. Дис....к.ю.н.:12.00.07 / НЮАУ ім.Я.Мудрого. Х. – 2001.

2. Лук’янець Д.М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 220с.

3. Цивільне право України. Ч.1, підручник; за ред. Ч.Н.Азімова, С.Н.Приступи, В.М.Ігнатенка. – Х.: Право, 2000. – 368 с.

4. Мамутов В.К. Экономика и право: Сб. науч. тр. — К.: Юринком Интер, 2003. – 544 с.

5. Хозяйственное право / Под ред. В. К. Мамутова. – К., 2002.

6. Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атіка, 2004. – 624 с.

 

Бойко И.

г. Одесса

ГРАЖДАНСКОЕ ОБЩЕСТВО И ПОЛИТИЧЕСКАЯ СИСТЕМА ОБЩЕСТВА  В СООТНОШЕНИИ

 

Существует ли жизнеспособное разграничение между многочисленными "особыми интересами" гражданского общества и "общественным интересом"? Если существует, то, каким образом и кто должен блюсти этот общественный интерес? В случае, когда гражданские ассоциации тесно связаны с партиями, какие отношения между ними более способствуют внутренней демократии и позволяют лучше служить интересам граждан? Связана ли более высокая степень внутрипартийной демократии (и, следовательно, открытость "гражданскому обществу") с демократической формой правления, или же между ними не существует четкой взаимозависимости? А если нет, то, как  энергичное и активное представление интересов и требований гражданского общества примирить с нормами компромисса и взаимных уступок, в соответствии с которыми достигаются политические соглашения? Это и классические вопросы политической философии,  и эмпирические вопросы.

Чтобы понять, как функционирует та или иная форма правления, необходимо сначала обратиться к политическим соглашениям, которые лежат в ее основе, а также рассмотреть то воздействие, которое эти соглашения оказывают на общественные силы и гражданское общество.

В рамках гражданских ассоциаций происходит обучение взаимодействию, порождается доверие и обеспечивается коммуникация и выработка моделей коллективных действий. Членство в горизонтально упорядоченных организациях (типа спортивных клубов, кооперативов, обществ взаимопомощи, культурных обществ и добровольных союзов) положительно ассоциируется с хорошим управлением. Подобные ассоциации могут  участвовать в политической жизни, обращаясь к собственно политическим вопросам и при наличии представительства интересов общества.

Утверждение, что гражданские ассоциации должны быть "автономными", следует, на наш взгляд, трактовать дифференцировано, т.к. вследствие их интеграции  в политическую систему общества стали возможными демократические преобразования  в странах постсоветского пространства в последние годы. Без преувеличения можно отмечать конфликтный потенциал гражданского общества.

Политическая ассоциация на практике порождает гражданскую ассоциацию, а не наоборот, т.е. политические ассоциации можно считать школами, в которые ходят все граждане, чтобы познать общую теорию сотрудничества, а также, там, где запрещены политические ассоциации, гражданские ассоциации немногочисленны, слабы и неумело организованы. Они либо вовсе неспособны на большие проекты, либо не умеют их осуществить.

Нас интересуют те аспекты гражданского общества, которые касаются участия граждан в формировании органов государственной власти, определении их политики, контроле за государством и подчинении его интересам граждан, объединенных в составе этого общества. Те субъекты гражданского общества, которые осуществляют эти функции (политические партии и иные политические общественные объединения) обладают властными полномочиями для их выполнения.

Система территориального деления и организации управления страной предполагает наличие местного уровня организации власти. Согласно ст.3 Европейской хартии местного самоуправления «под местным самоуправлением понимается право и действительная способность местных сообществ контролировать и управлять в рамках закона под свою ответственность и на благо населения значительной частью общественных дел». Иными  словами местное самоуправление имеет принципиально иную природу и назначение, чем органы государственной власти, и тяготеет к гражданскому обществу.

Для того, чтобы государство выполняло возложенные на него функции, необходимо установление связи между ним и гражданским обществом, определение способов влияния общества на характер государства. Эта связь осуществляется посредством участия субъектов, образующих гражданское общество, в формировании государственных органов, выработке их политики. Сюда включены политические партии и иные политические общественные объединения,  другие субъекты избирательного процесса.

Тихонова Е.

студент

г. Одесса

РОЛЬ СОЦИОЛОГИЧЕСКИХ ИССЛЕДОВАНИЙ В ПОЛИТИЧЕСКИХ ПРЕДВЫБОРНЫХ ТЕХНОЛОГИЯХ

 

Современные политические системы основаны на принципах гражданских свобод, демократии и ответственности государства перед гражданами. Практическое воплощение этих принципов наиболее ярко проявляется в период выборов, когда народ изъявляет свою политическую волю в акте выбора руководства страны – президента и парламента. В предвыборный период активная борьба за голоса избирателей между различными политическими силами получает весьма широкое освещение в средствах массовой информации.

Успех любой предвыборной кампании зависит от умелой организации агитации. Особую роль в формировании электоральной базы играют различные СМИ, которые доносят до рядовых граждан информацию о тех или иных политиках или политических силах. Современная практика предвыборных кампаний предусматривает широкое использование результатов социологических исследований как для получения своевременной и относительно объективной информации о политических предпочтениях граждан, так и для влияния на эти предпочтения.

Политический выбор (как процесс принятия решения) предполагает определенную долю информированности граждан относительно спектра соперничающих политических сил. И кроме как из средств массовой информации получить интересующие сведения рядовому гражданину, как правило, неоткуда. Таким образом, напрашивается очевидный вывод, что предпочитая одного политика (политическую силу) другому, граждане в значительной мере основывают свой выбор на сведениях, полученных из наиболее значимых для них источников массовой информации, в том числе, и из распространяемых в них данных социологических исследований. Для осуществления подобных исследований трудятся множество различных социологических служб, как авторитетных научных институтов, так и  временных, созданных специально под выборы организаций.

Роль СМИ в формировании общественного мнения огромна. Есть данные, согласно которым 75% людей некритически воспринимают информацию, звучащую по радио, с экранов телевизоров, опубликованную в печатных и интернет-изданиях. Таким образом, наводняющие СМИ различные результаты соцопросов и рейтинги политических сил, в результате многократного повторения, исподволь внедряются в индивидуальное сознание и являются важным фактором, оказывающим влияние на формирование политического выбора граждан.

В научной практике распространены  три точки зрения на влияние рейтингов на избирателей. Сторонники первой, в том числе и французский социолог П. Шампань, считают, что политические рейтинги в период избирательных компаний следует запретить, так как результаты опросов способны влиять на людей и изменять их выбор в пользу той или иной политической силы. Их оппоненты не видят серьезной опасности в распространении социологических данных, поскольку относят к сфере влияний данной информации лишь 10 – 15% избирателей, которые к концу предвыборной кампании еще не определились с выбором. Социологи, придерживающиеся третьей точки зрения, считают, что результаты социологических опросов никак не влияют на формирование политических предпочтений граждан.

Однако, ряд социологических исследований показывает, что примерно треть избирателей недостаточно уверены в своем выборе или не определились с ним вплоть до последнего момента. Так, например, Киевский международный институт социологии  с 9 по 13 марта 2006 года провел исследование степени возможного воздействия результатов соцопросов на волеизъявление граждан, которое показало, что 17,4% опрошенных доверяют каким-либо социологическим центрам, 26,7% – не  доверяют, а 37,7% вообще не знакомы с результатами исследований. Вместе с тем, 73,9% респондентов собирались голосовать за избранную партию независимо от рейтинга, а 26,1% – готовы изменить свое мнение. (lenta.ru) Именно эти, не определившиеся с выбором граждане, и есть основная целевая аудитория для применения и испытания политических технологий. За этими небольшими вроде бы процентами социологических данных стоят миллионы голосов избирателей, которые могут привести к победе завоевавшую их лояльность силу.

Подводя итоги, следует отметить, что широко популяризируемые в средствах массовой информации результаты социологических исследований оказывают влияние на значительную часть электората (около 1/3). Поэтому на СМИ, как одном из важнейших институтов гражданского общества, лежит серьезная ответственность за своевременное размещение объективной информации, способствующей политическому выбору граждан. В свою очередь социологические исследования должны основываться на принципах объективности, научности, политической незаангажированности. Добросовестный подход научных организаций к изучению политических предпочтений граждан станет еще одним фактором демократизации отношений власти и гражданского общества.

Димова О. В.

кандидат політичних наук

м. Одеса

УКРАIНСЬКИЙ НАЦIОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР: ПIДГРУНТТЯ ДО РОЗБУДОВИ ГРОМАДСЬКОСТI ЧИ НI?

 

Р. Манєкін зазначав, що національна самобутність – лише невагома надбудова над безоднею колективного несвідомого, проте, її дієвість докорінно визначає як історичні долі розвинених етносів, так і біографічні обставини окремих особистостей. Національна самобутність співвідносна з поняттям “цивілізація”, але не тотожна і не опозитна йому. Національна самобутність укорінена в народних звичаях; вона виявляється в специфіці функціонування державних інститутів; і, поряд із цим, аж ніяк не обмежується міфотворчістю і не робить прямого впливу на формування інституціональних складової державної влади.

На погляд етнопсихологів, в українців також можна виділити деякі особливості національного характеру і національної свідомості. «Українці люблять простір і свободу. У них високо розвинені особистісні якості, що виявляються в почутті власної гідності, незалежності, індивідуалізму» (Філарет). Д. Чижевський стверджував, що для українців характерні емоційність, сентиментальність, чуттєвість і ліризм, що найяскравіше відбиваються в житті народу та в обрядах, своєрідності українського гумору. До позитивних національних рис українців відносяться працьовитість, гостинність, прагнення до освіти, статичність у сімейних відношеннях, прагнення до духовного життя, повагу до старших, мужність, здоровий оптимізм, прагнення до незалежності, універсальність. Серед негативних рис національного характеру українців необхідно виділити взаємне нерозуміння, схильність до анархізму, неузгодженість між словами і справами, непевність, відособленість, мрійливість, імпульсивність, індивідуалізм. На думку багатьох сучасних дослідників, однією з характерних рис української душі є інтровертивність – саме це і визначає високий рівень індивідуалізму в українців.

В даному контексті заслуговує на увагу позиція В.Яніва щодо з’ясування українських національно-психологічних особливостей. Згідно з його підходом, українець – це інтровертивна людина з сильним відчуттям свого “Я” та бажанням самовияву назовні, що засвідчує приналежність українського народу до індивідуалістичного культурного типу. Заглиблений у себе, маючи відчуття гідності, він прямує до скасування будь-яких обмежень особистої свободи. Небажання коритися волі іншого й прагнення до самовияву зумовили слабкий нахил до підпорядкування, поглиблений століттями неволі. При ідеалізації бунту загострювалися нескореність українців, анархічність і навіть нігілізм.

Прагнення до самовияву внаслідок несприятливих зовнішніх умов не могло повністю реалізуватися, тому воно посилює природну українську почуттєвість. Остання поряд з прагненням до самовияву є другою основною властивістю української духовності, що дістало у етнопсихологів характеристику “кордоцентричності”. Брак зовнішніх успіхів зміцнює інтровертивність українця, його пасивність, спричиняє своєрідну втечу від життя в світ ілюзій.

Українська людина співчутлива до долі ближнього, альтруїстична у бажанні нести допомогу, причому найзлиденнішим та найслабкішим. При розвиненому братолюбстві в українця послаблюється агресивність, войовничість як незгода з ідеалом справедливості й свободи. Проте, в нього залишається дух бунту проти несправедливості.

Українець неохоче ставиться до владного успіху сильнішого, авторитет якого мав би визнати. До визнання авторитету приходить через почуттєвість. Звідси пошана авторитетів невеликого масштабу і рідко – справжніх історичних авторитетів. Спільноти формуються під впливом почуттів, а не розуміння необхідності чи інтересу. Тому українець – людина “малих гуртів”, в які він вростає безпосередньо. Авторитет ідеалу набагато сильніший за авторитет особи, а протиставлення колишньої свободи сучасній неволі зміцнює традиціоналізм.

Така схема, за словами В. Яніва, дещо спрощує всю багатоманітність виявів українського характеру (оскільки є структуризацією констатацій), проте, вона може стати новою робочою гіпотезою, доповненою і верифікованою в подальших дослідженнях. Як теза автора: саме через призму національної підсвідомості та національного характеру відбуватиметься процес інтеріоризації цінностей і норм техногенного суспільства та структур громадянського суспільства.

Етнокультурними характерологічними вимірами української національної підсвідомості та свідомості, які імпонують формуванню громадянського суспільства, є, на думку автора, наступні: її інноваційна сприйнятливість та відкритість, висока адаптивність, вибірковість, геополітична врівноваженість, толерантність, компенсаторність та мобільність. Такі особливості, як глибинна рефлексивність, інтровертованість, консерватизм та інерційність, редукціонізм, амбівалентність, вочевидь, навпаки, “гальмуватимуть” модернізаційні процеси в Україні, які повинні трансформувати суспільство в якісно нову громадськість.

                                                                             

     Горпинич О.В.

доцент

г. Запорожье

 

ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ ГОСУДАРСТВА И ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА В УКРАИНЕ: ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ПОДХОДЫ И ПРАКТИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ

 

 

Характеризуя наиболее существенные особенности сегодняшнего дня Украины можно говорить о том, что в ней происходит становление гражданского общества. При этом встает известная проблема достижения необходимого баланса между государством и механизмами его влияния на общество, с одной стороны, и гражданским обществом – с другой. Такой баланс, на взгляд многих украинских и зарубежных ученых, является необходимым для построения демократического, социально ориентированного государства.

Процесс осмысления современных проблем гражданского общества происходит на фоне дестабилизации в сферах экономики, политики, духовной жизни, резкого социального расслоения общества, падения жизненного уровня огромных слоев населения, роста преступности и терроризма. Сегодня в обществе возникли совершенно новые проблемы: выживание людей, сохранение социума, обновление всех сфер жизни.

Гражданское общество – это целостная сфера общественной жизни, которая является относительно самостоятельной от государственных институтов и механизма государственной власти. Гражданское общество – это уникальная форма взаимодействия общественных индивидов, социальных групп, слоев и прослоек, которая балансирует  векторы своих слагаемых, выявляя равнодействующую множества индивидуальных и групповых  намерений и надежд. Не государство должно определять общий знаменатель общественных аспираций, т.к. оно принципиально не способно исполнять эти функции и может лишь имитировать этот процесс, а, наоборот, гражданское общество своим функционированием объективно воспроизводит общественные императивы политической системы, одновременно обосновывая становление таких государственных форм, которые были бы способны адекватно реагировать на объективные интересы общества.

Последовательное становление демократического гражданского общества требует цивилизованности взаимоотношений личности и государства, гармонизации отношений в обществе. Чем более развито гражданское общество, тем больше оснований для функционирования демократических форм государства. Развитость гражданского общества определяется не столько степенью охвата слоев населения, а сколько уровнем развития свободы личности, признаваемой в этом обществе.

 На современном этапе развития нашего государства перед Украиною встает задача поиска новых путей  развития и функционирования социуму. Главным направлением  на указанном направлении социальных преобразований стает формирование благоприятных условий для развития гражданского общества и  создания правового государства.

Под гражданским обществом понимается совокупность существующих в обществе неполитических отношений. Она включает в себя хозяйственные, социальные, культурные, духовные, семейно-бытовые отношения и институты, а также положения, роль, права и обязанности личности в системе общественных связей и социальных институтов. Эта сторона жизнедеятельности общества и отдельных индивидов, что находится за сферой влияния политических институтов, директивного регулирования и регламентации государства. Государство – форма политической организации общества, центральный и основной элемент политической организации общества. Потому понятия „государство” и „гражданское общество” делят целостный общественный организм на две взаимосвязанные и взаимообусловленные сферы общественной жизни – политическую и социальную.

Идеальное гражданское общество обуславливает также способ функционирования, что может быть представлен как концепция социального баланса. Эффективный механизм обеспечения баланса является важным вопросом для гражданского общества, поскольку он способствует созданию условий для стабильного развития каждого гражданина. Такой механизм содержит набор различных компонентов (таких как правовое регулирование, социальный контроль, деятельность организаций), которые формируют систему общественного диалога. Основным результатом „работы” такого механизма является баланс интересов всех групп общества.

Гармоничное взаимодействие институтов гражданского общества с государством даст возможность постепенно ограничить государственное вмешательства в экономическую и социокультурную жизнь граждан.

Гражданское общество – это сфера самопроявления свободных граждан и добровольно  сформировавшихся ассоциаций и организаций, огражденных соответствующими законами от прямого вмешательства и произвольной регламентации со стороны государственной власти.

В пространстве гражданского общества индивиды реализуют свои частные интересы и осуществляют индивидуальный выбор. Понятие «гражданское общество» и «государство» отражают различные стороны жизни общества, противостоящие друг другу.

Взаимодействие между государством и гражданским обществом является важным фактором в определении условий экономической, политической, профессиональной и социальной деятельности граждан. Хотя основною функциею гражданского общества есть защита индивидов от чрезмерного вмешательства государства в их дела, но его собственное развитие и благоприятные условия существования в значительной степени зависит от основных характеристик государства.

Нижельская  А. В.

доцент

Одесса

КОНСТИТКЦИОННАЯ ИДЕОЛОГИЯ В ИНСТИТУЦИОННОЙ СИСТЕМЕ ГРАЖДАНСКОГО ОБЩЕСТВА УКРАИНЫ

 

 Анализ различных философско-правовых подходов к пониманию гражданского общества, его соотношения с государством, свидетельствует о том, что развитое гражданское общество немыслимо без существования демократических институтов правового государства, обеспечивающего его правовую институционализацию и защиту. В этом плане гражданское общество можно представить как основанную на самоорганизации систему социально-экономических и политических отношений, функционирующих в правовом режиме социальной справедливости, свободы, удовлетворения материальных и духовных потребностей человека как высшей ценности гражданского общества.

 На нынешнем этапе Украина стремится к формированию именно такого гражданского общества. Это предполагает наличие согласованных, дополняющих друг друга действий государства и самого общества. Такая согласованность может наблюдаться только в условиях, когда государство действует во благо общества, что должно находить отражение в идеологии, лежащей в основе законодательства и прежде всего - Конституции, а общество, осознавая это, реализует ее основные принципы и ценности. Конституция в этом плане представляется Основным Законом и государства, и общества, причем интересам гражданского общества она должна отдавать предпочтение.

В Конституции Украины 1996г. отсутствуют самостоятельные нормы, посвященные гражданскому обществу, однако, в ней закреплена достаточно прочная основа для развития всех его основных институтов.

Украинский Основной Закон фиксирует основные общедемократические и общегуманистические идеи, лежащие в основе существования гражданского общества и характеризующие современную украинскую конституционную идеологию:

 во-первых, препятствует ограничению частных интересов, прав и свобод граждан;

во-вторых, закрепляет механизмы саморегулирования, гарантирует плюрализм идей и интересов, а значит, решает правовую задачу установления порядка разрешения конфликтов социальных интересов цивилизованными способами, подчинения публичной власти законам;

 в-третьих, закрепляя принцип идеологического многообразия, Конституция создает необходимое поле для развития самоорганизации гражданского общества, предоставляет ему возможность достичь наиболее приемлемых форм своего существования, выработать механизмы обеспечения оптимального, гармоничного сочетания частных и общественных интересов;

 в-четвертых, Конституция как правовая основа формирования гражданского общества выступает гарантом недопущения чрезмерного государственного вмешательства в сферу самоуправления и самоорганизации общества.

Институционализации гражданского общества представляется нам в качестве приоритетной задачи государственной и правовой политики. Государство должно способствовать трансформации конституционного правосознания граждан в духе новой конституционной идеологии.

Связь конституционного правосознания с общественной жизнью и институтами гражданского общества полнее всего обнаруживается в особенностях его функций.

Своеобразии социальных целей и задач конституционного правосознания в различных сферах деятельности участников правовых отношений позволяет выделить соответствующие этим сферам функции конституционного правосознания - правотворческую,  реализаторскую,  правоохранительную.

Такой методологический подход позволяет легитимизировать сложный процесс институциализации гражданского общества в Украине.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Секция 4. Национальная идеология и общечеловеческие ценности: в поисках компромисса

Романюк Л. В.

доцент

 Романюк В. Г.

доцент

м. Кам’янець-Подільський

ЦІННІСНА СФЕРА ОСОБИСТОСТІ –

ОСНОВА ІНТЕГРАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

І ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ

 

Пошук компромісів між національною ідеологією і загальнолюдськими цінностями є надзвичано актуальною і складною проблемою з причини розмитості парадигми національної ідеології на сучасному етапі розвитку України. Про це свідчать програми політичних партій, з якими вони вперше ідуть на вибори за пропорційною системою. Думка про те, що останніми роками в Україні були здеформовані, здевальвовані чи усунуті як безперспективні фундаментальні цінності та пріоритети, за якими живуть розвинені народи світу не відповідає дійсності. Справедливо зауважити, що деякі смисложиттєві цінності взагалі не були сформовані функціонально достатньою мірою, тобто девальвації та розпаду були піддані їх сурогати, замінники, котрі інтерпретувалися як цінності сучасної цивілізації. В нашій країні порушився більш-менш стрункий асоціативний ряд, пов’язаний з такими поняттями, як добро, істина, краса, свобода, гідність, відповідальність, людяність.

При уточненні національної ідеології відповідно до загальнолюдських цінностей необхідно враховувати, що при формуванні людяного, демократичного суспільства найважливішим виступає чинник свідомості людини-творця цього суспільства, а ціннісні орієнтації – ядром свідомості.

Методологічно компроміс між національною ідеологією і загальнолюдськими цінностями можливий на базі гуманістичної психології, за якою особистість розуміється як особливий психологічний інструмент, функція якого зводиться до координування та спрямування на розбудову людини, її людяності відносно іншої людини, суспільства і природи. Згідно цього підходу, головною ознакою розвиненої особистості, складовою її ядра, виступають ціннісні орієнтації. Система розвинених ціннісних орієнтацій на ґрунті цінностей утворює вісь свідомості людини, яка визначає рівень сталості та послідовності її дій і вчинків, спрямованості потреб та інтересів. Вони дозволяють відрізнити позитивне від негативного як у її внутрішньому, так і в зовнішньому світі, тобто є основою розв’язання проблеми вибору.

Схематично місце ціннісних орієнтацій в структурі особистості може бути представлено таким чином (мал. 1).

У схемі виділено місце цінностей, ціннісних орієнтацій і особистісних орієнтацій як окремих щаблів особистості людини, тому що синонімічне тлумачення цінностей та ціннісних орієнтацій і розуміння останніх як особистісних, не виключає думки деяких дослідників, що поряд з позитивними можуть існувати й негативні цінності, своєрідні цінності-вади. Але, якщо в цінності головне – спрямованість на соціальний прогрес і розвиток людини відповідно до її призначення (покликання) (Аристотель, П.Мірандолла, М.Мамардашвілі, Г.Оллпорт, В.Франкл та ін.), то вона не може бути негативною за своїм значенням, а відповідно й ціннісні орієнтації є виключно позитивними утвореннями.

                                       

                             ОСОБИСТІСТЬ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мал. 1.  Місце ціннісних орієнтацій в психологічній структурі особистості

 

Інша справа – особистісні орієнтації. Вони можуть бути і позитивними, і негативними. Особистісні орієнтації включають в себе спрямованість як на цінності, так і на вади, які виправдовуються об’єктивною реальністю, або громадською думкою. Проблема співвідношення ціннісних і особистісних орієнтацій – це своєрідна межа психологічного і етичного, межа власне особистісного і призначення людини в світі. Тут шкала значень простягається від абсолютно негативних значень до абсолютно позитивних, з усіма проміжними значеннями цінного і антицінного. Якщо до особистісних орієнтацій людини відноситися як до цілісної системи з етичної точки зору, то ця система включає орієнтації як на чесноти, так і на вади.

У процесі взаємодії людини з світом особистісні орієнтації визначають її реактивність чи проактивність, а ціннісні орієнтації – виключно проактивність. Бути проактивною людиною означає, що  поведінка людини залежить від її рішень, вона бере відповідальність за своє життя, може підкоряти свої почуття цінностям за особистим вибором, вона ініціює свою життєдіяльність і за неї відповідає.

Ціннісні орієнтації, виконуючи функцію відбору, мають суттєвий вплив на функції цілепокладання, прогнозування, планування, самоорганізації, контролю і корекції, комунікації. Вони є чинником, що регулює і частково детермінує мотивацію. Ціннісні орієнтації є специфічним результатом, якого можна досягти в майбутньому, тобто вони виконують і системотвірну функцію в структурі цілісної людини, і функцію цілеспрямованості її поведінки. У психологічному плані вони виступають у вигляді принципової спрямованості на життєві цілі й конкретні ідеали. Якщо цінності є психологічною підставою рішень про сенс життя, то ціннісні орієнтації визначають шляхи його реалізації.

Краснянська Н. Д.

викладач

Реутова О. В.

ст. викладач

 м. Одеса

ОСОБЛИВОСТІ  ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

 

Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали могутнім чинником розвитку цивілізації. На початку нового, третього тисячоліття вони не лише зумовили докорінні зміни як регіонального, так і глобального масштабу, а й призвели до величезних конфліктів і жертв.

 Для сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в органічній єдності із забезпеченням гармонізації етнічних інтересів і потреб на основі демократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських вартостей. І цілком очевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси, як етнополітика різних держав зможе забезпечувати прогнозування й регуляцію останніх, значною мірою залежатимуть майбутнє людства, його    перспективи як неповторного феномена у Всесвіті. Етнополітика – це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного об’єкта ( насамперед держави, політичних партій, громадсько-політичних рухів тощо) в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхніх стосунків з державою. Зміст етнополітики – застосування системи державних засобів для створення оптимальної, з точки зору національних інтересів, системи етнонаціональних відносин, врегулювання міжнаціональних конфліктів.

Людство складається з багатьох різних етносів. Іде пошук нових форм взаємовідносин етносів, народів, держав на основі злагоди, взаєморозуміння.

Споконвіку на території України живуть люди різних національностей, і сьогодні проживають представники 120 етносів. Іноетнічне населення нараховує 14 млн. осіб або 27,3% від усього населення України.

Незалежна Українська Держава, спираючись на давні традиції, позитивний міжнародний досвід, створює реальні умови для рівноправного розвитку всіх етносів, що осіли на її теренах. Державна політика в галузі міжнаціональних відносин має на меті утвердження в Україні загальнолюдських принципів свободи, гуманізму, соціальної справедливості та рівноправності громадян усіх національностей. Правові засади цієї політики ґрунтуються на принципах Загальної декларації прав людини, Рамкової Конвенції про захист національних меншин, законів України «Про національні меншини в Україні», «Про біженців», «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», «Про громадянство», «Про мови в Україні», «Про освіту», а також на «Основах законодавства України про культуру» тощо.

Красномовним свідченням демократичної етнополітики Української держави є Конституція України, прийнята в 1996р. Зокрема, ст. 11 Основного Закону гарантує державне сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Згідно із ст. 24 не може бути у громадян привілеїв чи обмежень за ознаками етнічного походження. Ст. 53 гарантує « громадянам, які належать до національних меншин», право на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Дискримінація за національною ознакою забороняється і карається законом.

Здійснення державної політики у сфері міжнаціональних відносин покладається на відповідні центральні і місцеві органи виконавчої влади. У Верховній Раді України діє Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. При місцевих радах депутатів можуть створюватися і функціонувати на громадських засадах дорадчі органи з представників національних меншин, порядок функціонування яких визначається відповідними депутатськими радами. Регулярно проводяться Всеукраїнські міжнаціональні конгреси. Культурна діяльність етносів стала відігравати вагому роль у пробудженні почуттів національної гідності, певності національних меншин у творчих силах своїх етносів, і є важливим чинником творення всеукраїнського культурного простору.

В Україні відбувається активний процес створення етнокультурних товариств, об’єднань, яких в Україні нараховується близько 270, у т.ч. 23 зі всеукраїнським статусом. Турбота про національні меншини стала однією з вузлових проблем етнонаціональної державної політики. У той же час ми активно виступаємо проти сепаратистських вимог деяких політиків про передачу Криму Росії, щодо створення автономій у південних та східних районах і претензій румунів на Північну Буковину та ін., адже такі дії спрямовані на підрив суверенітету та територіальної цілісності України.

Таким чином, в Україні з часу проголошення її незалежності розпочато формування державної етнополітики. Це складний і об’єктивний процес, пов'язаний з консолідацією всіх етнокомпонентів українського суспільства у державотворчому процесі, підвищення ролі держави у регулюванні міжнаціональних відносин, посиленням взаємовпливу рівнів політичної та міжетничної стабільності.

Токова С. О.

асистент

м. Біла Церква

про завдання вітчизняної школи на сучасному етапі

 

Нині ми, українці, переживаємо драматичні часи розбудови національної держави. Пошуку консолідуючої національної ідеї, сучасних концепцій суспільного та приватного життя, співзвучних народній ментальності та характеру. Історичним змістом цього процесу є вивільнення творчого потенціалу нації, створення адекватних умов його реалізації та збагачення. Світова практика переконує, що у розв’язанні цього завдання надзвичайно важливу роль відіграють національні системи освіти.

Школярі та студенти – це особливий і надзвичайно важливий чинник суспільного життя. Навколо цієї особливої сфери концентруються і складно взаємодіють численні задуми, надії та побоювання багатьох громадських, економічних, політичних і духовних сил та рухів українського сьогодення.

Дедалі нові явища та події щодня переконують нас у тому, що вся ця множина спрямованих на дитину і молодь впливів та взаємодій вимагає уважного педагогічного спостереження та аналізу, супроводу та координації, узгодження, а іноді й примирення. Роль диригента у цьому складному педагогічному ансамблі покликаний відігравати учитель.

Саме він за своїм службовим обов’язком допомагає молодій генерації українців зорієнтуватися у суспільному вирі подій та явищ – соціальних, економічних, інформаційних. А тому не можна недооцінювати його внесок у формування в учнівської молоді духовності, активного ставлення до навколишньої дійсності, умінь користуватися визначальними надбаннями демократичного суспільства. При цьому значне місце у процесі діяльності вчителя відводиться вибору ним системи цінностей, характерних для українського народу, формуванню мотивів, інтересів та ідеалів, які забезпечували б участь молодої генерації у відродженні української державності, зміцненні її суспільно-економічних відносин.

Проте розв’язання багатьох проблем і завдань педагогічної діяльності часто полишене на відкуп лише фаховій інтуїції і життєвій мудрості вчителів. За всієї дивовижної самовідданості й талановитості наших вчителів залишається невирішеною проблема системної цілісності педагогічного процесу, який стимулює розвиток молодої особи у навчальних закладах сьогоднішньої України.

Віднаходження та утвердження рівноваги щодо врахування, з одного боку, суспільних реальностей та вимог, а з іншого – особистісних потягів та індивідуальних прагнень школярів у процесі їх освіти – одне із основних завдань у діяльності сучасного вчителя.

Підкреслимо, що багато хто з українських вчителів вказують на нагальність та необхідність надолуження відставання у розв’язанні багатьох проблем вітчизняної школи.

Сучасна українська школа повинна розвиватись і крокувати в ногу з поступом життя, вона повинна забезпечувати своїм вихованцям можливості розширення особистісних перспектив відповідно до демократичних та плюралістичних тенденцій розвитку українського суспільства.

Провідна сучасна функція української школи полягає в тому, що вона покликана визначити головний напрямок та зміст усієї сукупності суспільних впливів, їх орієнтацію та прочитання в контексті цілеспрямованої педагогічної дії. Школа повинна рухатись назустріч іншим суспільним інституціям та структурам, які пов’язані з проблемами формування нових генерацій. Усвідомлюючи значення продуктивного використання позашкільного часу в наш динамічний, напружений і перевантажений інформацією вік, саме школа повинна педагогізувати соціалізуючі впливи різноманітних інституцій з метою надання цьому процесу керованого й позитивного цілеспрямованого характеру. Школа повинна відігравати особливу роль у реформуванні сучасного суспільства та створення нового способу людського життя. Сьогоднішнє високотехнологічне суспільство сповнене непередбачуваних змін, складнощів та проблем, а тому освоєння досвіду суспільного життя повинно відбуватися не у формі академічного учнівства та подальшої апробації і коригування його наслідків, а в єдності учнівства та практики реального життя, з подальшим збільшенням участі молодих громадян у житті суспільства. Лише при такому підході забезпечується об’єктивна оцінка, коригування та розвиток якостей особистості згідно з вимогами соціальної реальності.

Пошук і розвиток нових форм суспільного життя, як і творення нових форм людських якостей молодих генерацій, збереження та вдосконалення інфраструктури міжлюдських стосунків і взаємин з урахуванням національно-культурних традицій і покликів часу – це два боки одного й того самого завдання, яке стоїть перед сучасною національною школою. В умовах сьогодення школа повинна розвиватися адекватно, з урахуванням життєвих завдань українського суспільства.

Вирішення назрілої суспільної потреби модернізації вітчизняної школи на якісно нових принципах є запорукою успіху у побудові відкритого суспільства, гуманізації та демократизації всіх сфер суспільного життя та діяльності, якими позначена розбудова самостійної української держави.

 

Суріна  А. Ю.

викладач

м. Миколаїв

АНТРОПОКОСМІЗМ ЯК СИСТЕМОУТВОРЮЮЧИЙ ПРИНЦИП НООСФЕРНОГО МИСЛЕННЯ

 

Термін «ноосфера» історично пов'язаний з іменами В. І. Вернадського, Т. Шардена, Е. Леруа. Під ноосферою розуміється утворення більш високого рівня, ніж біосфера та існування окремої людської свідомості. Ноосфера начебто охоплює у собі всі види життя і всю сукупність людської свідомості у вищій єдності, утворюючи своєрідний «покров свідомості», розповсюджений по всій планеті. Таким підходом:

1) констатується факт виникнення деякої надсистеми, яка охоплює у вищій єдності природні й людські процеси на планеті;

2) вказується на можливість об’єктивної енергетичної природи цієї надсистеми;

3) виявляється загальна організуюча функція ноосфери.

Безумовно, концепція ноосфери несе в собі великий евристичний потенціал і має широке поле для пошуків закономірностей, притаманних ноосфері як організуючій надсистемі. Дослідженнями в цьому напрямі рухаються на сьогодні багато фахівців в різних галузях філософії. Так, наприклад, професор філософії Санкт-Петербурзького університету В. Н. Сагатовський вважає антропокосмізм системоутворюючим принципом ноосферного світогляду. Він виходить з того, що саме духовне життя в цілому повинно стати фундаментом організації ноосфери, визначаючим науково-технічні засоби реалізації духовної за суттю стратегії. Професор В. Н. Сагатовський зазначає, що протягом історії ми вже мали можливість простежити наслідки панування:

1) принципу космоцентризму (натуралістичний варіант) і теоцентризму (релігійний варіант), обидва з яких базуються на пріоритеті світу над людиною;

2) принципу антропоцентризму, який базується на пріоритеті людини над світом. Обидва варіанти приводили людство до череди всім відомих глобальних криз, тому він висуває

3) принцип антропокосмізму як паритету людини й світу, паритету, заснованому на взаємодоповненні, а не на протиставленні, або «склеюванні» на рівні постмодерністського колажу. В антропокосмізмі людина і світ, або антропос і космос, взаємодіють один з одним на засадах всеєдності.

Необхідно зазначити, що принцип антропокосмізму сягає своїм корінням в ідеї українсько-російського космізму, які починаються ще з філософії Г. С. Сковороди і вбирають в себе такі відомі на сьогодні поняття як «кордоцентризм», «всеєдність», «соборність», «софійність» тощо. Ідеї, співзвучні антропокосмізму, можна простежити як в працях релігійно-філософських мислителів, таких як П. Флоренський, В. Соловйов, М. Федоров, так і в творах дослідників природничо-наукового напряму, таких як М. Умов, М. Холодний, К. Ціолковський, О. Чижевський, В. Вернадський. На відміну від релігійного космізму, в природничо-науковому напрямі особлива увага приділялася осмисленню наукових досягнень, які впливають на взаємозв’язок людини й світу. Сучасні дослідники рухаються в напрямі розвитку принципу антропокосмізму на підґрунті ідей свої великих попередників, але вони прагнуть позбавити їх відчуття деякого утопізму і зробити їх більш пристосованими до сучасності, не втрачаючи при цьому пафосу глибоко моральних відносин між людиною й космосом.

Професор В. Н. Сагатовський виокремлює такі риси, притаманні принципу антропокосмізму:

1) в його основі лежить фундаментальний настрій любові до світу;

2) людина в цьому світі є не просто часткою вселенського кругообігу (як в космоцентризмі), але активною творчою істотою, яка своєю різноманітною діяльністю впливає на творче становлення світу;

3) з другого тезису випливає необхідність надмірної відповідальності кожної окремої людини за долю всього світу, тобто обираючи власний шлях між добром і злом, кожна людина творить тим самим і шлях цього світу в бік або гармонії (негентропії), або хаосу (ентропії);

4) антропокосмічна людина розуміючи, що пошуки гармонії неминуче сполучені з елементами трагічного в житті, стоїчно готова їх переносити;

5) визнання своєї відповідальності за світ припускає заміну оцінки результатів взаємодії з світом і характеру цієї взаємодії, тобто перехід від ідеології максимуму (хижацьке панування людини над природою, прагнення до максимальних прибутків будь-якою ціною, престижне споживання тощо) до ідеології оптимуму, про яку вже йшлося як про паритетні відносини людини й світу на засадах всеєдності.

З орієнтації на оптимум випливає необхідність діалогу і співпраці людини і світу, внаслідок якої вчинок постає як результат «глибинного спілкування» (Г. С. Батищев), «позахрамової літургії Загальної справи» (Н. Федоров), а не як взаємовигідний бізнес. На думку В. Н. Сагатовського, «загальною справою» на сьогодні є перехід планетної організації на рівень ноосфери як підхід до справжньої глобалізації (на відміну від глобалізації помилкової, яка здійснюється в наші часи у спробах панування однієї спільноти, наприклад, «золотого мільярду», над всіма іншими). На мою думку, якщо прагнути до погодження української національної ідеї з загальнолюдськими цінностями, то воно повинно прямувати саме в руслі формування ноосферного мислення на принципах антропокосмізму.

 

Черкас М.

аспірант

м. Одеса

Відчуження української державної мови –

реальна загроза занепаду і відчуження нації

 

Мова українська – це цвітіння губ

 

В Україні, на жаль, є дуже велика проблема з вживанням і шануванням української дер­жавної мови, яка фактично, особливо в містах, відчуженна. Закон України про мову не вико­нується, в першу чергу на державному рівні: в Верховній раді, в Уряді, в адміністраціях і т.д. В психіці значної кількості українців за більш як 350-річний мовно-культурний геноцид і на­сильницьку русифікацію все-таки здійснилися і закріпилися частково глибинні зміни, які те­пер виправити нелегко, але вкрай необхідно, бо саме мова народу породжує і підтримує На­родний Дух на глибинному рівні свідомості, який сьогодні надломлений дуже, але не злама­ний. Народний Дух, в свою чергу, породжує Національну ідею, національну свідомість, са­моповагу, патріотизм, прагнення, бажання, волю, мораль, ідеологію, дію і ревне відстою­вання, захист досягнутих в цій боротьбі результатів.

Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема – перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або загинути. І відповідальність за просвітлення і організацію суспільства на боротьбу за вирішення цієї дилеми лежить на нас, на українській національній інтелігенції. Треба просвітити і організувати зчужілих  на своїй землі людей, українців.

Творцем мови є народ. Мова –  найголовніший чинник, знаряддя повного порозуміння людей, нації зі світом. Із слів, промовлених саме рідною мовою, постає сила національних ідеалів, принципів, пріоритетів та інтересів, чого не буває, якщо українець висловлюється іншою мовою, – поверхневе розуміння є, а внутрішньої глибинної, переконливої сили нема.

Доля України тісно пов’язана із світовим історичним процесом. Україна виокремилася в незалежну державу без війни або довгої кривавої національно-визвольної боротьби, як це було і є у інших народів, – Бог допоміг. Українці отримали історичний шанс для національного самоусвідомлення, самоствердження і самореалізації у світовій спільноті націй. Все залежить тепер від нас самих.

Народ, нація без мови, як його основної, найважливішої ознаки і цінності, – його «візитної картки», втратить те, чим він докорінно відрізняється від інших народів, націй, – він «розмиється», «розчиниться» серед інших людей, що приведе до його тотальної дегенерації і відчуження. Всі інші ознаки, як-то: територія, державність, культура, менталітет, єдність думок, цілей, звичаїв, вчинків, побуту, фольклор та інші, є похідними від головної ознаки, бо вона є нічим незамінною, святою і обов’язковою державоутворюючою умовою існування народу, нації, країни.

Українці повинні рішуче відмежовуватися у мовному питанні від нав’язаного нам в минулому інтернаціоналізму, бо кожна нація у світовій спільноті цінна по-своєму і свою силу, цінність і привабливість черпає у власній природі, у власній ідеї.

На генному рівні мова є знаряддям національної свідомості народу, нації. Ії втрата зробить націю, народ неспроможними відстояти свою незалежність. З цього приводу український філософ О. Потебня пише: «Взагалі денаціоналізація зводиться до поганого виховання, до моральної хвороби; до неповного користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу; до ослаблення енергії мислі; до мерзоти запустіння на місці витиснутих, але нічим не замінених форм свідомості; до ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими;... до дезорганізації суспільства, аморальності, підлоти...», – тобто повне відчуження народу, нації від власних ідеалів, цінностей та від світової спільноти.

Як О.С. Пушкін в Росії відпрацював російську літературну мову, так наш Пророк Т.Г. Шевченко українською мовою «...співає так, як народ ще не співав, але він заспіває за Шевченком» (М. Костомаров), а недружелюбний В.Г. Бєлінський писав, що поезії Т.Г. Шевченка «...отличаются самым чистым малороссийским языком, который совершенно недоступен для нас, москалей, и потому лишает нас возможности оценить его по достоинству».  Ось в чому сенс і мета русифікації українців – лишити їх можливості усвідомлювати і розуміти себе.

Для повного і якісного відродження української мови треба увірувати і упевнитися в повну спроможність української нації розвиватися суверенно, «змити» з нашої свідомості «совкові намули» русофобства і жити своїм повноцінним життям, вважаючи русофільство ознакою громадянської неповноцінності українця.

Стан розповсюдження, вживання і шанування української державної мови сьогодні не гірший, ніж це було з єврейською мовою в кінці ХІХ ст. в часи Бен–Єхуда, який створив теорію сіонізму. Першим (і головним!) чинником його теорії було відродження мови іврит, якою на той час володіли лиш декілька євреїв у світі. Для цього він вважав за необхідне «принадження кількісного і якісного потенціалу, щільності населення і інтравертності, спрямування в середину...». Євреї, як ми знаємо, згуртувалися і вирішили цю дуже тяжку проблему. Ми ж сьогодні знаходимося в значно кращому стані. Цю «якість» і «інтровертність» повинні, зобов’язані вносити в життя всі, хто, в кінці-кінців, отримує заробітну платню з державного бюджету, а Конституцію і закони цієї самої держави відносно вживання і шанування державної української мови не виконують, – нема державності і доброзичливого сумління в вас, панове. Несолідно і некультурно.

Повернення в лоно української мови русифікованих в різні часи не по своїй волі українців, хоч вони, можливо, і не усвідомлюють епохальне значення і користь для них цього акту, є акцією вищої гуманності, духовності і благородства на рівні загальнолюдських цінностей, як ісход євреїв з Єгипту. Сьогодні українськими «мойсеями» повинні стати всі, кому за посадою чи за сумлінням дорога Україна українська (а не «дике поле»!), де всі національності рівноправні, живуть в злагоді і щасливо.

Невшупа Г.

Пилипенко В.

м.Одеса

СОБОРНІСТЬ  УКРАЇНИ

У  КОНТЕКСТІ СУЧАСНОГО  НАЦІОНАЛЬНОГО  ВІДРОДЖЕННЯ

 

 Сьогодні у політичному та духовному житті українського суспільства відбулися значні зміни. Національні пріоритети все більш  стали входити в систему духовних цінностей нашого суспільства Серед них ,як певний ідеал українського суспільства ,визначилось поняття "соборна Україна".

Поняття соборності пов’язане з релігійною свідомістю. У православній традиції воно співвідноситься з сутнісним аспектом  вчення про Церкву. Безпосереднє значення слова со-борність, соборна (від слова "собор") указує  на причетність церкви до соборів. Церква вміщує вчення вселенських та помісних соборів. Це  означає, що Церква має орган свого самовизначення у соборі. Крім  того, у понятті розуміється  те, що Церква збирає, вміщує у собі всі народи та простягається по всьому Всесвіту. Кожен член Церкви  перебуває в єдності з цілим Церкви, з духовною її основою. Вона означає життя у Христі Духом Святим яке є життя у істині і єдності. Застосування поняття у значно ширшому ніж релігійно-церковному контексті соціального та духовного життя свідчить про універсальність за своїм змістом та сутністю цього феномену. Воно означає  єдність народу, функціонування суспільства як єдиного ор-ганізму, у якому кожна людина не втратила свої індивідуальні особливості, національні ознаки, а об’єднання відбулось не стільки на засадах єдиної релігійної віри, але й того, що має назву українського духу.

Соборність визначалась як поняття нормативно-юридичне та геополітичне. Перш за все  під соборністю розумілось  об'єднання земель, єдина держава. Коли Україна стала незалежною державою, акцент почав ставитись на єдності народу ,що проживає на території цієї держави і вважає її своєю Батьківщиною. Звертання до «народу України» можна було почути у перші роки незалежності. Не мали значення при цьому національність, віросповідання людини. Поступово з’являється поняття «українська Україна» і йдеться вже про «український народ». Тобто услід за політичними змінами, досвідом життя в незалежній державі, розкриттям історичної правди щодо минулого українців відбувається і еволюція розуміння соборності. Тому соборність означає певний етап культурно-історичного розвитку державності та суспільства, його духовний стан, національну ідеологію. Соборність віддзеркалює  рівень  формування національної самосвідомості, національну форму усвідомлення загальнолюдських цінностей.

Поняття соборності як у релігійному, так і у світському значенні вміщує певні духовні і соціально-політичні ідеали і тому ставить перед людиною, громадянином визначені вимоги. Сьогодні стоїть задача ствердження дійсної незалежності, формування українській нації. Соборність передбачає відповідальність кожного за державні справи , розвинене чуття національної гідності. Але політичні процеси, що відбуваються у державі, наявно демонструють суттєві відмінності у самосвідомості українців західних та східних, центральних регіонів України, відсутність дійсно  української патріотичної  політичної еліти ,світоглядну невизначеність, соціальну де зорієнтованість, розгубленість  національної інтелігенції. Незважаючи на те, що 78 % населення визначили себе українцями продовжує ставитись питання про статус російської мови, існує реальна загроза знищення мови української.   Йдеться і про невисокий рівень самосвідомості людини, при якому вона не завжди може піднятися над марнотою повсякденного буття, має готовність  до мужнього вчинку. При соборності не може бути  місця маніпулюванню свідомістю людей, її здібність до об'єктивної оцінки ситуації.

Сьогодні ми бачимо значний вплив  на орієнтації в першу чергу інтелігенції харизматичних лідерів. Соборність дозволяє спілкуватися на рівних з іншими державами, виявляється у позбавленності від почуття національної неповноцінності, приниженості, чого теж зараз не вбачається. Соборність ставить гостре питання щодо єдиної помісної Церкви. Незалежна держава повинна мати і свою церкву. Християнське розуміння соборності та морально-етичного, духовного підґрунтя для її формування природно приводить до висновку щодо неабиякої ролі церкви в цьому процесі. Крім того, сьогодні релігія та церква на рівні суспільної думки, теоретичного рівня суспільної свідомості оцінюються як найбільш значущий та впливовий фактор у  відродженні духовних цінностей та ідеалів. Тому  пристосування людей до релігійної духовності  оцінюється як єдиний шлях до соборності . Але незважаючи на те, що відбулись  зміни керівництва держави, прийшли люди з національно-патріотичними гаслами, існує парадоксальне явище: церква, яка активно функціонує  на території України і має назву Української православної церкви веде шалену боротьбу проти самої держави, її незалежності .

Історія вітчизняного християнства свідчить про те, що у найскладніших політичних обставинах церква виступала консолідуючою  силою, виховувала патріотів, зберігала національні традиції, культуру, мову. Вже князем Володимиром церква створювалася як незалежна, відзеркалююча особливості національної культури. Ідеолог раннього періоду існування вітчизняного християнства Іларіон підкреслював як її суттєву ознаку те, що вона мала такий самий статус як і  інші церкви, могла спілкуватися з ними як рівна. Ії ієрархічна структура, організаційна влаштованість мала суттєві розбіжності з візантійською. Свої особливості мали й обряди. Вони несли на собі національну забарвленість. При цьому найхарактернішою рисою було те, що ніхто з її ієрархів не правив самовладно, ніхто з духовенства не приходив до громадян непрошений, всі церковні посади були виборні. Тобто церкві була властива соборноправність.  Вона виявляла себе і в проведенні ієрейських соборів  – зібрань священників певного міста. Вони відігравали роль  дорадчого органу при єпископі. Відбувалися також чернецькі собори ігуменів і архімандритів. У роботі соборів брали участь світські особи з правом вирішального голосу. Система патронату над церквою витіснила соборність та соборноправність,  а разом з цим привела до розладу і деморалізації церковного життя, втрати духовного впливу на суспільні процеси.

Сьогодні  ці наслідки можна легко побачити. Сучасна Україна являє собою багатоконфесійну державу і такою вона залишиться. Незважаючи на розбіжності віросповідання та культу, можна визначити деякі риси діяльності більшості релігійних спільнот, церков, які їх об’єднують. Всі вони втручаються у вирішення загальних для нашого суспільства проблем – моральних, виховних, культурних, навіть політичних. Можна побачити багато досягнень, особливо це стосується протестантських конфесій, у справі перевиховання молоді, регуляції зовнішніх форм її поведінки, прилучення до загальнолюдських цінностей. При цьому патріотичного спрямування як наслідки такої виховної роботи не вбачається. Ставлення до Батьківщини як цінності не формується. Замість цього поширена спрямованість на допомогу зарубіжного керівництва, спонсорів ,намагання через дану організацію виїхати за кордон, на постійне проживання. Цікаво те, що керівництво самих церков, люди, які  пережили гоніння у радянську добу, отримавши реальні права і свободи, теж при першій можливості намагаються змінити своє життя на краще у іншій країні. За своєю ідеологією християнство повинно вести до соборності, але на практиці церква як соціальний інститут руйнує відродження відповідних якостей людини.

Соборність – це довгий шлях перетворення  економічних та соціально-політичних умов життя, людини і суспільства. Вживаючи поняття «соборна Україна», ми  бачимо, що аналогічних понять у інших великих соціально-політичних спільнотах немає («соборна Німеччина», «соборна Росія» ). Цей феномен протистоїть ідеї месіанізму .Він  віддзеркалює суттєві особливості самої ментальності українців, те унікальне, невмируще, що існує у нашому народі і завдяки якому він вливається у загальнолюдське, формує  свою духовність..

Література:

1. Бердяєв Н. Судьба России. Ответы по психологи войны и национальности.М.,1918.

2. Голубенко П. Україна і Росія у світі культурних взаємин. Київ: Дніпро. – 1993.

3. Колодний А. М., Яроцький П.І. Історія релігії в Україні. Київ: Знання. – 1999.

4. Кокотюха А. А. Почему Украина не Россия. Харьков:Филио. – 2005. 

5. Отец Олександр Мень отвечает на вопросы слушателей.М.,1999.

 

Окушко В.Р.

профессор

Живобрицкая В.

г. Тирасполь

(Преднестровская Молдавская Республика)

ЭТНИЧЕСКИЕ И НАДЭТНИЧЕСКАЯ РОССИЙСКАЯ КУЛЬТУРЫ

В ПРИДНЕСТРОВЬЕ

 

В Северном Причерноморье последние полтора десятилетия существует формально непризнанное государственное образование – Приднестровская Молдавская Республика (Приднестровье). На данном этапе в границах этого государства на фоне постоянных этнических противоречий в соседних странах СНГ сохраняется очаг стабильности. Условие его возникновения и сохранения устойчивости представляет интерес с точки зрения опыта разрешения этнокультурных противоречий и модели решения межнациональных отношений. Уникальность приднестровского региона состоит в том, что полиэтничность его населения не только не приводит к межнациональной вражде, но и обеспечивает стабильность и мир. Молдаване,  русские и украинцы примерно в равных долях составляют 90% населения. Об этом небольшом крае, где культурная жизнь течет во многом отлично от таковой на соседних территориях, миру почти ничего неизвестно, а если и известно, то больше по политическим штампам.

Географически Приднестровье расположено в юго-восточной части Европы. Оно было провозглашено 2 сентября 1990 года на части территории бывшей Молдавской Советской Социалистической Республики (МССР). Граничит с запада с Республикой Молдова по реке Днестр, на юго-востоке с Республикой Украина по суше. Площадь более четырех тысяч квадратных километров (десятая доля от территории бывшей МССР), население около шестисот тысяч человек. Исторически Приднестровье на протяжении столетий культурно и экономически было тесно связано со славянскими государствами. В Х-ХІІ веках эта территория входила в состав Киевской Руси, несколькими веками позднее – в Речь Посполитую, а с конца XVIII века – в Российскую Империю (в составе Подольской и Херсонской губерний). Брестский мирный договор 1918 г. предусматривал включение приднестровских земель в состав Украины, а граница с Бесарабией должна была проходить по реке Днестр. С 1924 г. этот регион и часть территории Одесской области образовывали Молдавскую автономию в составе Украины со столицей в г. Тирасполь. Образование Молдавской АССР (1924 г.) было обусловлено не ее этническим составом, а политическими соображениями. С 1940 г. Приднестровье вошло в состав Молдавской ССР.

В силу исторических обстоятельств, на этой небольшой территории, на границе Восточнославянского и Романского мира, небольшое население без чьей-либо указки или замысла, само по себе «самопровозглашает» нечто вроде приднестровской «нации» со своими достаточно специфическими культурными условиями. Она зарождается в окружении стран, которые носят наименование своих титульных этносов. В этих странах с явно архаичным стремлением к этнократизации, нацменьшинства вне зависимости от предлагаемых властями решений и лозунгов, находятся в двусмысленном положении. Их не приглашают и они сами не стремятся влиться в новую формируемую нацию, носящую «титульное» наименование и управляемую чуждым, титульным этносом. Молдавский болгарин, скажем, не стремится назвать себя молдаванином, не идентифицирует себя с формирующейся «молдовской» нацией, он лишь житель этой страны. В Приднестровье же – три равноправных «нацменьшинства» естественно самоидентифицируются со своей общей («неэтнической») страной и это происходит спонтанно вне какого-либо политического навязывания или зависимости от решения вопроса о дипломатическом признании или непризнании страны.

Будучи самостоятельным, Приднестровье в отличие от других стран СНГ изначально было и остается неэтническим краем. Конституция ПМР не признает никаких преимуществ за титульным этносом – молдаванами. Официальное и реальное русско-молдавско-украинское трехязычье исключило возможность господства какого-либо этноса.  В то же время русский язык, будучи родным языком лишь одной трети граждан удерживает свой статус основного языка общения. Эти объективные обстоятельства определили особое субъективное отношение населения (большей частью нерусского!) к языку и культуре России. Достаточно своеобразная оценка ситуации выкристаллизовывается сегодня в Приднестровье и его университете.  Речь идет о попытках условного вычленения двух компонентов российской культуры. С различных исходных позиций, анализируя ситуацию в нашем и окрестных регионах деятели науки, культуры, образования все более отчетливо понимают историческое своеобразие культуры России. Вкратце оно сводится к тому, что великая культура, известная миру как русская, строго говоря, не является  культурой одного русского этноса.

Речь идет о различении в феномене культуры России двух составляющих. Первая – это этнокультура русских, аналогичная этнокультурам других народов, вторая – надэтническая Российская культура, порожденная особыми историческими условиями империи, очевидно, не имеющая аналогов. Первая – отставала и продолжает отставать, поскольку Россия, в отличие от бывших «колоний», не до конца осознала свое самостоятельное значение и ценность. Вторая – прочно вошла в историю развития мировой цивилизации. При всей дискутабельности такого подхода он, не только имеет право на существование, но может стать ключевым в решении множества проблем за пределами России и в ней самой. Русский язык, культура, образование на протяжении столетий несли особую духовно консолидирующую миссию на всей территории бывшего постсоветского пространства, создавая и укрепляя надэтническую целостность, единство интеллектуальной элиты СНГ. 

Гигантская глыба российской культуры волею исторических судеб принадлежит всему миру. Эта принадлежность заключена не только в том, что ее продукт отдан мировой культуре, но и в том, что создавали ее, пользуясь языком русских людей, их менталитетом, не одни русские, а всем миром, все «порабощенные», всяк сущий в ней язык.

Грани культуры, интеллигентности пересекают и размывают все этнокультурные грани. Конечно же, знание русского языка совершенно не означает близости к российской культуре. И другое, незнание, например, молдавского не приближает к надэтнической русской культуре, а наоборот отдаляет от нее. Но это, несомненно, так. Уважение, интерес и симпатия к нерусскому как раз важнейшие отличительные черты интернациональной российской культуры. Это – ее неотъемлемая особенность, ее несомненное преимущество. Она создавалась и продолжает создаваться усилиями творцов, принадлежащих к самым различным этнокультурным группам. Поэтому она по праву и принадлежит всем своим «соавторам».

 

Махмадаминова Г.

  г. Павлоград

СОЦИУМ КАК ФАКТОР ФОРМИРОВАНИЯ

ЦЕННОСТНЫХ УСТАНОВОК ЛИЧНОСТИ

 

Впервые понятие ценностных социальных установок введено У. Томасом и Ф. Знанецким в начале 20 века. Они синтезировали это понятие из философского «ценность» и психологического «установка». Ценностные установки – это индивидуальное отношение к объекту, определяемому как ценность в данной общности. В украинском социуме формирование и переход вербальных ценностных установок в открытое социальное поведение актуализируется, потому что:

- культурные  деформации и  инновации украинского  общества  приводят к   формированию ценностных установок искусственного характера, которые не подкрепляются реалиями и логикой развития общества;

- действуют социальные установки советского периода, которые неэффективны либо малоэффективны в украинском обществе, что влечёт маргинализацию целых социальных групп, т.е. существует целая когорта социально некомпетентных людей;

- появилось явление разрыва поколений, когда ценности родителей не актуальны для их детей;

- очевидна   ориентация  на  Запад,  предполагающая  освоение  либерально-демократических ценностей и построение рыночной экономики;

- формируются  новые  социально  желательные  образцы  поведения, которым предшествует формирование новых социальных установок;

- атрофируется  социальный  институт  семьи, который играет ключевую роль в формировании ценностей ребенка.

Общеизвестно, что процесс формирования ценностных установок происходит в обществе и под его глобальным воздействием. Отметим, что в социологии феномен формирования социальных установок, а особенно роль социума в этом процессе малоизучена, нет механизма, который бы раскрывал, пояснял формирование ценностных установок, а ведь, наличие известных социальных установок позволяет априори прогнозировать социальное поведение индивида или группы.

Особого осмысления требуют такие вопросы:

- при каких условиях существующая ценностная установка актуализируется и переходит в открытое поведение индивида?

- как можно произвести «подмену» существующих ценностных установок на другие, например, в случае ресоциализации индивида?

Для ответа на эти и многие другие вопросы, актуальные в эпоху индивидуализации жизненных стилей и полистилизма субкультур, нужна кооперация научного знания социологии и социальной психологии и широкое использование качественных методов сбора информации.

 

 

 

 

Заздравнова О. И.

профессор

г. Харьков

ИДЕОЛОГИЧЕСКИЙ ПЛЮРАЛИЗМ

КАК ИДЕОЛОГИЯ СОВРЕМЕННОГО СОЦИУМА

 

Вхождение в мир ценностного знания – один из показателей того, что индивид способен воспринимать других людей с их положительными  и отрицательными характеристиками как безусловно предпочтимых самому себе. Сам же он, обретает свое лицо в гармонической многоликости, соотнося себя с  другими, имманентно разделяет  существующую шкалу  социальных приоритетов в качестве универсального средства своего самоутверждения в мире людей. Это рационализированное и теоретически оформленное мироутверждение становится идеологией, т.е.  позицией определенной части человечества, соотносящегося с идеологиями иных социальных групп. Наверное, именно с позиций ценностного знания, выступающего в вариантах идеологии, уместно обратить внимание на современные оценки  идеологического плюрализма.

Современная философская и социологическая мысль балансирует между двумя крайностями в оценке идеологического плюрализма. Одна из них сводится к тому, что плюрализм идеологий следует однозначно оценивать как отрицательное явление постольку, поскольку он вносит элементы анархии и конфронтации в массовое сознание. Вторая крайность концентрируется вокруг мысли о том, что идеологический плюрализм – едва ли не самоцель человеческого сообщества, критерий его демократичности и внутренней свободы индивида; именно благодаря идеологическому плюрализму удается,  якобы, успешно преодолевать догматизм, консерватизм, тоталитаризм, авторитаризм.

Путь к решению данной дилеммы видится через осмысление содержательной стороны идеологии. Ведь идеология как область общественного самосознания представляет собой как бы смешение двух уровней знаний: знаний,  сформировавшихся на основе постоянного контакта с существующей реальностью, каковой она является на данный момент, и „знаний” о социальной реальности, которой никогда не существовало и возможность бытия которой весьма проблематична. Но если первый уровень знаний, вращаясь в кругу противоречий наличного социального бытия,  удовлетворяется обыденным, эмпирическим видением, то второй уровень знаний возможен лишь на основе относительно глубокого проникновения в глубинные структуры социальной эволюции. Самосознание на втором уровне соориентировано, собственно говоря, на сущностное постижение социальной эволюции;  частично используя знания первого уровня, „привязанные” к наличной социальной деятельности. Идеология продуцирует знания, опережающие медленно развивающиеся знания первого уровня, входя в противоречия с ними. В зависимости от того, какой уровень идеологического знания берется за „точку отсчета”, и возникают разные оценки идеологического плюрализма. На уровне пассивного восприятия удовлетворяются знания первого уровня, а потому ему соответствует негативное отношение к идеологическому плюрализму. Когда же самосознание поднимается к идее социальной эволюции в желательном направлении, то формируется положительная, но излишне эмоционально украшенная оценка знания социальных перспектив, и плюрализму придается статус самоценности.

Вместе с тем идеологический плюрализм сам по себе многолик, так как исповедует самоценность групповых, классовых, этнических, национальных и личностных начал. При этом нередко какие-либо из этих начал  абсолютизируются, гипертрофируются, им подыскиваются соответствующие основания и аргументация, что дает формальное право претендовать на исключительную способность выражать сущностные векторы социального прогресса. Естественно, что при этом не обходится без умышленных искажений наличного социального знания, всякого рода софизмов и подтасовок. Для того,  чтобы стать на уровень современных требований, идеологический плюрализм обязан ориентироваться на выяснение сущностных сил социальных противоречий, раскрывающих внутреннюю диалектику действительности, придающих многообразной мозаике человеческой жизнедеятельности определенную ценность.

Идеологическое противостояние закономерно и неустранимо до тех пор, пока разные части социального целого преследуют различные интересы и цели. Социальные группы высокого уровня организации, сформировавшие свои системы ценностей, поставлены в условия перманентных доказательств их преимущества по сравнению с ценностями других социальных групп, своего права если не на господство, то,  по крайней мере на сосуществование с ними в условиях единого социума.

Коваль И. А.

ассистент

 г. Харьков

ПРОБЛЕМА ВЫБОРА ВЕРЫ В УСЛОВИЯХ

СВОБОДЫ ВЕРОИСПОВЕДАНИЯ В СОВРЕМЕННОЙ УКРАИНЕ

 

На сегодняшний день в Украине действует множество различных религиозных конфессий. Выбор более чем обширный: от ортодоксальных церквей западного толка до экзотических сект восточного происхождения. С одной стороны, демократия в вопросе  выбора веры играет положительную роль, так как вероисповедание того или иного религиозного учения  всецело зависит от выбора отдельно взятого индивида. Но с другой стороны, известно немало примеров, когда церкви и конфессии, прошедшие регистрацию и действовавшие легально на территории Украины занимались под прикрытием веры более чем сомнительной деятельностью, что негативно сказалось на моральном и материальном состоянии граждан Украины.

Вызывает также неподдельный интерес выбор веры жителями Украины. Как известно, христианство является самой распространенной религией на территории Украины. Но если ранее, большая часть верующих на Украине исповедовали либо православие, либо католицизм, то сегодня прослеживается тенденция, что большая часть украинцев становится приверженцами новых христианских церквей. Так самую многочисленную паству имеют «Свидетели Иеговы», «Евангельские христиане-баптисты», «Церковь Христа» и т.д. Верующие массово переходят из ортодоксального христианства в вышеназванные церкви.. Почему так происходит?

Религия всегда была одной из самых консервативных сфер человеческой деятельности, так как она, по сути своей, не направлена на развитие. Любое развитие в рамках религии непременно приобретает еретический характер. Тем не менее, успех новых христианских церквей можно как раз связать с небоязнью новшеств, и стремлением соединить веру с новыми технологиями.

Система приобретения паствы в церквях неохристианского толка очень напоминает систему сетевого маркетинга, где задействованы и  рекламные технологии, и новые исследования в области психологии, и изучение потребностей жителей Украины, чем не занимается ортодоксальное христианство. И здесь уместным будет вспомнить русскую пословицу: «На всякий товар найдется  свой купец», даже, если в качестве товара продается вера. Вера продается и вера покупается. К сожалению, это уже стало реальностью.

Все дело в том, что зачастую человек попадает в подобные церкви и секты не потому, что он ищет Бога, ищет веру, а в результате удачно проведенной рекламной кампании со стороны проповедников. Равнодушие самая большая проблема современности, и одиночество – ее результат. Зачастую, вступая в подобные организации, человек ищет не общения с Богом, а общения с человеком. Общение с так называемыми «братьями» и «сестрами» заменяет семью и друзей, утерянных вследствие различных  жизненных обстоятельств. Подобным образом, человек пытается избавиться от одиночества и пастыри хорошо об этом знают.

 Но приход человека к Богу должен быть добровольным и искренним, а не случайным.     

Переходя в новую конфессию, человек отрекается от веры, в которую он был крещен изначально и принимает другую, при  этом, не то, что, не зная, что представляет собой новая вера, а, толком, не разобравшись в той вере, от которой он так легко отказался. Восхваляя преимущества новой веры, человек даже и не догадывается, что подобные положения были и в той вере, от которой он так легко отрекся.

Украина взяла курс на Европу, приоритетной становиться ориентация на Запад. Духовная жизнь граждан Украины также претерпевает серьезные изменения, под влиянием экономических и культурных преобразований. И даже складывается тенденция к тому, что все заимствованное – это непременно лучшее, высшее, признак цивилизации. Все же украинское – холопское, чего мы, зачастую, откровенно стесняемся.

Подобная ситуация присутствует сегодня и в сфере религии. Ортодоксальное христианство рассматривается как анахронизм, а люди, исповедующие его, безнадежно отставшими от времени. Однако, это далеко не так. Ведь та религия, которая веками существовала на определенной территории, несет в себе не только догматический аспект, а и историю того или иного народа, является отражением его духовной культуры. Отказываясь от религии своих отцов, мы отказывается не только от своей истории, культуры, но и от  самой Украины.     

Сорокіна Н. Г.

аспірант

м. Дніпропетровськ

ТРАНСФОРМАЦІЯ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ

СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

 

У сучасних умовах суспільного розвитку, коли весь світ опинився на межі двох тисячоліть, зважаючи на об'єктивні та суб'єктивні причини актуальним є розгляд основних складових соціокультурних цінностей суспільства. В такі переломні періоди зазнають трансформаційних змін не лише економічна та політична сфери суспільного розвитку, але й не менш важлива – соціокультурна. Недаремно сучасний стан розвитку цивілізації, в якому ми маємо можливість безпосередньо брати участь,  з яскравістю та гостротою висвітлює широкий спектр проблем у сфері державного управління формуванням соціокультурних цінностей.

            Це і проблема девальвації загальнолюдських цінностей, суспільної свідомості в цілому і окремої людини зокрема, а також зміна пріоритетів у творчій діяльності, уявна свобода вибору, засилля масової культури, які проникають всюди: на телеекрани, радіо, в кінотеатри, друковану продукцію тощо, втрата довіри як до самих ідеалів суспільства, так і до можливостей їх здійснення; це і, з одного боку, захоплення „чужою культурою” – бездумне намагання запровадити її на національному ґрунті, а з другого – однобічне використання національної культурної спадщини.

            Серед сучасних проблем розвитку соціокультурної сфери суспільства актуальною, насамперед, є проблема конструктивної ролі держави у подоланні негативних явищ, які виникають у цій сфері, а також у запобіганні їх подальшому виникненню.

            Розглядаючи  погляди Дж. Локка в контексті досліджуваної проблеми, відзначається переконаність його в тому, що більшість людей, вдовольняючись  запозиченими, отримуваними від інших правилами моралі, будують свою поведінку відповідно до стереотипів, які склалися в середовищі людей, де їм довелося народитися і виховуватися. Отже, у людей немає іншого критерію правильної та моральної поведінки, крім звичаїв своєї країни та громадянської думки людей, які їх оточують; ось чому вони, будучи залежними від думки та схвалення інших, а не живучи за законами природи, щонайменше прагнуть сприйняти закон природи із самого джерела і зрозуміти, на яких принципах базується їх обов'язок, які зобов'язання накладає, звідки з'являється.

            Важливе значення для розвитку суспільства та особистості має система моральних цінностей і пріоритетів. Вони виростають з культурно-історичної традиції, соціального досвіду народу, підтримуються й контролюються громадянською думкою та совістю людини й врегульовують відносини, забезпечуючи суспільну злагоду та порядок, до якого прагне кожне цивілізоване суспільство. Справедливим є те, що цивілізація має загальнолюдські цінності, якщо й не тотожні повністю, то в усякому разі подібні для всіх типів культур, народів і локальних соціальних систем. Співчуття, дружелюбність, ввічливість, сором'язливість, вдячність та інші елементарні норми обумовлюють правила поведінки людини у будь-якому суспільстві. Моральне всезагальне й моральне особливе переплітаються між собою, доповнюють одне одного, врегульовуючи відносини між людьми як членами сім'ї, колективу, народу чи нації, суспільства загалом. Як правило, моральні системи визрівають природнім чином. Вони проходять довгий період історичної еволюції, повторюючи в основних рисах історичну долю народу, цінностями якого вони є.

            Будучи національними, цінності української культурної традиції, як і будь-якого іншого народу, за змістом збігаються із загальнолюдськими. Тому, якщо йдеться про повернення до фундаментальних цінностей, ми маємо на увазі відродження й освоєння нашої культури й одночасно – усього культурного багатства, створеного людством.

            В ситуації втрати розпаду колишніх й недостатній зрілості та авторитетності новітніх партійно-громадських структур і організацій відповідальність за цей процес має взяти на себе, насамперед, держава. Саме вона здатна мобілізувати для цієї справи такі державні установи, як навчальні заклади, державні заклади культури, засоби масової інформації тощо. В міру розвитку соціуму і культури основну відповідальність за моральний прогрес людини буде перебирати на себе громадянське суспільство.      

Аналіз сучасного стану і розвитку соціокультурної політики в нашій країні, дає змогу відзначити необхідність пошуку оптимальних шляхів реалізації соціокультурної політики Української держави, яка має ґрунтуватися на всьому розмаїтті та багатстві української та світової культурної спадщини, сприяти сучасним процесам державотворення, відродженню національної самобутності українського народу, що спонукатиме розквіт та злет української соціокультури, допоможе усвідомити українському народу його шляхетну роль творця власної історії, і все це має відбуватися на основі органічного поєднання національних, державних та загальнолюдських цінностей.

Папоротная Т. Л.

ассистент

г. Харьков

МОРАЛЬНЫЕ ОСНОВАНИЯ  СОЦИУМА

 

Мораль как форма общественного сознания возникает как интуитивное осознание по-требности индивида в других людях, будь то члены кровнородственных  коллективов или участники коллективных акций. Связь индивида с другими людьми в этих случаях  фиксиру-ется как в непосредственных, так и в опосредованных  контактах – через приобщение к куль-турным феноменам – и входит в содержание глубинных слоев человеческой культуры по-стольку, поскольку всякий индивид, включенный в эти связи, обретает самоценность в сис-темах взаимодействия людей. В данном случае речь идет о мере “человечности“ индивида, о степени его приближения не только к знакомым, но и к незнакомым людям (к последним – в основном опять-таки через культурные ценности). Так формируется социум – система чело-веческих связей, базирующихся на принципе “одинакового прочтения“ людьми летописи своей истории и определения шкалы безусловных человеческих ценностей. Мораль, следовательно, появляется с такой же необходимостью, с какой люди индивидуализируются на основе отношений, задаваемых общественным трудом, становятся историческими существами, обобществляют  себя в качестве человечества. В самом общем виде ее можно охарактеризовать как гуманистическое измерение, гуманистическую заданность истории. Примат ценностного отношения человека к миру перед отношением познавательным придает морали и ее нормам статус ценности ценностей. Официальная мораль уже фактом своего наличия формирует иллюзию свершившегося синтеза в ценностных организациях всех социальных групп данного общества. Морализаторство – форма проявления официальной морали, когда преследуются цели, весьма далеко отстоящие от благородных целей достижения добра и согласия. Посредством морализаторства, в принципе, достигается переведение любых социальных проблем в духовную плоскость и путем соединения индивидуального аскетизма с ханжеским лицемерием эти проблемы утрачивают свою социальную актуальность. Морализаторство возникает в результате искажения глубинных социальных оснований, что находит свое отражение в извращении коренного интереса, представленного в идеологии в качестве коренного. Статус же коренного общественного интереса предполагает действительную всеобщность последнего для конкретного общественного целого. Малейшая подтасовка каких-либо частных мотивов (будь-то классовый частный интерес, корпоративный или ведомственный, частно-эгоистический и т.п.) в качестве всеобщего общественного интереса задает тот вектор искаженности, который незамедлительно продуцируется в практической жизнедеятельности. Так, мораль оборачивается морализаторством с явной или завуалированной апологетикой, с одной стороны, и манипулированием массовым сознанием – с другой.  На  уровне живой поведенческой практики появляется феномен “двойной“ поведенческой морали – “для себя“ и “для других“, рождающей практическую безнравственность человека в такой социальной ситуации.

Общественное сознание посттоталитарной Украины характеризуется высокой степенью нравственной демагогии. Это находит проявление, по крайней мере, в  трех моментах. Во-первых, общественные цели формируются, задаются  и обнародуются в нарочито нео-пределенных, акцентированнно возвышенных, заведомо непроверяемых формах: “возрождение украинской духовности“, “восстановление исторического наследия“, “возвращение в цивилизацию“, “европейский выбор“ и т.д. По сути дела, объявляется кампания  по внедрению идеи “Великой Украины“, когда как-то неудобно думать и говорить о таких ничтожных вещах, как минимальное материальное обеспечение отдельного индивида, разгул коррупции в правоохранительных органах, продажность политиков, мздоимство и местнический произвол администрации.

Во-вторых, общественная полемика с прямого попустительства властей доводится до состояния нравственного неистовства, закрывающего пути для каких-либо компромиссов, а тем более для консенсуса противоборствующих сторон. Последние обмениваются такими полярными характеристиками, как “коммуно-фашисты“ и “дерьмократы“, “вассалы Москвы“ и “агенты ЦРУ“, “коммунистические подонки“ и “националистические мерзавцы“.

В-третьих, нравственно-изничтожающие характеристики доводятся до бытийных глу-бин. Противник – не просто нехороший человек, он – носитель инфернальных  качеств, пы-тающийся склонить в свою веру окружающих с целью их гражданского и личностного рас-тления.

Постоянная апелляция морали к должному отражает объективную тенденцию соци-ального прогресса: ориентируя на выход из наличного данного, мораль как бы поднимает человека над обстоятельствами, которые со стороны своих глубинных оснований представ-ляют уже реализованное должное, но обнаружившее на данный момент свое несоответствие социальному идеалу. Поэтому всякий раз потребность в должном возникает как осознание необходимости коррекции уже сущего, т.е. содержит в себе критическое осознание действи-тельности и импульс конструктивного преобразования этой действительности.

 Катаева Л. А.

доцент

г. Одесса

АКСИОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ

СОВРЕМЕННОГО УКРАИНСКОГО СОЦИУМА

 

Украина на перепутье. Географически находясь в Европе, она естественно не может находиться в стороне от тех процессов, которые происходят там. Однако, возникает множество вопросов относительно того, насколько глубоки должны быть связи с европейским сообществом и в каких сферах? Будет ли это равным партнерством или полным подчинением и растворением характерных особенностей, традиций, сложившихся отношений украинского социума, и будет ли это благом для Украины? Если посмотреть с каким багажом социальных проблем мы хотим войти в европейское сообщество, то не будет ли это фактором, способствующим появлению еще больших противоречий  и нестабильности в нашем государстве? Ответить на все эти вопросы довольно сложно.

Безусловно, в Украине ощущается необходимость кардинальных изменений в жизни общества и она пытается обрести свое место в современном мире. Некоторые тенденции поиска путей к этому уже наметились. Одной из распространенных точек зрения (наряду с другой – духовным и экономическим единением с Россией) является представление о том, что только европейская интеграция нужна Украине. Возрожденческо – просветительский образ Европы – притягательно тем, что для него характерна ориентация на развитую экономику, защищенность социальных интересов, ценность знания, высокая значимость просвещения, образования. Но с другой стороны, в нем же присутствует и то, что вызывает  у нас неприятие – рационализованность западной цивилизации.

 В рамках проблемы взаимодействия социальных систем вопрос об их готовности к восприятию друг друга является ключевым и затрагивает рассмотрение не только  механизма интеграции, но и анализ сходства элементов системы, потенциальных возможностей их изменения без разрушения целостности обеих. Решается задача, какой общественный материал должен лечь в основание этого процесса.

Для того чтобы лучше понять имеющийся потенциал для интеграции социальных систем, по мнению многих философов, необходимо выявить  не только политические, экономические, военные, правовые стороны этого явления, но и аксиологический аспект данных социумов, так как именно ценности являются основными индикаторами качества жизни. Это – глубинные регуляторы, управляющие действиями человека. Они формируют представления о реальной действительности. Роль их особенно велика в условиях социального кризиса. Именно он порождает аксиологические проблемы, которые часто вызываются переоценкой ценностей на переломных этапах развития общества и раскрывают вечные вопросы бытия в болевых точках своего времени.    

В Украине за последние пятнадцать лет в силу экономических, политических причин сформировался достаточно большой слой людей разнообразный по своему  социально- экономическому, культурному статусу, возрастному и этническому происхождению, которому свойственны деструктивность психологического состояния, отчужденность от нравственных ценностей, извращенные представления о достоинстве, милосердии, добре. Да и в целом обществе все большее распространение получают ценности потребления, прагматизма. Почти полностью исчезают такие качества, как стремление быть полезным людям, находить смысл жизни в общественно значимой работе, в создании крепкой семьи. Следствием происходящих серьезных изменений в шкале жизненных ориентаций (значительного уменьшения сферы социальных ценностей и возрастания сугубо индивидуалистических) – возникает кризис человечности и социальности, утрачиваются высшие экзистенциальные ценности. Человек, чувствуя, что он является не целью общественной жизни, а всего лишь средством, становится свободным от моральных ограничений. Нравственность и ее ценности при этом оказываются некими идеалами, очень возвышенными, но реализуемыми в исключительных случаях.

Естественно, экономическое положение, задавая низкий жизненный уровень, оказывает влияние на социально-психологический статус человека, вынуждает его воспринимать мир только на расстоянии собственного интереса. Находясь в состоянии социальной незащищенности, неуверенности в завтрашнем дне, часто испытывая ощущения бессилия, многие руководствуются, прежде всего, целью самосохранения и вследствие этого –  противопоставляют себя миру, другим людям. Поэтому жизненные ценности, которыми они направляются в своих устремлениях и действиях, в повседневном поведении часто проявляются как черствость и агрессивность, а отсюда растущая волна преступности.

Скорее всего, такой ценностный багаж нашего общества не позволит Европе принять нас на равных, не говоря уже о тех слабых экономических, неработающих правовых законах жизни Украинского социума. Да и хочет ли европейское сообщество видеть нас равными, или только как еще один элемент натовской системы? Безусловно, Украина должна использовать выгодные двусторонние экономические, культурные отношения с европейскими государствами, чтобы направить их в русло решения задач становления Украины, как экономически сильного, истинно демократического, правового государства, где защита о человеке станет приоритетной, и что, в свою очередь, будет способствовать формированию нравственных ценностей. Но, возможно, для достижения этой цели на нынешнем этапе развития совсем необязательно растворяться в европейском сообществе, а надо лишь  полнее использовать те  потенциалы, которые заложены в нашем государстве.

Грядущие перемены, утраты и приобретения, которые они несут, являются жизненно важными для всех граждан Украины, и, наверное, поэтому определять путь развития страны должны все граждане, а не отдельные политики.  

В современном нестабильном украинском социуме перед каждым из граждан вопрос о направлении и смысле грядущих перемен, утратах и приобретениях которые они несут, является жизненно важным, и, наверное, решать это надо всем гражданам, а не отдельным политикам.       

До тех пор, пока нравственность не станет приоритетной и не будет отличительной чертой украинского общества, трудно говорить о гуманизме, который требует преодоления  деформации социальных связей в реальных условиях существования. В принципе общество не может повторить какой-либо из предшествующих этапов своего развития: действует закон необратимости истории.

Состояние культуры характеризуется проявленностью духовных ценностей в разнообразных носителях. Такой образ культуры и общечеловечен и конкретен. Конечно, так понимаемую культуру невозможно ни возродить, ни законсервировать, ни внедрить в сознание и бытие по заказу. Исходя из такого понимания, возможно только не копируя слепо ничьих цивилизационных и культурных форм – цивилизовать жизни, создавая для начала хотя бы элементарные условия для творческой, свободной и ответственной самореализации каждого конкретного человека, который и есть высшая ценность в иерархии жизненных ценностей.

Шевчук Е. Н.

доцент

г.  Одесса

УКРАИНА В КОНТЕКСТЕ РАЗВИТИЯ БИОЭТИКИ

 

Биоэтика сегодня  – это не только одно из новых направлений современной профессиональной и общей этики, но и область исследований огромной социально-практической значимости,  тема общественных дискуссий и моральных решений. Она отстаивает необходимость гуманного и уважительного отношения к человеку, к любому существу, к природе и, вообще, ко всему живому. Структурно современная биоэтика имеет синкретический характер. Ее принципы основаны на идеалах демократии и гуманизма. Она опирается также на традиционные моральные ценности европейской  культуры, религиозные течения Запада и Востока, среди которых большую роль играет христианство.

Мировое научное сообщество и международные организации, такие как ЮНЕСКО, ЮНИСЕФ, ВОЗ и другие относят биоэтику к числу перспективных направлений и приоритетов. Об этом свидетельствует, в частности, деятельность Международного Комитета по биоэтике ЮНЕСКО и принятие Советом Европы «Конвенции о защите прав и достоинства человека в связи с использованием достижений биологии и медицины».

История формирования биоэтики начинается с конца 60- начала 70-х годов ХХ века в странах Западной Европы и Америке. Из алармизма основополагающей статьи американского медика В.Р. Поттера: «Биоэтика – наука выживания» (1970 г.), первым определившего ее проблему и предназначение, следовало разветвление на три основные направления: медицинское, экологическое и сельскохозяйственное. Но уже в 80-е годы  проблема значительно расширяется и внутри биоэтики выделяется пять наиболее важных тематик, среди которых следует выделить этику экспериментирования и генной инженерии, этические проблемы трансплантации органов и тканей, роль медицины в терапии неизлечимых болезней, контроль за  искусственным  воспроизводством  человека. Параллельно с теоретической разработкой шел процесс создания соответствующих структур: Комитетов и Центров по биоэтике, было организовано ее преподавание в университетах, опубликованы статьи, изданы журналы и даже Энциклопедия из 10-ти томов (в США)!

В СССР биоэтика, как и большинство других  духовных явлений западной интеллектуальной жизни, долгое время воспринималась через призму идеологических построений. Сегодня  наблюдается обратный процесс:  интерес и осознание биоэтического направления в научной жизни проявился, в частности, в обсуждении состояния и перспектив развития биоэтики в Украине на заседании «круглого стола»  Института философии им. Г.С.Сковороды НАН Украины (1997), где были высказаны и практические рекомендации о  создании новой общественной организации – «Украинской биоэтической ассоциации».

Перспективы развития и трансформации западной биоэтики в Украине связаны с выяснением аксиологического статуса науки в различных обществах и системах ценностей. Однако, следует критически подойти к самой идее рецепции украинским обществом западной биоэтики, как особой этики жизни, с учетом национальных особенностей. Очевидно, что основной проблемой становления биоэтики в Украине на первом этапе является признание ее официального статуса, раскрытие самого феномена биоэтики, расширение ее содержания до глобальной этики выживания, к принятию которой с необходимостью приходит большинство цивилизованных стран. Руководствуясь этим, Президиум Академии наук и Академия медицинских наук Украины приняли решение о проведении Первого Всеукраинского конгресса по биоэтике (сентябрь 2001г). Первый для Украины, – он явился, также первым и среди стран СНГ (в России была проведена лишь научно-практическая конференция по биоэтике; в Эстонии аналогичный конгресс прошел значительно позже). Прямым продолжением заложенного на конгрессе дела явился проведенный Украинской Ассоциацией по биоэтике уже в марте 2002 г. Второй Украинско-Британский симпозиум по биоэтике, посвященный памяти ее основоположника – В.Р. Поттера.

Обеспечение главных прав человека – на жизнь и здоровье – в контексте современных достижений в области биологических и медицинских технологий, пути и перспективы их дальнейшего развития, социально-правовой регламентации  и контроля за данной деятельностью –  такова основная цель  созданного в Украине Комитета по биоэтике, его региональных отделений. Наиболее крупной, из национальных, является Харьковская Ассоциация по биоэтике, которая объединяет вокруг себя большие научные коллективы, работающие в области биоэтики и философии, биологии, медицины, физики, фармакологии, экологии. Как результат их активной деятельности, проводятся различные акции: митинги, шествия, круглые столы, выпускается свой журнал, имеется горячая линия для связи с населением и, в том числе, как итог – ежегодно проводятся  научно-практические конференции. Так, в октябре 2005 г. ею был организован 2-й Международный симпозиум  «Биоэтика – путь к мировым стандартам», где обсуждался широких круг проблем по гуманизации науки и образования в отношении к животным и окружающему нас биоразнообразию планеты.

Из сказанного видно, что  биоэтическое направление в Украине делает только первые шаги, при чем сугубо прикладные разработки намного опережают их социальную адаптацию. Хочется подчеркнуть, при всей важности экономических и политических процессов вхождения Украины в мировое и европейское пространство, не следует забывать о самых важных приоритетах – ПРИОРИТЕТАХ ЖИЗНИ, ЖИВОГО и их сохранения.

 

Заздравнов А. П.

профессор

г. Харьков

 

ПОСТМОДЕРНИЗМ В РОЛИ „АГРАРНОЙ ИДЕОЛОГИИ”

 СОВРЕМЕННОГО СОЦИУМА

 

1. Симптомы постмодернизма, имеющие место и в  Украине,  свидетельствуют в пользу того, что современные процессы социального реформирования не являются местной или региональной „привилегией”, а распространяются на весь социум. Это связано с тем, что они уже не сводятся к изменению экономической, политической и иных сторон жизни, а затрагивают глубокие пласты индивидуального и общественного сознания. Роль идеологических установок в этом случае неизмеримо возрастает: выход к атрибутивным смысложизненным основаниям возможен при условии достижения определенного взаимопонимания между индивидом и обществом, т.е. здесь открывается поле идеологических контактов, противостояний, консенсусов. Причинно-следственные отношения, обнаружение которых является уделом науки, отступают на задний план, уступая место идеологическим детерминантам.

2. ХХІ столетие – время, когда, с одной стороны, происходит интенсивный  распад традиционных социальных и культурных общностей, место индивида в которых было заранее предопределено. С другой стороны, современный индивид получает широкую возможность выбора своей идентификации с различными сообществами. Но все это происходит на фоне кризисных явлений, наблюдаемых в структурах атомистического индивидуалистического обособления. Для индивида открывается возможность свободно вступать в коммуникационные связи, формировать новые социальные сообщества. Эти связи не запрограммированы, нередко они выступают лишь внешне детерминированными, а потому их „ценность” подвержена социальной конъюнктуре.  Но именно в таких связях в наше время формируется и свободно самореализуется индивид.

Постмодернизм, постулируя необходимость постижения мира в его индивидуально-социальной данности и относительной завершенности, развенчивает культы прошлого и будущего, реабилитирует современность как исторический период, когда экономические и политические факторы поступаются факторам социокультурным. Именно в этих условиях, согласно постмодернизму, открываются новые возможности реализации творческих потенций индивида. „Органическая  идеология” современности,  вырастая из наличной культуры,  призвана обеспечить  каждому индивиду возможность его идентификации в системе новых сообществ, приходящих на смену традиционным. А именно появление в социальной структуре новых сообществ становится показателем становления и нового типа социальности.

3. Формирование новых типов и форм  социальности происходит на основе эмоционально-нравственной сопричастности   к современности. Эта сопричастность прослеживается на границах этико-эстетической ауры, присущей, якобы, „племенным идеологиям” прошлого. Помеху „новой племенной идеологии” составляют стереотипы массового сознания, ориентированные на крупные общественные структуры бытия и сознания, на „гранд-нарративы”. Именно они,  составляющие ядро  традиционных идеологий, повинны в искажении, профанации и обесценивании всего индивидуального, − такова точка зрения постмодернизма.

4. Идеологические установки постмодернизма формируют образ социальной реальности, исходя из всего  разнообразия наличных индивидуальных и мелкогрупповых ценностных ориентаций. Сама социальная реальность оказывается зависимой от точек зрения индивидов, а не от „гранд-нарративов”, общественных структур и форм общественного сознания. На этой основе, согласно постмодернизму, возможен социальный консенсус на уровне диалога индивидов, озабоченных исключительно настоящим. Это консенсус и составляет, собственно, идеологическое содержание эпохи, отражает „дух времени”. Так в постмодернизме утверждается принцип идеологического плюрализма, противостоящий всем формам тотализации индивидуального бытия и сознания. Налицо переориентация  всей социокультурной парадигмы: вместо оттеснения духовности в идеологических проектах  и концепциях растет тенденция к ее обнаружению во всех сферах человеческой жизнедеятельности на путях преодоления  объективистских редукций и универсального самодовольства. Истина ”коммутизируется”, социум – освобождается от  идеологических формообразований,  препятствующих свободной идентификации  индивидов и вступает в „мир постмодернистской культуры”.

Величко В. Н.

доцент

г. Донецк

РАЗВИТИЕ ДУХОВНОЙ ЛИЧНОСТИ

 

Интенсивное социально-экономическое развитие, повышение уровня культуры в Украине во многом зависит от совершенствования нравственной организации общества путем формирования рационального мировоззрения граждан под воздействием национальных, интернациональных и религиозных (православных) идеологий.

Национальные идеологические основы включают распространение ведущих идей исключительности и своеобразия, интернациональные основы предусматривают реализацию идей международной солидарности, взаимной поддержки и сотрудничества между народами, а религиозные – веру в Бога, идею спасения и самосовершенствования человека.

Для развития международного сотрудничества, культурного сближения нации с мировым сообществом есть необходимость у украинских граждан, которым свойственно преобладание эмоциональности, повышать уровень рационального начала в структуре сознания и сторонах общения. Под воздействием национальных идей в содержании сознания повышается преимущественно эмоциональное начало, распространение интернациональных идей повышает рациональный компонент, а религиозные (православные) сбалансировано уравновешивают как эмоциональную, так и рациональную основу.

В результате воздействия национальных идей на общественное сознание формируются патриотические нравственные черты, распространение интернациональных идей воспитывает дружественные моральные качества, а религиозные (православные) образовывают гуманные (альтруистические) черты. Так, под воздействием трех идеологических основ происходит формирование таких моральных качеств, как патриотизм, героизм, верность, достоинство, честь, солидарность, самопожертвование, cоревновательность, дружественность, доверительность, соперничество, обязательность, взаимопомощь, требовательность, инициативность, гуманизм, сопереживание, отзывчивость, чуткость, заботливость, рассудительность, умеренность, самоутверждение, самокритичность, терпимость и др.

Под воздействием национальных, интернациональных и религиозных идеологий формируется национальное (патриотическое) поведение, международная деятельностная состязательность и общечеловеческое гуманное самосознание граждан.

Проведенный социологический опрос студентов донецких вузов выявил наличие большинства интернациональных моральных черт и отсутствие национальных и религиозных нравственных качеств.

Для формирования рационального общественного сознания в современной независимой Украине будет целесообразно распространять национальные, интернациональные и религиозные (православные) идеи, особенно среди подрастающего поколения через социальные институты семьи, образования, средства массовой информации, религии, политики и т.д. Есть необходимость приобщать украинских граждан к этим идеологическим основам путем проведения систематических бесед родителей с детьми, на занятиях в учебных заведениях, кружковой работе сети культурно-просветительных учреждений, теле и радиопередачах, на страницах газет и журналов, церковных службах и личных беседах с духовными лицами, в выступлениях перед общественностью членов различных политических партий и др. Эффективность распространения идей связана с комплексным использованием в общественной среде социально-психологических методов и приемов, таких как убеждение, пример, разъяснение, приучение, упражнение, почитание, благословение, просьба, совет, одобрение, запрет и т.д.

Под воздействием национальных, интернациональных и религиозных (православных) идеологических основ через социальные институты семьи, образования, средства массовой информации, религии, политики и др. осуществляется повышение уровня рационального начала в структуре общественного сознания, формируются многочисленные моральные качества, способствующие развитию духовной личности, способной к образованию национального единства, международной солидарности и общечеловеческой интеграции в современном мире.

Пальчинская М. В.

                                                                                                      г. Одесса

ВИРТУАЛИЗАЦИЯ КАК СОЦИАЛЬНЫЙ ФЕНОМЕН

 

1.    В современном обществе происходит формирование новой социокультурной среды. Этот процесс основан на  развитии коммуникационной и информационной среды Интернет, который влечет интенсификацию социокультурных преобразований. На смену этапу освоения техники, накопления массы информации приходит этап, когда главным становится оптимизация пользования возможностей, предоставляемых компьютерами и информационными сетями, вхождение в киберпространство и его освоение, виртуальный мир и  создаваемая им виртуальная реальность.

2. Виртуальная реальность ассоциируется очень часто лишь с внутрикомпьютерной реальностью, хотя отдельные ее проявления вошли в нашу жизнь много раньше. Например, телефон позволяет общаться собеседникам из разных городов через создаваемую им звуковую виртуальную реальность. Компьютерный виртуальный мир представляет собой новую область уже открытой человеком виртуальной реальности.

Процессы виртуализации пока еще не достигли максимального распространения в современном украинском обществе, поскольку в данный момент достаточно большой процент населения не использует Интернет в своей повседневной деятельности. Однако  потенциальное влияние этих процессов в дальнейшем вырастет до такой степени, что многие авторы, исследующие данную проблематику, говорят о возможности становления нового информационного общества.

3. Дальнейшие перспективы развития систем глобального информационного обмена находят отражение как в функционировании общества в целом, так и в жизнедеятельности отдельной личности, возникающей в процессе взаимодействия человека с компьютерными технологиями.

Вовлеченность в виртуальное пространство в ряде случаев воспринимается как «…продолжение своей личности в пространстве, отражающем вкусы и интересы как индивида, так и социальных групп».

Интернет — это пространство, населенное людьми и его невозможно представить в отрыве от людей. Виртуальный мир создан человеком и для человека, и если в реальном мире человек только часть мира, то в виртуальности нет ничего кроме людей. Люди — главное мерило этого мира и его главное богатство. Не случайно уже практически невозможно представить себе сайт без счетчика посещений. Ценность ресурса в сознании неразрывно связана с его востребованностью людьми.

4. Виртуальная реальность как предмет философского дискурса обоснована прежде всего процессом превращения Интернет во влиятельнейший социальный институт. В частности, Интернет, также как и электронные средства массовой информации, начинает играть все большую роль в качестве института становления человека как личности.

Научная рефлексия проблем, связанных с виртуальной реальностью вообще и с Интернет-коммуникацией в частности, в украинской научной среде находится в стадии становления.

Современные исследования и разработки в области виртуальной реальности сталкиваются с целым рядом актуальных проблем, требующих своего разрешения на мировоззренческом, философском, методологическом и практическом уровнях.

Обсуждение этих проблем затруднено, прежде всего, в силу отсутствия эмпирических данных, позволяющих определить природу такого социального явления как «виртуальная реальность» и отсутствия целостного комплексного подхода к исследованию этой проблемы.

Многомерность виртуальной реальности, с точки зрения заложенных в ней функциональных возможностей, для ряда исследователей выступает как новое средство массовой информации, обучения, экономической и политической власти и т.д.

Наиболее пристальный исследовательский интерес сфокусирован на проблемах трансформации мышления, общества и культуры в результате интенсивного использования информационных технологий и, в частности, доминирующей при новой организации социальной жизни коммуникационной среды  виртуальной реальности.

 

Ушакова К. В.

доцент

г. Одесса

ЭТИЧЕСКИЙ КОМПОНЕНТ АДМИНИСТРАТИВНОЙ КУЛЬТУРЫ

В УКРАИНЕ

 

1.    Современная Украина столкнулась с нарастающим противоречием между формирующимся гражданским обществом и функционированием государственных структур. Это стало социальной проблемой, так как именно от чиновников, деятельность которых связана с распоряжением государственного имущества, в значительной мере зависит благосостояние общества в целом. Повседневная практика свидетельствует о том, что качество работы госаппарата Украины малоэффективно, чиновники все более превращаются в замкнутую касту, сопротивляются реформам, их деятельность приобретает ярко выраженных бюрократический и коррупционных характер. И не случайно, большое количество исследований в Украине в сфере социального знания посвящается рассмотрению  способов повышения эффективности работы госаппарата и условий искоренения негативных сторон его деятельности. Однако, без философского осмысления сущности процессов, происходящих в социально-политической сфере страны, дальнейшая разработка и реализация многих практических вопросов административной реформы в Украине будет затруднена.

2.    Философский анализ сущности административной субкультуры свидетельствует о том, что она имеет как общие признаки во всем мире, характерные для этого феномена, так и особенные, специфические черты, являющиеся выражением национальной культуры. Компаративистский подход к анализу национальных субкультур показывает, что они являются специфическим проявлением духовного мира, менталитета народа своей страны, который складывается в результате длительного исторического периода и отражает особенности последнего. Это и определяет характер сложившихся традиций в функционировании аппарата государственного правления. Отсюда мы можем сделать вывод, что сложившаяся в Украине административная культура  отражает особенности ее национальной культуры в целом. Мы можем также сделать вывод о том,  что причины многий современных ее проблем государственного управления надо искать  в сложившихся исторических традициях.

3.    Рассмотрение особенностей административной культуры в Украине позволяет утверждать, что украинский вариант чиновничества характеризуется, с одной стороны, зависимостью от государства, вышестоящего начальства, неспособностью отстаивать перед ним свои взгляды, а, с другой стороны, коррумпированностью, установившимися связями с определенными кланами, административно-коммерческими сообществами в регионах и центре. Эти черты являются как следствием исторических традиций, так и особенностей социально-политических условий при переходе к самоопределению в процессе распада СССР. Во-первых, важную роль в формировании многих традиций в функционировании административной субкультуры сыграло, то что Украина в течение нескольких столетий входила в состав российской государственности. А она имела этатисткий характер восточного образца, отличающийся вертикальным характером управления, замкнутого на властные структуры, на слой управляющей бюрократии, которая в свою очередь замыкается на монархе. Во-вторых, многие традиции связаны с особенностями тоталитарного коммунистического режима, где демократия только декларировалась, а понятие «слуги народа» даже в сознании людей заключалось в кавычки и воспринималось как ирония. Кроме того, несмотря на то, что Украина обрела государственную независимость в процессе распада СССР, сам этот процесс  знаменовал  широкомасштабный обвал и в экономике, и социальной сфере, и, особенно, в нравственной культуре. На всем постсоветском пространстве люди были поставлены в ситуацию физического выживания, произошла переоценка ценностей, что привело к криминализации многих социальных структур, в том числе и административное государственное управление.

4.    Названные выше причины негативных  элементов административной субкультуры в Украине свидетельствуют о том, что страна вышла за грани  «цивилизационного пространства».  Такое положение не соответствует, прежде всего, нравственным нормам демократического общества, ориентированного на соблюдение интересов отдельной личности. Украинское государство пытается решить эти проблемы путем административной реформы, но недостаточность такого подхода сегодня уже очевидна. Философский подход –увидеть необходимость в формировании нового дискурса, определяемого проблемой этизации социального действия  государственных служащих. Вопрос упирается в задачу выработки активной гуманистической позиции государственных служащих, к решению которой необходимо подходить с деонтологических позиций.

 

Турлак Т. А.

доцент

г. Витебск

(Белоруссия)

НАЦИОНАЛЬНАЯ ИДЕОЛОГИЯ И ОБЩЕЧЕЛОВЕЧЕСКИЕ

ЦЕННОСТИ БЕЛОРУССКОГО НАРОДА

 

Как социальный феномен идеология – столь же древнее явление, как и само общество. Можно утверждать, что первыми ее проявлениями были мифологические системы и религиозные вероучения, в которых так или иначе осознавались и оценивались отношения людей к действительности и друг к другу. Каждый народ вырабатывает определенную сумму идей относительно своего прошлого, путей поддержания своей целостности, форм взаимоотношений с другими народами, приоритета национальных интересов. Названную совокупность воззрений можно назвать национальной идеологией. Национальная идеология является формой выражения самосознания народа; ее содержание формируется и развивается одновременно со становлением и развитием самой нации. Это означает, что национальная идеология видоизменяет свои формы и обогащает содержание с учетом достигнутых результатов развития народа и происшедших изменений в условиях его жизнедеятельности. Однако в содержании национальной идеологии сохраняются базовые идеи, постулаты и ценности, отражающие смысл исторического существования, душевный склад и национальный характер данного народа. При определенных международных и внутренних условиях национальная идеология может способствовать консолидации нации в отстаивании ею своего самостоятельного развития, суверенитета и государственной независимости. В то же время в своих крайних формах национальная идеология может смыкаться с национализмом и экстремизмом, служить обоснованию стремления к политическому лидерству и захвату государственной власти, приводить к пренебрежительному отношению к интересам других наций, стремлению подчинить государственные интересы локальным.

Доминирующие в национальном сознании представления, которыми данный народ выражает смысл своего исторического существования, принято называть национальной идеей. Термин «белорусская идея» используется по аналогии с философским термином «русская идея», введенным В. С. Соловьевым в 1887-1888г. Формирование белорусской идеи как систематизированного обобщения национального самосознания имеет глубинные корни и представлено  в социально-философской форме и общественно-литературном выражении. Белорусская национальная идея является источником гуманистического мировоззрения, возрождения исторической памяти и национального самосознания, чувства гражданской гордости и патриотизма.

В идеологиях происходит тесное переплетение знания об обществе с социальными интересами и, пока существуют различные, подчас не совпадающие интересы, возникают устойчивые представления о жизни, ценностях, социальном идеале, путях его достижения. Система ценностей, которые закрепляются в идеологии, создает ориентиры для социального действия. Эти ориентиры мобилизуют людей, руководят их общественной активностью и определяют ее. Система ценностей белорусов формировалась под влиянием западно- и восточнославянской культур, имеет много общего с ценностями русского и украинского общества, с общеславянскими ценностями. Для белорусов, как и для русских и украинцев, ориентация на общественно-коллективистские ценности выражена больше, чем на индивидуалистические. Одно из главных мест в системе ценностей занимает толерантность – высокая степень национальной, расовой, конфессиональной и других видов терпимости. Толерантность белорусов не только связана с поликонфессиональной средой, но и выступает как жизненная необходимость поддержания равновесия разнонаправленных политических сил и влияний, в сфере которых постоянно оказывался белорусский народ на протяжении своей истории. Среди ценностей белорусов – отрицание насилия, миролюбие и покладистость, с другой стороны – свободолюбие и храбрость. Характерными чертами белорусского менталитета являются любовь к родной земле, привязанность к родным местам, хозяйственность, бережливость, преданность семье и семейно-родовая солидарность. Сегодня приоритетными для белорусов должны стать такие ценности как государственность, ценности языка, собственной истории и национальных традиций, а также общечеловеческие идеалы добра, правды, справедливости.

   Нерубасская А. А.

аспирант                              

    г. Одесса

НАГРУЖЕННОСТЬ ПОЛИТИЧЕСКИХ СОБЫТИЙ:

СИСТЕМНЫЙ АСПЕКТ

 

Современная эпоха – это время глобальных экономических, политических, социальных потрясений, нередко сильно меняющих сознание людей. Наука и философия оказывают непосредственное воздействие на формирование сознания современного общества в целом и на отдельные личности в частности. Философский анализ изменений человеческого мира, безусловно, связан с фактами, которые окружают людей во всех сферах их жизнедеятельности. И тем более актуальной нам видится проблема осмысления политических фактов отдельной личностью. Как можно помочь человеку сориентироваться в складывающихся непростых ситуациях, возникающих в Украине?!

Ни одно событие в жизни людей не может существовать без обсуждения и интерпретации этого события. Сегодняшние политические события обладают большой перенагруженностью, которая затрудняет адекватную оценку ситуации рядовому гражданину. Однако, такое явление как «нагруженность» событий и фактов проявляется во всех сферах науки и повседневной жизни. Более того, существует и идеологическая «нагруженность» фактов, которая часто отрицательно влияет на общечеловеческие ценности и эмоциональное состояние людей. Целью нашего исследования является найти метод, с помощью которого человек может адекватно оценить свою роль в  политической системе. 

В процессе непрерывной трансформации смысла или «теоретической нагруженности» политических фактов, на наш взгляд, требуется системный анализ складывающихся ситуаций. (Идея «теоретической нагруженности» научного факта была выдвинута в постпозитивизме как альтернатива идеи «нейтральности» факта по отношению к интерпретирующей его теории. В концепции логического эмпиризма факты сохраняли свой смысл при их вхождении в новую теорию, более того они выполняли функцию «судьи», «фальсификатора» теории).

Возникает вопрос: надо ли в механизме “нагруженности” политического факта учитывать личностное, индивидуальное отношение, “чувственную” интерпретацию? Мы отвечаем положительно.

 На наш взгляд, политические факты становится эмоционально “перенагруженными”. Здесь прослеживается личностный фактор восприятия человеком политических событий. Но именно эта “нагруженность” факта исчезает со временем. Исследуем проблему оценки “нагруженности” политических событий. На наш взгляд, для этого можно воспользоваться системно-параметрическим методом, разработанным А. Уемовым и его школой [1].

            А. И. Уемов анализировал проблему счастья на основании параметров первого и второго рода [2, С.129]. По нашему мнению, ощущение счастья – это и ощущение гармонии личности в любой сфере жизни. Однако, трафарета для решения поставленных проблем быть не может, т.к. существует классификация людей по типам характера, а это усложняет анализ восприятия и реагирования человека на те или иные политические события.

Человека можно рассматривать как отдельную систему и человек может являться  частью системы, будь то политическая система или социум. Наше исследование касается человека как части системы. Мы предлагаем обратить внимание на разноплановость людских характеров по типу системных дескрипторов, т.е. решение вопроса об адекватном восприятии и переосмысливании политических событий человеком зависит от принадлежности человека к одному из трех типов: субстратному (это люди, которые выполняют команды, рядовые, “винтики системы”), структурному (люди, получающие “общее направление деятельности, затем реализовывающие его на субстрате”),  или концептуальному ( люди – лидеры любой системы, ставящие цели перед другими людьми”).  На каждом отдельном уровне системы, состоящей из дескрипторов, оценка людьми политических событий может изменяться координальным образом.

Литература:

1.     Уемов А. И. Системный подход и общая теория систем. – М.: Мысль, 1978. – 272 с.

2.     Уемов А. И. Системные аспекты философского знания. – Одесса: Негоциант, 2000. – 160 с.  

                                                                                  

Басюл З.

 г. Ялта

ДИСКУРСИВНЫЙ АНАЛИЗ ИГРЫ В УСЛОВИЯХ ПОСТМОДЕРНИЗМА

 

Игра, как никакое другое явление, принадлежит всей истории культуры. На страницах многочисленных литературных и философских сочинений с древности до наших дней игра встречается как символ, как аналогия, как модель особого поведения и отношения к происходящему. Однако, авторов привлекла не сама игра, а возможность описать некий феномен при помощи термина «игра», но это не означает, что игра не существовала как культурное явление. Так многочисленные исторические факты позволили голландскому историку Й. Хейзинге составить обзор игр разных эпох  и народов в своей знаменитой книге «Homo Ludens» (1938 г.) и, более того, предложить особый историко-культурный методологический прием: рассматривать игры того или иного народа как факт его перехода к культурному состоянию, а игровой элемент в различных видах деятельности – как свидетельство культурного потенциала общества.

Игра в условиях постмодернистского мышления приобретает новые черты: теперь она не просто добровольное действие, совершаемое внутри установленных границ места и времени, совершаемое по правилам и с целью, заключенной в себе самой, в рамках герменевтической, феноменологической, экзистенциальной традиций философии. Постмодернистское видение игры - это плавный переход к созерцанию игры, с углубленным  «встраиванием» в каждый ее ход.

Дискурсивный анализ игры становится способом постоянного «встаивания» во все игровые процессы.

Когда уделяешь внимание постмодернизму, и заглядываеш внутрь его культурного слоя, разворачивается полноценное представление об игровом дискурсе в целом.

Постмодернизм не представлен в собственной философской глубине, его мир – это мир «поверхностей», игра частностями. Он не доверяет миру в тех красках, в которых он представлен традиционно, его волнует сама реальность без ее иллюзорности. Постмодерн  разочарован миром, собственное разочарование он пытается прикрыть игрой (дискурсивной игрой).

Постмодернистская игра идет в тени, точнее, в полумраке подземелий культуры. Доказательством этого служат характерные постмодернистам понятия, складывающие дискурсивный анализ над миром знаков. Для иллюстрации показательным является понятие «ризома» (Делез Ж., Гваттари Ф.) – образ корневой системы растения – образ сугубо подземный. Хотя речь шла о «поверхностях», смысл глубины остался. Умберто Эко хотел сказать о смехе и запертой на ключ, молчащей культуре и взял для образности «лабиринт» – образ, тоже  подземный. Примеры можно умножать.

Именно в «лабиринте» или в «ризоме» заключен мир постмодернистов, то символическое пространство, где он может проявлять себя в полной мере. В этом смысле постмодернизм соприкасается с миром барокко, отличаясь от него тем, что, если в барокко игра была еще чем-то значимым, то здесь и само отношение к игре стало игровым.

Представители постмодерна реализовали замысел собственных игр – игр играющего ума. Каждый «игрок» движется самостоятельно и играет согласно правилам, значимым только для него (порядок дискурса). В данном случае целью дискурса игры является разногласие, не консенсус, все в пользу плюрализма.

Поиск бытийного игрового дискурса, т.е. субъект-субъектных, субъект-объектных  отношений в социокультурном понимании может быть обозначен в таком изложении, как:

Во-первых, игровой дискурс в широком смысле есть коммуникативное событие, происходящее между говорящим, слушающим (наблюдателем и др.) в процессе коммуникативного действия в определенном временном, пространственном и прочем контексте. Это коммуникативное действие может быть речевым, письменным, иметь вербальные и невербальные составляющие. Типичные   примеры – обычный разговор с другом, диалог между врачом и пациентом, чтение газеты (социологический подход: анализ бытового разговора).

Во-вторых, игровой дискурс в узком смысле может являться текстом или разговором. Как правило, выделяют только вербальную составляющую коммуникативного действия.  В этом смысле, термин «игровой дискурс» обозначает незавершенный, бесконечно продолжающийся «продукт» коммуникативного действия. То есть в самом общем понимании – это письменный или речевой вербальный продукт коммуникативного действия.

В-третьих, и широкое, и узкое понимание игрового дискурса включает в себя то, что употребление понятия «игровой дискурс» всегда касается каких-то объектов в конкретной обстановке, и в конкретном контексте, с учетом правил их осуществления. Игровые дискурсы социальности (формальный: теория репрезентации дискурса).

Выше охарактеризованное представление об игровом дискурсе касается лишь объяснения игры в коммуникативном контексте и благодаря постмодернистскому определению дискурса.

Следующей попыткой охарактеризовать игровой дискурс является бытийное определение игры, как феномена культуры (культурологический подход). При этом используется постмодернистская версия  игры.

            Рассмотрим подробнее некоторые игровые стратегии и те смыслы, которые реализуются на психологических, антропологических и онтологических пространствах игры. Выделяются две принципиально различаемые парадигмы игры: игра, как приближение субъекта к реальности и, как его удаление от нее.

На первом уровне игру можно рассматривать, как некоторый способ приближения к реальности. Субъект устремляется к реальности, проходя несколько этапов. Прежде всего, игра предстает, как отражение окружающего мира, подражание внешним объектам и ситуациям. Это отражение становится активным, в значительной степени осознанным и является способом адаптации, приспособления к реальности. Игра – это очень эффективный способ ориентации в сложной обстановке и часто оказывается наиболее адекватной реакцией человека на нечто новое, и непривычное.

На следующем уровне игра предстает, как универсальный и эффективный метод обучения, тренировки, подготовки к какой-либо сложной деятельности. Игра – это моделирование, она моделирует реальность в упрощенном виде, представляет ее в некотором приемлемом варианте, чтобы человек мог справиться с предлагаемой сложной ситуацией. Главным фактором здесь является дистанцирование от реальности, абстрагирование от всего многообразия факторов, опосредование отношений субъекта и реальности неким игровым полем. Постепенно игра становится все более сложной, жесткой, приближается к реальности, пока модель не станет неотличимой от нее. Человек изменяет себя, приспосабливает себя к реальности.

И на последнем этапе игры происходит освоение, присвоение реальности, приспособление реальности к себе. Через игру субъект овладевает реальностью, делает какую-то ее часть своей, “Чужое” превращается в “Свое”. Если игра может отражать и моделировать реальность, значит, в некотором смысле, и реальность отражает и выражает нашу игру, если она основана на “сильных” тактических приемах. Игра дает человеку власть над реальностью, открывает ему пространство свободы. Все получается легко и красиво, играючи. Игра становится неотличимой от жизни, а жизнь от игры, грань между ними стирается. Созерцание игры  – растворение в ней.

Таким образом, отношение субъекта к реальности в процессе игры имеет два измерения. Одно – это эксперимент с бытием, другое – эксперимент над собой.

Итак, игровой дискурс многообразен и совершенно точно очерчивает границы своего собственного осуществления. Представленное видение игрового дискурса лишь песчинка во всем множестве его культурологического применения.

Данная интерпретация игры и интерес, вызванный к этой проблематике, всего лишь любовь человека быть вовлеченным в игру, в игру жизни. Игра предстает как саморазвитие, совершенствование, изменение личности, преодоление своей ограниченности, локальности и конечности, превосхождение человеческой природы. Игра как самосовершенствование – это освобождение от принудительных законов реальности, избавление от границ, выход в пространство свободы, прорыв в царство духа.

Смирнова Н.

г. Донецк

ВЛИЯНИЕ ГЛОБАЛИЗАЦИИ НА НАЦИОНАЛЬНУЮ

ИДЕОЛОГИЮ УКРАИНЫ

 

Украина в настоящее время все больше втягивается в глобальные процессы. Глобализация затрагивет сейчас основные  сферы жизни национального общества: экономику, политику, право [2, 3]. Все это неизбежно ведет к переменам в национальной идеологии. Идеология не вникает в детали национальной жизни: она определяет стратегию деятельности народа [1]. Именно в этой стратегической обалсти национального сознания происходят в Украине серьезные изменения под влиянием глобализации.

            Изменения коснулися прежде всего экономической сферы идеологии. Экономическая идеология определяет стратегию развития национальной экономики в эпоху глабализации. Украине предстоит стать состаной частью органической  планетарной системы экономики (в настоящее время мировая экономика в значительной мере является суммативной системой). Украина долхна найти свою нишу в международном  разделении труда. Для этого ее товары и услуги должны выдержать жесткую конкуренцию на мировом рынке. Необходим строгий расчет возможностей страны, ее сильных и слабых сторон, чтобы поддержать отрасли, способные стать конкурентноспособными на мировой экономической арене. На конкретную экономическую политику страны воздействует множество внутренних факторов: национальные традиции трудовой деятельности, менталитет народа, наличные ресурсы, подитическая обстановка  и ряд других. В условиях глобализации на национальную экономическую политику все большее влияние стали оказывать внекшние обстоятельства. Внешние  обстоятельства имеют много составляющих, причем  многие из них быстро меняются. Поэтому национальная экономическая политика должна постоянно корректикроваться. Нужно всегда, быть готовым к неожиданным ситуациям и иметь на этот случай  запасные варианты.

            В эпоху глобализации  происходит сближение национальных экономическихх интересов разных стран: сближение, но не слияние. В международном разделении труда Украина имеет свои особые, специфические интересы. Национальная экономическая политика Украины направлена прежде всего на рост благосостояния народа своей страны. Существует тенденция  нарастания интеграционных процессов между национальными экономическими системами, что означает  увеличение доли общечеловеческого начала внутри самих национальных интересов Эту тенденцию нужно иметь в виду в конкретной экономической политике. Но тенденцию нельзя смешивать с реальным положением в национальном хозяйстве в данный момент. Нельза отставать от естественного хода событий, но нельзя и опережать его. И то, и другое  может иметь опасные последствия для национальной экономики.

В области политической  идеологии в условиях глобализации также возникают новые проблемы. Планетарное строительство новой информационной экономики не только не снижает агрессивности окружающей социальной среды, но даже ведет, в определенном смыле, к ее возрастанию. Национальному государству нужно усилить заботу о территориальной и экономической безопасности страны. Экспортные отрасли национальной экономики нуждаются в государственной поддержке. Иначе они не смогут выстоять в конкурентной борьбе,  так как другие государства своим экспортерам такую поддержку оказывают (путем проведения специальной налоговой полититки и разного рода других привилегий). Украина – это суверенное национальное государство и этот суверенитет нужно постоянно отстаивать.

            В сфере правовой идеологии в эпоху глобализации обостряются проблебы унификации правовых норм, введения в национальную жизнь стандартов защиты прав человека, принятых в мировом сообществе правил ведения бизнеса. Украинская экономика нуждается в иностранных инвестициях, поэтому государство должно создать для зарубежных инвесторов благоприятный инвестиционный климат: иностранные капиталы должны получить в стране надежную правовую защиту.

            Все сферы национальной идеологии объединяются единым принципом – принципом гуманизма. Сам этот принцип в эпоху глобализации наполняется новым содержанием. В прежние эпохи гуманизм распространялся преимущественно «на своих», а порою – только на своих: на свое племя, свою народность, свою нацию (племена иногда называли себя «люди» или «настоящие люди»,  то есть остальных людей и за людей не считали). Это имело свое историческое основание. Экономический комплекс мог эффективно работать только в том случае, если он носил автономный, замккнутый характер. В каждую эпоху для каждого конкретного сообщества мера такого комплекса носила вполне определенный характер. Индустриальные производительные силы создавали свой диапазон меры (универсальная мера системы), а набор конкретных условий делали эту меру  уникальной (локальная, специфическая мера системы). Универсальная мера становится    основой формирования одного из исторических типов этнического общества и  соответствующей ему этничесой общности, в данном случае – национального общества и национальной общности [1]. Информационные производительные силы могут успешно функционировать только в условиях планетарного хозяйственного комплекса. По мере построения такого комплекса будут формироваться новые глобальные общественные отношения и новая глобальная  идеология. Глобальная идеология утверждает новый принцип гуманизма – гуманное отношение не только к своей  нации,  но ко всему человечеству.  На практике проведение нового гуманизма в жизнь будет означать утверждение в отношениях между народами принципа толерантности – терпимости к чужим взлядам. Терпимость – это диспозиция,  расположенная между добродетелью, равнодушием, отвращением и скрытым макиавелизмом [4]. Ее позитивная сторона состоит в том, что она  позволяет свободно циркулировать в обществе различным точкам зрения. Это содействует тому, что   толерантность в отношениях между народами приобретает новую окраску – желание понять чужую культуру, чужие обычаи, отнестись к ним с уважением.

            Человечеству предстоит общими усилиями построить информационное общество с новыми общественными отношениями, с новой идеологией. Украина готовится занять достойное место в этом новом глобальном обществе.

            Литература:

1. Смирнова Н.Ф. Национальные отношения. (Философский анализ) Донецк: ДонНУ,  2003. – 303 с.

2. Смирнова Н.Ф. Глобализация как новый этап этнической истории. // Інтелектю. Особистість. Цивілізація: Темат. зб. наук. пр.із соц.-філос. Проблем. – Донецьк: ДонДует , 2003. – Вип 1, т.2. – С. 112-121.

3. Смирнова Н.Ф. Структура глобализации // Інтелектю. Особистість. Цивілізація: Темат. зб. наук. пр.із соц.-філос. Проблем. – Донецьк: ДонДует , 2005. – Вип 3, – С. 195-204.

4. Марсель Габриель. Опыт конкретной философии. М: Республика, 2004. – с.161-169.

Куліченко В. В.

доцент

   м. Одеса

КУЛЬТУРНО - ІСТОРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВА

ЯК АЛЬТЕРНАТИВА ПОЗИТИВІЗМУ ТА СОЦІОЛОГІЗМУ

 

Осмислення права як нормативної системи традиційно пов язують з двома головними методологічними підходами – позитивізмом(нормативізмом) та соціологізмом.

Згідно першого – сутність такого складного соціального явища як право безпосередньо виявляється через сукупність (систему) юридичних норм, санкціонованих або встановлених державою з метою регулювання суспільно-важливих відносин.  Відповідно, ефективність правового регулювання  залежить від політики самої держави в галузі правотворчості, правозастосування та протидії протиправній поведінці громадян.

 Згідно соціологічного напрямку – право визначається не тільки/стільки нормативністю, якою б доцільною, оптимальною та раціональною вона не була, скільки/стільки "правом в  дії", тобто реалізацією правових норм в певних правовідносинах та в правосвідомості громадян.

Кожний з зазначених напрямків праворозуміння – є своєрідною теоретичною проекцією професійної свідомості юристів, змістом якої виступають певні економічні та соціальні інтереси тих чи інших прошарків суспільства.

Дійсно, обмеження права суто нормативним значенням, обумовлює його неминущу редукцію до нормативно-правових актів, а системи права – до системи законодавства. Оскільки джерелом права і/або законодавства є воля держави, то пріоритети та інтереси держави набувають вигляду пріоритетів та інтересів всього суспільства.

В протилежному випадку, розширення змісту права до "норми в дії" призводить до оберненого співвідношення держави і суспільства: правова регламентація  втрачає свою специфіку, оскільки "розмиваються" такі важливі ознаки юридичної норми як: обов’ язковість, формальна визначеність, забезпеченість державним примусом.

Звідси, правові реформи  набувають неюридичних ознак, можуть навіть обумовлюватися такими, ціннісно не визначеними, чинниками як доцільність, справедливість, тощо. Суспільство самостійно визначає  соціальну небезпечність тих чи інших діянь, кваліфікуючи їх як злочини,або правопорушення, тим самим довільно встановлює межу  належного та протиправного.

Своєрідним "виходом" з цієї методологічної ситуації є спроба осмислення права в принципово іншому смисловому контексті – а саме в культурно-історичній площині, як складного культурно-цивілізаційного феномену, історія розвитку якого не спричинюється винятково державою, або суспільством як надособовими соціальними системами.

 Історія права – це історія регламентації процесу відособлення  держави, суспільства та особи одне від одного і  водночас їх інтеграції в єдиний цивілізаційно-культурний простір.

Правові норми – ядро права,  вони становлять зміст правовідносин та формують відповідні установки та орієнтації правосвідомості. Водночас,основами виникнення самих норм не можуть бути виключно юридичні явища – договір, прецедент, правовий звичай або традиція. Певний етап розвитку цивілізації,з притаманним йому економічним рівнем, політичною системою, державністю та ідеологією, формує відповідні правові цінності, які забезпечують стабільність та порядок в рамках цього етапу, визначають права людини та громадянина, обмежують свавілля влади.

Таким чином, правова нормативність укорінена в культурній нормативності –моральних, релігійних, ідеологічних нормах та цінностях, які наче "підземні" води живлять безпосередній зміст самого права та спричинюють його подальшу реалізацію в суспільних відносинах.

Янкіна А. И.

аспірант

м. Одеса

Генезис духовності людини

 

На протязі усього існування людства постійно змінювалось уявлення про духовність, духовну сферу життя суспільства, внутрішній світ людини. Кожна історична епоха має свій характерний погляд на духовність людини.

Розуміння сутності духовності неможливе без звернення до поняття душі, яка в давнину розглядалась як рушійний початок усіх речей.

В античній культурі зустрічається слово “дух”, що означає рухливе повітря, повівання, дихання, означає носія життя, його активно-творчий енергетичний початок. Духовне життя і людина є формами прояву та реалізації духовності людського духу.

Уявлення про духовність складаються ще у первісну добу, коли весь світ, кожна річ було одухотвореними. У епоху античності Сократ під душею розумів мислячу активність і морально орієнтовану поведінку. Душа – це “Я”, яке усвідомлює, це сумління, інтелект, мораль. Платон розмежовує та протиставляє тілесне та духовне. Аристотель тілесне й духовне розглядає як рівно необхідні. А Геракліт стверджував, що “безсмертні смертні”, “смертні безсмертні”, “одні живуть смертю тих, а ті вмирають життям цих”. За Піфагором, душа через свою недосконалість змушена втілюватись в різних тілесних істотах, щоб спокутувати свою провину. Піфагорейці вважали, що метою життя є звільнення душі від тіла через її очищення.

Поява Біблії значно змінила розуміння духовного світу і зробила можливим подальший розвиток духовності й волі у руслі ідей, які містяться у Старому та Новому Завіті. У християнській традиції дух набуває обличчя, виникає уявлення про наявність розумної душі. Духовність в християнстві – це життя людини з духом святим в своєму серці.

Епоха Відродження відзначається тим, що дух характеризується як активний початок людини. На протязі епохи усі ідеї були сповнені бажання розкрити духовний початок людини і запропонувати шляхи для реалізації її особливої сутності. У Роттердамського шлях до духовності і свободи простий: це справжня віра, щире милосердя, світла надія. Просвітництво приземлювало прояви духовного життя людини. Життя пов’язується з матеріальними процесами, відбувається раціоналізація людини і витиснення з її характеристик поняття духу. Марксистська ж філософія пов’язувала духовне життя людини із процесом товарного виробництва, а духовний світ особи залишався осторонь, поза увагою філософських досліджень.

У добу Київської Русі духовне життя переважає над матеріальним. Людина прагне пізнати, усвідомити свій внутрішній духовний світ, намагається з’ясувати його призначення. Українські мислителі (Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Памфіл Юркевич) вважали необхідним плекати свою духовність, розвивати, щоб можна було протистояти силам тілесності, усьому тому лихому, що присутнє в людині. Гуманізм, демократизм та терпимість є найбільш глибинними характерними рисами української духовності; важливою була і є така риса, як терпимість до інших народів, інших релігій, інших культурних традицій, тобто здатність до духовного співіснування з іншими народами.

У російській релігійній філософії кінця ХІХ – початку ХХ століття розуміння духовності було подвійним. По-перше, одухотвореність виступає сутнісною характеристикою людини, яка виділяє її зі світу тварин. По-друге, це ідеал, на який має орієнтуватися людина у своєму розвитку, це вищі, абсолютні цінності. Людська моральність протиставляється бездуховності.

Дослідники підкреслювали складність та глибину духовного життя людини, суперечливі якості її душі, у якій духовність могла сполучатися з низькими потягами, а “шукання Бога” з “войовничим атеїзмом”. М.Бердяєв поділяє два поняття – душа і дух. Душа є творчим процесом, активністю. Дух – це любов та допомога іншому. Духовність означає подолання егоцентризму. Людський дух повинен себе трансцендентувати, підніматися до того, що вище людини, в цьому випадку людина не зникне, а реалізує себе. За П.Чаадаєвим, духовність не досягається людським розумом, вона є результатом “божественної волі – волі, яка веде людство до кінцевої мети” – досконалості.

Пізнання духовності – це така ж вічна проблема, як і пізнання людського життя. Людина – істота духовна, це іманентна властивість людини. І людське життя, і духовність надзвичайно складні; багатогранні прояви буття знаходяться в постійному саморозвитку.

У сучасній українській філософії дедалі більше з’являється праць, які присвячені духовному життю суспільства, гармонізації внутрішнього світу людини із світом зовнішнім, присвячені саморозвитку та самопізнанню внутрішнього світу особистості.

Шавкун І. Г.

доцент

м. Запоріжжя

ЦІННОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ТОП-МЕНЕДЖМЕНТУ:

ПРОБЛЕМА ПРІОРИТЕТІВ

 

Сучасний період розвитку української держави, соціальних інститутів та суспільних відносин визначається як період трансформаційних процесів, пошуку власного шляху розвитку та зміни цінностей. На зміну радянській системі декларації колективних, патерналістських цінностей, яка існувала кілька десятиліть, формується нова система цінностей, яка передбачає чітку орієнтацію українців на європейські цінності, на моральне оздоровлення суспільства, зростання значення цінностей та культури громадянського суспільства в загальному розвитку української нації порівняно з цінностями держави. Саме на економічну та суспільно-політичну модернізацію України, орієнтовану на створення демократичної правової держави та громадянського суспільства, спрямована довгострокова стратегія розвитку країни. Нові соціальні реалії вимагають з’ясування базових ціннісних орієнтацій, що мають стати концептуальними засадами нового формату сучасного соціального топ-менеджменту в Україні.

Стабільність соціальної системи завжди характеризується балансом між матеріальними і духовними цінностями. Під час реформ конфлікт між ними зростає, їх баланс як гарант соціальної стабільності порушується, – починається хворобливе руйнування сталої системи цінностей і норм. Чималими відмінностями можуть характеризуватися системи цінностей соціальних шарів, класів, груп суспільства; існують відмінності і між поколіннями. Наприклад, матеріально — економічні ціннісні орієнтації розподіляються по вісі «планова економіка — ринкова економіка». Вибір на користь тієї або іншої групи детермінується економічним статусом людини, її приналежністю до тієї або іншої соціальної групи, економічно активної або економічно пасивної. Якщо ті або інші соціально вразливі верстви населення (пенсіонери, інваліди, студентська молодь) – економічно пасивні, вони потребують всілякої підтримки держави, а також украй зацікавлені в державному управлінні економікою і у розвитку державного сектора економіки. Така соціальна група, будучи об'єктом опіки з боку держави, ратує за соціально орієнтовану економіку, а й відтак є носієм таких цінностей як соціальний захист, державне регулювання цін, гарантований рівень безкоштовної освіти і медичного обслуговування. З іншого боку, економічно активні суб'єкти і співтовариства, будучи революційно – реформаторською частиною суспільства, упевнені в необхідності розвитку ринкових відносин, чиї принципи невід’ємні від принципів економічної самостійності. Означені соціальні групи орієнтуються на такі цінності як свобода підприємництва, прозорість влади, подолання корупції, зниження податкового тиску, верховенство права, ліберальна цінова політика.

Зважаючи на те, що ціннісні орієнтації одних соціальних груп можуть входити в протиріччя з ціннісними орієнтаціями інших соціальних груп, сьогодні очевидно, що одне з головних завдань соціального топ-менеджменту – досягнення компромісу між працею і капіталом. Так, сформована у 2005 році модель соціально-орієнтованої економіки покликана забезпечити зростання добробуту людей. Посилення соціальної складової економіки вже дозволило збільшити реальні доходи населення України на 20%, соціальні стандарти – більше ніж на 30 %, допомогу на дітей – у 4-12 разів; мінімальну пенсію - до прожиткового мінімуму. На подолання можливих конфліктів цінностей, ідеалів, а потім і соціальних конфліктів між соціальними групами людей також спрямована довгострокова стратегія розвитку України, яка передбачає подвоєння ВВП (реального), що, в свою чергу, сприятиме вирішенню таких завдань, як розбудова динамічно зростаючої, диверсифікованої, конкурентної економіки, забезпечення високорозвинутої та доступної кожному системи освіти, охорони здоров’я та соціальної підтримки, надання рівних можливостей та правової захищеності для кожного громадянина та рівноправне членство України у спільноті розвинутих держав з вагомою міжнародною роллю.

Отже, ефективна модель соціального топ-менеджменту, яка б об’єднала членів суспільства задля досягнення означених цілей, має ґрунтуватися на таких загальнолюдських цінностях, як зростання національної економіки, у тому числі шляхом розвитку та використання інтелектуального потенціалу нації та впровадження ринкових засад буття, цілісність держави та соціально значущий порядок, збереження етнічної самобутності, підвищення якості життя населення, національна безпека та інтеграція країни у співтовариство розвинутих країн.

 

 

 

Джой Т. В.

м. Одеса

ВИХОВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ

ПРИ ВИКЛАДАННІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

 

Проблеми навчання українській мові пов’язані з питаннями формування національної свідомості студентської молоді.

Сьогодні надзвичайної гостроти набули питання, пов’язані зі світоглядом молоді, отже, і питання про рідну мову як про фактор національної самосвідомості.

Українська мова передає особливі реалії національного життя, має багатовікову історію, допомагає носіям пишатися своєю причетністю до національної мови. Це культурна спадщина, відтворена у фольклорі та творах майстрів слова, що мають усні та письмові мовленнєві традиції, різні форми спілкування.

Мова пов’язана з багатьма галузями людської життєдіяльності. Це означає велику потребу в ній та її високу цінність.

Однак потреба в мові може бути дуже обмежена за відсутністю зацікавленості нею. Тому створення інтересу до вивчення української мови – одне з дуже важливих питань викладання української мови у вищому учбовому закладі. 

Українською мовою можна говорити природно вільно, особливо в межах мовного середовища. До усвідомлення цієї думки можна підвести вивчаючих шляхом багатьох та різноманітних вправ усної та писемної мови, монологічної та діалогічної.

Складаючи тематичні висловлювання, студенти повинні переконатися в тому, наскільки багата можливостями українська мова, який широкий добір засобів лексики та стилістики, морфології та синтаксису.

Носієм національної культурної інформації може бути окреме слово, окреме значення паронімів, фразеологізм, прислів’я, приказка, афоризм і т. д

Необхідність знання культурно-історичної лексики та фразеології потрібна для розуміння різноманітних текстів, радіо- та телепередач. 

В словах української мови живуть не тільки комунікативно-інформаційні можливості форм та значень. В них живе минуле та майбутнє українського народу, його побут, традиції, звичаї, вподобання. Особливості трудової діяльності та природного середовища.

Важливим двигуном прагнення вдосконалювати знання державної мови є поступове виховання свідомості, що національна мова – предмет не тільки вивчення, але й елемент пишання, особливе емоційне відношення до цього. На рідній мові, через рідну мову можна пізнати реалії національного життя, через усну та письмову форми мови можна приєднатися до культурної спадщини народу, через учбовий предмет «Українська мова» засвоюють нормативні традиції та закономірності мови.

Тоді на перший план перед вивчаючими мов виходить задача засвоїти переконання, що вони не тільки вчаться та розмовляють української мовою, але й самі є носіями мови – самобутньої, колоритної, живої.

Багатство української мови можна показати і з боку дотепності та гумористичності мовних засобів.

Твори української поезії дозволяють виявити інтонаційну та лексичну виразність національного поетичного складу, його особливості в галузі морфології та синтаксису.

Розмаїття української пісні дає можливість приєднатися до історичної долі українського народу, відчути естетичну насолоду від культури володіння мовою.

Суттєва ознака мови – мовний етикет – важливий елемент культури народу, продукт культурної діяльності людини. Як елемент національної культури український мовний етикет відрізняється яскравою національною специфікою. Звісно, вивчати мовний етикет необхідно при навчанні мові, вже професіонально орієнтуючись згідно з тим, які мовні ситуації будуть найбільш типовими в трудовій діяльності майбутніх фахівців.

Головне полягає в тому, щоб показати, що, викладаючи українську мову, ми забезпечуємо кожного співвітчизника можливістю зрозуміти іншого та бути зрозумілим, приєднатися до історичної долі українського народу, отримати естетичну насолоду від культури володіння мовою.

Це лише деякі накреслення підходу до виховання  національної самосвідомості при викладанні української мови у вищому учбовому закладі України.

                                                                                         

Слободянюк О. Р.

Глушкова Н. М.

м. Одеса

РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

В СТАНОВЛЕННІ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНИ

 

Роль ідеології у процесі націотворення  є важливою в контексті сучасного розвитку незалежної української державності. Це зумовлено тим, що громадсько-політичні та ідеологічні погляди завжди слугували підгрунтям у реалізації державотворення. Адекватне відображення громадсько-політичних  поглядів може бути певним методологічним орієнтиром як в історичному аспекті, так і в сучасних умовах формування національної самосвідомості. Краще зрозуміти цей процес може допомогти аналіз подій української революції 1917-1920 років і особливо доби Директорії УНР.

Даний період характеризувався прагненням українців до самоутвердження та самореалізації як нації, численними спробами побудови незалежної держави, активними пошуками нових державних моделей. Саме тому досвід періоду Директорії може стати в нагоді для побудови соціальних, політичних та державних засад сучасної української держави. Особливе місце в державотворчих процесах того часу посідає так званий “трудовий принцип”, запроваджений Директорією як альтернативна модель незалежної держави. Він чітко визначив місце і роль різних соціальних прошарків суспільства в державі та системі управління нею.

Останнім часом з`явилася значна кількість праць вітчизняних дослідників, присвячених проблемам української державності та дослідженню “трудового принципу” зокрема. Це серйозні монографічне дослідження В. Верстюка  та В. Солдатенка. Серед періодичних публікацій слід назвати статті В. Лозового, О. та М. Копиленків, С.Грабовського.  Автори аналізують причини невдач, уроки та історичне значення.

Досліджуючи цю проблему, автори намагалися вирішити ряд конкретних завдань: проаналізувати суспільно-політичне становище в державі, з`ясувати її політичний та державотворчий потенціал, розкрити процес вибору та становлення нових державних форм та інститутів Української  Народної Республіки, основні напрями партійної роботи.

Загострення кризових явищ  сприяли активізації діяльності політичної опозиції, об’єднаної в Український національний Союз. УНС являв собою солідну політичну організацію національних сил. Обговорення питання вибору форми влади відбулося ще на початку грудня 1918 року  на закритій нараді у Вінниці, де були присутні лідери Директорії та представники УПСР, УСДРП та УПСС. Представники лівих фракцій УСДРП та УПСР на чолі з головою Директорії виступали за впровадження на Україні системи радянської влади. На їх думку, система Рад змогла б розширити соціальну базу “українського національного відродження”.  Але більшість учасників наради на чолі з С. Петлюрою виступили проти радянської системи державного будівництва. Вони відстоювали парламентську систему влади і розбудову української держави за європейським  зразком. Логіка відбудови УНР вимагала відновлення демократичних інституцій Центральної Ради, але цього не сталося. М. Грушевський звинувачував в цьому українські партії та Директорію, які прагнули зберегти в своїх руках необмежену владу. Результатом довгих дискусій став компроміс у вигляді “трудового принципу”, який задовольнив не всіх (соціалісти-самостійники голосували проти).

Володимир Винниченко приписував заслугу появи нової державної моделі лише собі,  але у такому важливому питанні, як майбутня форма державного устрою навряд чи ініціатива вибору могла належати одній особі, хай і голові держави. Володимир Винниченко не був автором “трудового принципу”, а скоріш за все оприлюднив ідею, яка давно вже була розроблена партією есерів. Ще у червні 1918 р., у резолюції ЦК УМСР зазначалося, що “можлива передача влади революційному трудовому опору в особі рад робітничих і селянських депутатів”. Ця пропозиція була підтримана на засіданні ЦК УСДРП у кінці грудня, коли було рішення “Про організацію влади в Україні”, в якому наголошувалося, що основою державної влади в Україні повинна стати коаліція трудової демократії – пролетаріату і селянства без буржуазних класів.

Але в новій державній структурі соціальні верстви, що складали “трудовий клас” опинились в нерівних умовах.  Намагаючись посилити позиції українського селянства, політичні лідери нехтували інтересами інших соціальних груп.

Реалізацією на практиці “трудового принципу” було скликання і проведення Конгресу трудового народу. В ході роботи Конгресу відбувся остаточний розкол українського визвольного руху. Ліві радикали відстоювали ідею впровадження на Україні Радянської влади, “центристи” виступали за подальшу розбудову країни на основі трудового принципу, ліберали схилялась до військової диктатури.

Роз’єднання українських політичних сил призвело до розколу між новоствореною державою та суспільством, міжнаціонального розколу в середині українського суспільства, утворення опозиції владі як “справа”, так і “зліва”, розвалу армії.

Уроки цього періоду, коли з ряду об’єктивних і суб’єктивних причин та ідеологічних помилок не була здійснена історична місія побудови незалежної української держави, можуть бути використані на сучасному етапі розвитку нашої державності. В кризових політичних ситуаціях саме національна ідея залишається символом єднання нації і основою державотворчих процесів.

Бойко А. І.

доцент

м. Черкаси

ОСВІТА ЯК ТЕХНОЛОГІЯ ФОРМУВАННЯ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

 

В сучасному багатовекторному світі освіта є чинником функціонування громадянського, соціального, гуманістичного суспільства як ідеальної сфери співіснування людей. Водночас саме освіта виступає фактором творення і поширення національної ідеології. В свою чергу, національна ідеологія є системою формування, репрезентації, засвоєння національної ідеї. В такому контексті національна ідея розуміється як сформована мета нації, що відрізняється актуальністю і стратегією розвитку. Національна ідея дає підстави для реалізації потенційних етнічних можливостей. Розвиток нації через реалізацію національної ідеї дає етносу можливість піднесення на щабель цивілізації в її космологічному розумінні і посісти гідне місце серед національних спільнот світу.  Якщо молодь розуміється як інтелектуальний потенціал, то освіта покликана сприяти ідентифікації молоді з нацією, рідною землею, Батьківщиною.

Наявність освіти, що орієнтована на національну ідеологію з урахуванням в якості базових елементів саме національних особливостей існуючого культурного, етнічно-ментального простору є чинником гуманітарної безпеки держави.

Разом з тим, національна освіта повинна враховувати загальнолюдські цінності, результатом засвоєння яких є формування і функціонування соціальної держави. Освіта – складова частина соціальної держави, суб’єкт і об’єкт соціальної політики держави. Соціальна політика не може бути нічим іншим як засобом управління розвитком суспільства, загальним показником ефективності функціонування соціальної системи, критерієм плинних та перспективних інтересів соціуму. Інвестиції в освіту, розвиток освіти – це той стратегічний курс політики держави, який убезпечує від аутсайдерства у світових цивілізаційних змаганнях. Звісно за умови, що в політиці української держави освіта посяде нарешті те місце, яке їй має належати відповідно до нинішніх тенденцій світового соціокультурного поступу.

Національна освіта не може культивувати професійну замкненість і культурну обмеженість. Розвиток національної освіти повинен спрямовуватись як на збереження власної освітянської традиції, так і на конструктивне використання позитивних світових надбань.

Національно орієнтована освіта дає можливість сформувати міцний рівень соціальної свідомості. Через національну свідомість, в свою чергу, виховується еліта нації, що орієнтована на збереження ментальної цілісності нації. Сформована національна свідомість сприяє формуванню подальшого професійного навчання і здійснення здобутків на користь власної держави з урахуванням національних пріоритетів. Проблема підвищення відповідальності кожного за долю своєї країни та світу в цілому, використання набутих знань з метою не тільки соціального, а й морального прогресу. На жаль, в сучасній освітній парадигмі пріоритет віддається прагматизму, пануванню ідеї «сервісної освіти», соціальна сутність якої полягає в розмунні освіти як служниці цілей сьогодення, інтересів і потреб комерції, економічного, політичного та інших ситуативних стилів.

Освіта є важелем в побудові власної моделі громадянського суспільства. Освіта не тільки національна, але й виключно патріотична. Зденаціоналізований індивід ніколи не стане справжнім громадянином. Освітянська галузь є державною інституцією, що формує і реалізує, підносить духовні цінності і системи ціннісних орієнтацій, що властиві національному середовищу.

Українське суспільство є інтегрованим і полікультурним, крім того, здатним накопичувати зовнішні впливи, адаптуючи їх до збережених власних національних традицій. Саме така здатність українського суспільства викликає певне занепокоєння, оскільки є небезпека втрати власної самобутності. З іншого боку – заперечення цього, створює можливість опинитися за межами світового культурного поступу, теоретично – це загроза другої, української «залізної завіси». Вирішити дилему можна шляхом розвитку освітньої галузі як такої, що здатна употужнити соціальний дух держави. Саме з цієї тези випливає висновок, що освіта може є тією складною і розгалуженою соціальною технологією, яка дозволяє не тільки сформувати інтелектуальний потенціал нації, але й налаштувати і зорієнтувати його на примноження національного багатства. Така технологія дозволяє виробити свій власний шлях розвитку як соціуму в цілому, так і певної галузі науки зокрема з урахуванням власних національних інтересів і пріоритетів.

Література:

1. М.Боришевський. Особистість. Виховання національної свідомості. Освіта України. 2005. № 23.

 

 

Бондаренко Н. П.

доцент

г.Одесса

ОБРАЗОВАНИЕ ПЛЮС ОБЩЕЧЕЛОВЕЧЕСКИЕ ЦЕННОСТИ

КАК НЕОБХОДИМОЕ УСЛОВИЕ ТРАНСФОРМАЦИИ ОБЩЕСТВА

 

Мы живем в мире парадоксов. С одной стороны, наука и технология продвинулись за пределы самых смелых мечтаний наших отцов и предков. Человек покорил космос. Но самый главный вопрос – это в состоянии мы покорить самих себя и продвинуться ближе к обретению мира для себя и для всех? В этом есть парадокс! Вместо покоя и радости наука и техника ведут наш мир к опасности и уничтожению. Человечество создало ядерную и экологическую угрозу, голод и другие бедствия, подобных которым нет в истории.

Общество стоит перед проблемами алкоголизма и наркомании, преступности и правонарушения; захлебывается в терроризме. В чем же дело?

Мы должны внимательно посмотреть на систему образования, на ее цели и приоритеты. В наши дни главная задача образования – вкладывать информацию в головы молодых людей. Добиваться как можно больше ученых степеней. В этом отрешенность образования. Молодежь учат разным концепциям и языкам, но не учат жить в согласии с самим собой и остальными.

Подлинное образование – это не только накопление знаний, а более сбалансированное, всестороннее развитие личности.

Выход: фокусной точкой образования должны стать такие общечеловеческие ценности: Истина, Любовь, Праведность, Мир и Ненасилие.

В результате мы получим не только академические успехи, но и синтез, или гармоническое всестороннее развитие личности – «Расцвет человеческого совершенства».

Человек имеет три основных органа: Голову, Сердце и Руки.

Современное образование с избытком удовлетворяет потребности ума и о руках достаточно заботится. Область же, которой пренебрегают – это сердце.

Задача основных общечеловеческих ценностей (ООЦ) – достичь равновесия между головой, сердцем и руками, при котором знания и информация будут преобразовываться в поступки для благополучия и возвышения личности, общества и всего мира. Конечным результатом образования должно быть: то, о чем думает голова обязано быть критически рассмотрено сердцем, а затем правильные решения должны быть выполнены руками.

Все величайшие открытия делаются в момент пробуждения интуиции. Источником интуиции является истина. В этот момент сознание проникает в область сверхсознания. Этот путь можно пройти только с помощью Любви, но не эмоциональной, не эгоистичной, а чистой любви неэгоистичного сердца. Обретая такую Любовь, человек задействует более тонкую духовную энергию, которая и способствует  совершенствованию сознания. Чистая любовь создает мир как внутри нас, так и вовне. Любовь в действии – это правильное поведение, а любовь духовная, идущая из глубин сердца, развивается в ненасилии. Ненасилие – это высшая ступень общечеловеческих ценностей, и ее результатом является совершенствование характера. Применение ненасилия вызывает расцвет всей личности.

Праведность (правильное поведение) – это закон бытия, закон деятельности, концепция поведения как социальных так и моральных правил. В контекстах ООЦ «правильное поведение» – это адекватное восприятие себя и окружающего мира, и это адекватная реакция на восприятие.

Наполняя учебный процесс ООЦ мы сможем выпускать из вузов молодых людей, имеющих не только ученые степени, но и более важную степень – добродетельного человека, который всегда будет действовать в соответствии с Истиной, жить в мире и гармонии с собой и другими, соблюдать ненасилие и посылать окружающим его людям только Любовь.

 

 

 

 

 

 

 

 

Певцова И.

аспирант

г. Одесса

КУЛЬТУРНО-ИСТОРИЧЕСКИЕ ФОРМЫ ДВОЕВЕРИЯ НА РУСИ

 

Крещение Древней Руси и приобщение ее к христианской  культуре не могло не породить проблем взаимодействия языческих и христианских традиций. Принято считать, что это взаимодействие проявилось в специфической форме двоеверия, которое отличало русскую православную культуру  от других ветвей Христианства.

Проблемой определения сути двоеверия уже достаточно давно занимаются исследователи язычества и  истории становления православной церкви. Но термин «двоеверие» до настоящего времени не определен.

Нам близка точка зрения, что язычество и христианство – принципиально разные этапы и формы общественного и духовного развития, при этом и язычество, и христианство являются культурно-религиозными системами, которые в условиях восточнославянской культуры вступили в специфическое взаимодействие, названное впоследствии двоеверием.

При анализе двоеверия как социо-культурного явления возникает ряд вопросов:

- были ли язычество и христианство столь близкими по духу идеологическими системами, как считает академик  Б.А. Рыбаков [1], что введение христианства привело к синкретическому слиянию в новую культурно-мировоззренческую систему;

- или это искусственное, а для Руси – принудительное соединение двух разных мировоззрений в одно, с дальнейшим  их слиянием в неразделимое целое; т.е. речь идет о синтезе в форме современного православия;

- или же их искусственное соединение так и не привело к гармоничному слиянию, а осталось на уровне эклектичного сочетания несовместимых элементов, поддерживаемых исключительно усилиями христианской церкви, вынужденной  мириться с проявлениями язычества? 

Таким образом, просматривается как минимум три подхода к оценке феномена двоеверия, согласно которым  оно предстает как явление либо синкретичное, либо синтетическое, либо эклектичное.

На начальном этапе существовала грамотная политика верховной власти по внедрению христианства, когда, например, в сложившийся веками земледельческий языческий праздничный цикл встраивались христианские праздники, что приводило к своего рода, эклектике. В поведении людей попеременно проявлялись поступки то языческого, то христианского менталитета.

Для  обычного простолюдина введение нового бога в языческий пантеон было явлением естественным, а христианская обрядность стала дополнением языческих традиций. Следовательно, такое двоеверие можно характеризовать как синкретичное. В словаре «Религии современной России» двоеверие также рассматривается как «различные формы православно-языческого синкретизма в материальной и духовной культуре; симбиоз разнородных мировоззренческих форм, свойственных общественному сознанию в период смены мировоззренческих ориентаций» [2, с.83].

Со временем происходило синтетичное соединение мировоззрения и культа двух религий. Примером можно считать устройство домовых церквей – «…дань языческим верованиям и представлениям, которые стойко держались в сознании древнерусского общества, сравнительно недавно принявшего крещение. Домовые церкви превращались в своеобразные святыни. Происходило слияние христианства и язычества» [3, с.294].

Еще один  пример: распространенный в Древней Руси обычай разорения в междоусобных войнах храмов и монастырей противника. С христианской точки зрения подобное обращение с религиозными святынями – вещь, безусловно, вопиющая и безмерно греховная. А по убеждениям язычников, разрушить святилище врага – значит,  лишить его покрова божьего и тем самым победить. Форма духовной жизни меняется, а ее содержание – нет, и сознание людей остаётся языческим.         

Мы считаем, что эти подходы, в целом,  не противоречат друг другу, а освещают различные грани феномена двоеверия. При этом,  двоеверие свойственно не только в период смены мировоззренческих ориентаций, но и на протяжении всей истории православия на Руси, вплоть до настоящего времени.

Литература:

1. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М., 1987.

2. Мильков В.В. «Двоеверие» // Словарь «Религии  народов Современной России». под ред. Мчеловодова М.П.– М., 1999.

3. Курбатов Г.Л., Фролов Э.Д., Фроянов И.Я. Христианство: Античность. Византия. Древняя Русь. – СПб., 1988.  –  С. 333.

 

Драмарецкька Д.

курсант

Семенюк А.

курсант

м.Київ

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕОЛОГІЯ

ТА ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ МОЛОДІ

 

Ускладнення економічної та соціально-політичної обстановки в країні, стрімка криміналізація суспільства, ідейна, моральна та культурна зубожілість людей породжують багато запитань: а чи всі зусилля та резерви мобілізовані на виконання поставлених перед суспільством завдань, чи все зроблено для того, щоб наш народ отримав таку долю, на яку заслуговує?

Одним з чинників, що впливають на загальносуспільні процеси, є виховання, і передусім виховання молоді, в дусі загальнолюдських цінностей, життєво необхідних для існування та  розвитку людини. Не можна не враховувати, що для розвитку нації, особливо у такій молодій державі, як Україна, поряд з цим необхідним є створення умов для виховання національної ідеології.

Проблеми виховання – одні з небагатьох, які повинні бути пріоритетними у житті людини і громадянина, незалежно від її віку, посадового статусу, національності. Це зумовлено самою природою виховного процесу, його специфікою, сутність якої – у безперервному, систематичному і цілеспрямованому впливі  на духовний і фізичний розвиток особистості. Від сформованих у особи ідейних та моральних якостей залежить її  ставлення до роботи, перетворення її професійних знань та умінь в принцип та правило поведінки. Ці засади, зокрема, стосуються молоді, тобто людей, які знаходяться на стадії формування морально-етичних якостей, а з іншого боку є підґрунтям для національного „завтра” країни.

Багато чинників свідчать про наявність серйозних недоліків у виховній роботі з молоддю, більшість з них зумовлена об’єктивними обставинами: відносною молодістю країни, відсутністю національної філософії виховання, загальнодержавної програми виховної роботи тощо. І все ж головна причина недоліків у цій роботі суб’єктивна: вкрай повільно оновлюється її зміст. Особливо це стосується магістрального напрямку виховного процесу в країні – патріотичного виховання.

Змістом же патріотичного виховання має стати виховання в дусі національної ідеї. Чому? Це пояснюється тим, що в патріотичному вихованні все ще зберігаються рудименти старої системи виховання з її репресивно-ідеологічним гаслом „Не хочеш – примусимо!”, адже за радянських часів принцип патріотизму безсоромно експлуатувався політикою, був вкрай ідеологізованим, підпорядкованим комуністичній партійності. Чи не цим пояснюються намагання реанімувати цю партійність під маскою єдиної „державної ідеології” в Україні? Не меншою є й небезпека „справа” – намагання нав’язати аналогічну ідеологію з боку націонал-радикалів. Один з її представників, публіцист С.Плачинда, у статті „Сучасний український націоналізм як ідеологія” так і пише: „Сучасний український націоналізм має стати державною  ідеологією” (Літературна Україна, 1992, 27 серпня). Між тим, стаття 15 Конституції України зазначає, що „жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”. Вказані спроби ніщо інше як ідеологічні крайнощі, а зрештою можуть стати протиправними, бо норми Конституції є нормами прямої дії.

На відміну від означених намагань українська національна ідея, як справедливо зазначають автори „Малої енциклопедії етнодержавознавства”, повинна бути „осмислена не в ідеологічній, а в етнонаціональній та загальнолюдській системі координат”. Але постає питання: що ж таке національна ідея? Однозначної відповіді на нього не існує.

Говорячи про це поняття, слід визначити спочатку саме поняття „ідея”. За визначенням засновника сучасної української філософської школи академіка Павла Копніна: „ідея – це такий особливий тип поняття, коли воно виконує функцію інших понять в системі”. Додаючи до вище визначеного дефініцію прикметник „національна”, маємо ряд певних фіксованих рис. Тобто національна ідея – це і „внутрішній чинник української нації”, і „духовно-національний чинник”, і „концентрований вираз найголовнішого у свідомості народу» тощо.

Для нашого предмета дослідження вказане міркування вкрай важливе і є методологічним орієнтиром, бо вказує, по-перше, на інтегруючу функцію національної ідеї, яка концентрує в собі всю систему національних домінант: національні інтереси, державність, патріотизм, демократія, справедливість, віротерпимість тощо. По-друге, звертає увагу на смислово-життєву основу української національної ідеї – об’єднання, консолідацію всієї української національної спільноти у напрямку подальшого державотворення та націєтворення.

Як мобілізуючий чинник національна ідея багата за своїм змістом і несе в собі неабиякий патріотично-виховний потенціал. Вона озброює виховну роботу двома найважливішими орієнтирами: світоглядним і моральним.

Іншими словами, національна ідея виховує, з одного боку, кожну особистість як індивідуальність, а з іншого – формує її як гідного члена уніфікованої нації. Хоча кожен з нас являє собою лише складову частину великого етносу, але він і є цей самий етнос в мініатюрі, тому що зберігає в собі краплину національної історії, культури та ментальності.

Ми, представники молоді, переконані, що маємо виховувати в собі й у кожному почуття патріотизму: любові до нашого народу, країни, держави. Нашим орієнтиром має бути національна ідея, а не крайній націоналізм. Ми повинні навчитися належним чином захищати нашу незалежність.

 

 

 

 

 

Миколюк Л. О.

доцент

м. Одеса

ЕСТЕТИКА ЖИТТЯ ТА ЖИТТЄВОГО СЕРЕДОВИЩА

 

Естетичний клімат життя людини складає не одне тільки мистецтво. В XX ст. естетичний досвід мистецтва достатньо інтенсивно і на новому високотехнічному рівні охопив майже всі сфери звичайного життя людей високорозвинутих країн світу. Об’єднаними зусиллями архітекторів, дизайнерів, художників-конструкторів та прикладників усіх рівнів та в усіх сферах виробництва побут людини другої половини XX ст. суттєво естетизувався. Цьому сприяли новітні технології, сучасні засоби поліграфії та репродукування всього від шедеврів світового живопису до створення голографічних копій унікального об’єкту, засобів масової комунікації та інформації, інтернету.

Естетичний досвід здебільшого втратив якісно, втратив свою унікальність, елітарність, зате виграв кількісно. На рівні масової культури він став надбанням широкох мас, більшість представників яких, можливо, ніколи не чули слово «естетика». Проте вони добре засвоїли, що при спорудженні котеджу престижно найняти архітектора для створення індивідуального проекту, обставити інтер’єр меблями краще за допомогою спеціального дизайнера, вибираючи костюм необхідно порадитись з модельером, тощо.

Сучасна «масова» людина комфортно відчуває себе на супертехнізованому сучасному концерті-шоу, напівхудожніх спортивних змаганнях. Ця «краса» для нього цілком зрозуміла, приносить задоволення. Не кажучи вже про безкінечні «мильні опери», найрізноманітніші теле-шоу, теле-ігри та інші домашні розваги перед «ящиком». Яка-неяка, а все ж таки «естетика» прийшла в життя, в кожний дім, обгорнула людину приємною хмариною рекламної красивості, ритміки, мелодійності, солодкої млості, сентиментальних хвилювань і жити стало легше та веселіше.

Саме ця «естетика» масової культури є продуктом науково-технічного прогресу та невисоких смаків її масових споживачів. Кінец XX ст. характеризується відмовою від традиційних мов художньої виразності, особливо в сфері візуальних мистецтв, зокрема і в літературі, музиці, театрі, наслідком чого стала майже цілковита деестетизація мистецтва. Естетична свідомість, естетичний досвід класичного зразка з неутилітарного мистецтва був спрямований у сферу прикладних мистецтв.

Завдяки зусиллям художників авангардно-модерністської орієнтації, що прийшли у сферу прикладного мистецтва, високого естетичного рівня досяг дизайн. В дизайні питання краси масових-промислових виробів вирішується на основі єдності, доцільності та краси. У дизайну є свої проблеми і не тільки тому, що надмірне акцентування естетичного підходу часто приносить шкоду доцільності предметів, а головне – тому, що естетизація не завжди співпадає з внутрішньою цінністю та характерам предмета, часто її визначають комерційні, а не функціональні критерії. Естетизація предметів побуту чи промислових виробів буде достеменна лише за умов внутрішньої доцільності виробу, з яким естетизація не повинна входити у протиріччя, не камуфлювати чи підміняти її.

Комерційна естетизація – це не огранічна зовнішня прикраса, мета якої – дешевий успіх без врахування істиного призначення виробу та інтересів людини. Це зовнішня «естетика», що виконує рекламну роль, а не розуміння краси в самій доцільності предмету, лише бажання створити ілюзію, що не відповідає його внутрішній цінності.

Істинне вирішення проблеми естетизації предметів побуту та промислових виробів полягає в красі їх доцільності і в доцільності їх краси-єдності естетичної та доцільної форми. 

 

Рунець В. О.

аспірант

м. Одеса

 

МІФОЛОГІЗАЦІЯ ТА ГІПЕРБОЛІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІНФОРМАЦІЇ

 

Будь-яка сфера сучасної науки як української, так і світової поступово наповнюється доволі новими термінами: інформатизація, інтелектуалізація, глобалізація, електронна інтеграція, тощо. Безумовно, ці всі поняття тісно пов’язані між собою. Одні з них є наслідками інших та навпаки; що являє собою проблему для розгляду науковців.

Більшість світових та європейських соціологів та філософів, що досліджують соціальні процеси в світі, вважають, що виробництво та ефективне використання інформації створюють основу функціонування та розвитку всіх сфер життєдіяльності – економіки, індустрії, законодавства, права та ін. Доступ до інформації та право володіння нею мають життєву цінність для абсолютно всіх членів сучасного суспільства, не зважаючи на їх матеріальні статки або соціальне становище.

Останнім часом з’являється все більше наукових праць та публікацій різних науковців, де окреслюються, характеризуються, описуються чи оцінюються названі процеси, чи їх можливі наслідки, стверджуючи та наголошуючи, що дана тема дійсно має значний суспільний резонанс.

Значення інформації в житті суспільства постало предметом наукового осмислення. Різноманітні теоретичні концепції пояснюють її роль, місце та призначення в житті будь-якого суспільства (в тому числі і українського), де найпопулярнішими є теорії та концепції постіндустріального та інформаційного суспільства.

Але тут постають декілька питань – чи є процес глобальної інформатизації однорідним, або він має стрибкоподібний характер; чи він повсюдний, або локальний; чи впливає він на розвиток загальносуспільної свідомості, або навпаки? Низка цих питань може продовжуватись без кінця, адже донині не існує єдиного погляду відносно шляхів розвитку, розуміння пріоритетності того чи іншого напрямку, формулювання та понять.

Багато світових держав декларують формування на своїх територіях інформаційних суспільств. Провідні спеціалісти різних сфер визначають ознаки та зміст таких суспільств. Багато в чому їх розуміння співпадають, де в чому – значною мірою відрізняються. Тип американського інформаційного суспільства дещо диференційований від європейського, європейський від азіатського (японського, корейського, китайського). Азіатський тип інформаційного суспільства, в свою чергу, відрізняється від мусульманського чи ісламського.

Інформаційне суспільство для України – все ж здебільшого, на мою думку, популярний термін європейських декларацій, ніж реальне явище з чітким змістом. Хоч, заради справедливості, слід зауважити, що й «інформаційний істеблішмент» країн – авторів поняття досі не дійшов згоди ані щодо форми, ані щодо наповнення такого суспільства.

Різні країни знаходяться сьогодні на різних етапах розробки та втілення своїх Стратегій інформаційного розвитку. Той факт, що Україна поки що не досягла статусу розвиненої країни чи не стала одним з новітніх гравців економічного розвитку, не означає, що вона не має шансів на розробку та втілення передової Стратегії. Його прихід пророкують більш як чверть сторіччя. Світ навколо нас набуває дедалі більше ознак Інформаційного суспільства. Проте насправді електронне довкілля, Цифрова цивілізація людства, ще «спить». Ми можемо лише передбачати, що ця цивілізація буде прекрасною, коли нарешті стане реальністю. Тож поки – що ми можемо сказати про алегоричний образ «сплячої красуні» Інформаційного суспільства?

Україна має значний потенціал та глибокі традиції в плані побудови інформаційного суспільства. Україна входить до п’ятірки держав з найбільшим кадровим потенціалом фахівців з комп’ютерних наук. Спроби сформувати та сформулювати стратегічне бачення інформаційної України на державному рівні відбулися за часів незалежності, однак також ще не були позбавлені певних недоліків. Так, недостатньо ефективною виявилася реалізація Національної Програми Інформатизації (НПІ), яка була прийнята на рівні закону ще 1998 року.

Але чи ми справді чекаємо, коли «прокинеться» потенціал, що його накопичують комп'ютерні мережі світу від часу своєї появи. І ми справді можемо лише здогадуватись і робити більш чи менш вдалі передбачення щодо того, що чекає на Інформаційне суспільство. Так само, як і чого нам очікувати від нього.

Теоретики соціології, політології, економіки, культури напророкували щодо його майбутнього чимало. Нам або обіцяють радісну й безхмарну феєрію, або ж малюють картину абсолютно інфернальну, повертаючи терміни періоду рабовласництва.

Процес інформатизації в Україні відбувається (як, я гадаю, і більшість соціальних процесів) заради наявності факту його існування. Він супроводжується намаганнями надати престижу чи особливого статусу самій державі на світовій арені, але цей підхід вкрай необхідно змінювати, адже, якщо ми прийняли державний курс на інформатизацію основних сфер життєдіяльності громадян, він має, на мою думку, забезпечити управління та обслуговування економіки, виробництва, культури та ін.

Голошубова А. А.

преподаватель

г . Одесса

ТРАНСФОРМАЦИЯ СОВРЕМЕННОГО МЫШЛЕНИЯ И ПРОБЛЕМА ВЗАИМОПОНИМАНИЯ

 

В современной социальной жизни наблюдается отказ от традиционных форм и принципов мышления, стремящихся к однозначности, очевидности, противопоставлению субъекта и объекта. Традиционные принципы мышления явно представлены в классической философии, науке, искусстве. Современному мышлению такое стремление не характерно, и, более того, наблюдается определённая трансформация его в нечто новое. В языке современной философии, а философия всегда является квинтесенцией культуры своей эпохи, эта динамика фиксируется в таких понятиях как «классический стиль мышления» и «постклассический».

В качестве иллюстрации сказанного обратимся, в частности, к культурным идеалам Куна и Фейерабенда. Они различаются. У Куна индивид зависит от коллективных форм мышления и поведения, а у Фейерабенда господствует безграничная свобода индивидуального творчества. Но при сопоставлении идеалов Куна и Фейерабенда с идеалами классического рационализма обнаруживается важная тенденция современного мышления – разочарование в безусловных ориентирах культурной истории и склонность к мозаическому, плюралистическому видению мира и места человека в нём.

Указанная тенденция, характерная современному мышлению, в своём развитии приводит к проблеме современной коммуникации, потому что порождает обособление разных видов и сфер человеческого мышления. Само по себе это обособление не представляет социальной опасности. Но в современных условиях, где наблюдаются процессы глобализации во всех сферах социальной жизни, кризис современной коммуникации, порождаемый этим обособлением, приводит к проблеме эффективности мышления в плане решения современных глобальных проблем.

Говоря об особенностях современного (постклассического) мышления, следует подчеркнуть наиболее характерные моменты – это порождающая способность мышления, его контекстность и полифоничность. Порождающая способность связана с символическим характером самой культуры, мышление само порождает формы действительности (например, виртуальная действительность) и объекты, которые и отражаются в мысли. Контекстность мышления указывает на то, что современное мышление имеет свой конкретный контекст, вне которого оно может быть не воспринято и не понято (демократия по-американски). Полифоничность же современного мышления выражается в том, что это много разных мышлений (российская ментальность, украинская, эстонская, японская и прочие) которые находятся между собой в различных отношениях: дополнения, противостояния, взаимного отрицания, сходства и т.д. Все эти аспекты в современном глобалистском мире усиливают и без того имевшуюся в человеческом общении проблему взаимопонимания.

Универсальная операция мышления – это понимание, оно является целью всякого мышления. Понимание и взаимопонимание выступают неотъемлемыми свойствами существования человеческого сообщества. Но полифоничность и контекстность современного мышления приводит к тому, что достижение взаимопонимания часто становится практически невозможным. Такое состояние дел в конкретных ситуациях, в частности на уровне межгосударственного решения экономических проблем, может привести к необратимым, трагическим последствиям общечеловеческого масштаба, так как мы живем в условиях всеобщей глобализации. Поэтому взаимопонимание и выступает серьёзной проблемой современности. А один из возможных путей решения этой проблемы – дальнейшая трансформация мышления, ориентированная на создание единого мыслительного пространства.

Формирование же единого исторического пространства, на наш взгляд, возможно на почве единой культуры, создание которой выступает в современных условиях актуальной и сложнейшей проблемой. Культура – это система исторически развивающихся надбиологических программ человеческой деятельности, выступающих условием социальной жизни. Эти программы представлены многообразием различных форм: знаний, навыков, норм и идеалов, верований, ценностных ориентаций и т.д. В своей совокупности и динамике многообразие этих форм образует исторически накапливаемый социальный опыт.

В качестве термина понятие «культура» стало широко использоваться в европейской философии и исторической науке со второй половины восемнадцатого века. В современной науке существует несколько линий в разработке проблематики культуры.

В исторически первой из них, культура рассматривается как процесс развития человеческого разума и разумных форм жизни (французские просветители); как историческое развитие человеческой духовности – эволюция морального, эстетического, религиозного, философского, научного, правового и политического сознания, обеспечивающих прогресс человечества (немецкий классический идеализм в лице Канта, Фихте, Шеллинга, Гегеля, немецкий романтизм в лице Шиллера, Шлегеля, немецкое просвещение в лице Лессинга, Гердера).

Вторая линия, возникшая исторически несколько позже, акцентировала внимание не на поступательном историческом развитии культуры, а на её особенностях в различных типах общества, рассматривая различные культуры как автономные системы ценностей и идей, определяющих тип социальной организации. Этой линии придерживалось неокантианство, в частности – Риккерт, Кассирер. Сюда же примыкали Шпенглер, Сорокин, Данилевский, Тойнби.

В условиях современного мира – в условиях глобализма, затрагивающего экономические, политические, культурные и информационно–коммуникационные аспекты, глобализма, предполагающего унификацию мира (жизнь по единым принципам, приверженность одним ценностям, следование единым обычаям и нормам поведения),  актуальным становится сохранение особенностей региональных культурных типов. Вот здесь то и скрываются истоки современной проблемы взаимопонимания. Задача же современной теории культуры заключается в решении проблемы сведения двух линий в разработке проблематики культуры, в разработке теории культуры, позволяющей сохранить плюрализм культур на базе глобального (единого) культурного пространства.

Макалендра В. В.

аспирант

 г. Одесса

НЕСОВМЕСТИМОСТЬ ИДЕОЛОГИЙ КАК ПРИЧИНА ПАЛЕСТИНО-ИЗРАИЛЬСКОГО КОНФЛИКТА.

 

1. Уже более полувека на Ближнем Востоке существует очаг палестино-израилького конфликта. Данный конфликт является ярким примером противостояний национальных идеологий,   непримиримых по своей природе; сионизма и палестинской идеологии национального освобождения в совокупности с идеологией исламизма.

2. Идеология сионизма стремилась к созданию, а сегодня стремится к удержанию позиций национального государства на территории Палестины и это, в свою очередь, если не прямо, то косвенно означает проведение политики террора по отношению к арабскому населению, а именно, вытеснение арабов с палестинских земель.

3. Опасность нынешней ситуации в регионе усилилась после прихода к власти группировки ХАМАС, которая не признает государство Израиль и целью которой является его полное уничтожение, и образование независимого исламского государства Палестина.

4. Основной проблемой  палестинского правительства сегодня является его непризнание (частичное) Западом. Однако, идеи ХАМАС не противоречат западным либеральным ценностям, что в свою очередь может привести к признанию ХАМАС на Западе.

5. ХАМАС является не просто исламистским, но также и национально-освободительным движением, борющимся за право на самоопределение палестинского народа и за возврат оккупированных территорий. ХАМАС пришел к власти легитимным путем и его политику и идеологию поддерживает большая часть населения Палестины, также ХАМАС был признан Российской Федерацией и всеми мусульманскими странами. Это означает, что его деятельность, даже носящая агрессивные формы, такие как проведение взрывов на территории Израиля, не должны восприниматься как терроризм, а лишь как терроподобные акции, ведь палестинцы просто не имеют других средств борьбы с Израилем.

6. Сегодня в переговорном процессе на смену старому принципу «мир в обмен на мир» пришел принцип «мир в обмен на территорию», израильская сторона пошла на уступки и освободила часть оккупированных территорий, что привело к сильной волне протеста внутри Израиля. Сегодня в Израиле набирают популярность правые силы.

7. Жесткая позиция ХАМАС  в отношении государства Израиль и растущий протест большой части израильского населения  против передачи оккупированных территорий палестинской стороне может привести к качественно новой волне палестино-израилького конфликта.

8. Палестино-израильский конфликт может рассматриваться, как модель противостояния западной и восточной идеологий в уменьшенном виде, где Израиль является примером западного мышления, а палестинский народ – примером исламского мировоззрения, что в свою очередь ожесточает конфликт.

Сіренко О. М.

викладач

м. Одеса

НАЦІОНАЛІЗМ ТА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ: ЗІТКНЕННЯ ІДЕОЛОГІЙ

 

Глобалізація є визначнальною реалією сучасного світу. Науковці сперечаються щодо термінів, шляхів та результатів глобалізаційних процесів, а ринковий простір розширюється обіймаючи собою вже майже всю земну кулю. Глобалізація посилює взаємозалежність країн, поєднує тисячма ланцюгів фінансових, виробничих, торгівельних та транспортних зв’язків їх економічні системи, котрі вростають одна в одну і перетворюються на автономний організм світового капіталістичного господарства.

Системна природа суспільства пояснює той факт, що економічна інтеграція необхідно веде за собою певне пристосування політичних систем взаємодіючих країн, гомогенізацію комунікативного та, врешті решт, і культурного простору. Неможливо увійти в світові економічні процеси не впровадивши в суспільстві відповідні політичні, соціальні та культурні перетворення.

Центропериферічна будова світового господарства, радіальне поширення глобалізаційних імпульсів обумовлює принципову нерівність учасників інтеграції. Економічно більш спроможні країни Центру з динамічно розвиваючоюся ринковою економікою вдовільняють потреби крупного виробництва за рахунок інтересів перифіричних країн, до яких на жаль належить і Україна. Системний характер глобалізаційних процесів фактично веде до посилення зовнішнього впливу не тільки на економічну, але і на всі інші підсистеми українського суспільства, зокрема на політичну.

Саме тут і виникають проблеми пов’язані із зіткненням ідей націоналізму та лібералізму, відмінності та тотожності, особливого та загального. Гостро постає питання про долю націоналізму у добу глобалізації. Долю націоналізму в високому, пафосному його розумінні, як принципу державотворення, а не як “відповіді” традиційних спільнот на “виклики” глобалізації, бо саме так сьогодні його трактує більшість західних антропологів та культурологів.

Руйнація соціалістичної політичної системи яка грунтувалася на принципі колективної власності відкрила шлях безмежному поширенню капіталістичного виробництва. Ці процеси супроводжувалися виникненням на теренах колишнього соцтабору значної кількості нових країн вибудованих за національним принципом. Націоналізм, як провідна європейська ідеологія державотворення демонструє свою спроможність з часів французьскої революції. Практичним втіленням цієї ідеї є діяльність національної держави спрямована на захист власної території, національних інтересів та розбудову суспільства. Але якщо ми розглянемо основні тенденції глобалізації, такі як гомогенізація, стандартизація, вестернізація, при чому, не тільки в сфері матеріального, але і духовного виробництва, то побачимо, що вони  фактично суперечать принципам націоналізму.

Глобалізація пов’язана з продукуванням тотожності на підставах узагальнених взірців, тому відтворення спільнотою власної національної тотожності в таких умовах стає досить проблематичним. На відміну від особистості, націонаьна ідентичність якої відтворюється завдяки діяльності індивідуальної свідомості, національна ідентичність спільноти продукується завдяки діяльності суспільних інститутів, котрі відповідають за відтворення націєдиференцюючих ознак. Логіка економічної інтеграції призводить до визнання необхідності кореляції функціонування більшості з цих інститутів у світовому масштабі. Глобалізація – це хвиля яка поступово розмиває межі та кордони., руйнує ідентифікаційні підстави як на рівні особистості, так і спільноти.

Проаналізуємо ідентифікаційні можливості загальновживаних націєдиференцюючих ознак. Територія вже не є більше “землею пращурів”, зараз це лише простір пов’язаний з іншими просторами енергетичними та транспортними мережами і його межі визначають митні кордони. Мова. Рідна мова її цінність також нівелюється незначними потенціями в сфері комунікації. Культура. В наш час це або вітрина музею, в якій складовані етнографічні рештки, або наслідування західних взірців породжене урбанізацією. Спільна історія, але пробачте, яка ж вона в українців спільна? Щодо економіки відкритої для впливів, та політики залежної від “світового співтовариства” вже й говорити нема чого. Свідомість. Ми українці доки усвідомлюємо це, але ми усвідомлюємо себе не тільки українцями, а також споживочами, електоратом, європейцями тощо, бо сучасне суспільство надає нам шалене розмаїття ідентифікаційних підстав і національна ідентичність займає зовсім не головне місце в структурі особистості.

Завдяки цілеспрямованому інформаційному впливу націоналізм змушують поступитися місцем загальнолюдським, демократичним, ліберальним цінностям. Ідеологи глобалізації ненав’язливо, але наполегливо витісняють його зі сфери суспільної та індивідуальної свідомості, поєднуючи націоналізм з такими поняттями як неосвідченість, відсталість, радикалізм, ксенофобія, провінційність, роблять відчуття національності немодним. Слід спитати: чому дискредитується суспільна цінність націоналізму? Можливо саме тому, що націоналізм є великою рушійною силою опору суспільства гомогенізуючим впливам глобалізації, засобом мобілізації національної спільноти для досягнення добробуту та сталого розвитку, той наріжний камінь на якому вибудована сильна держава, спроможна вибороти  гідне місце в світовій економіці та політиці і зупинити перетворення країни на аморфні ринки збуту, сировини та праці.

 

Ушакова Ю. А.

ст. преподаватель

г. Одесса

НАЦИОНАЛЬНАЯ ИДЕОЛОГИЯ В ФОРМИРОВАНИИ ИМИДЖА УКРАИНЫ

 

1.    Особенность современных цивилизационных процессов заключается в том, что для них важным становиться опора на собственный имидж (как для отдельного человека, так и для государства). Под имиджем понимается синтетический образ, который складывается в сознании людей в отношении конкретного лица, организации или социального объекта, в том числе, такого как государство, и содержит в себе значительный объем эмоционально окрашенной информации. Понятно, что в условиях современной цивилизации колоссально возрастает значение информационных компонентов в жизни общества, а значит, повышаются требования к формированию имиджа. Имидж становиться полноценным информационным продуктом, а не просто образом, основанным лишь на эмоциональном восприятии. Поэтому работа над ним все интенсивнее опирается на объективные процессы и закономерности, и тем самым все более приближается к науке.

2.    Для молодого украинского государства формирование имиджа становится особенно актуальным, потому что в международном сообществе Украина длительное время ассоциировалась как неотъемлемая часть СССР. Сегодня Украина позиционирует себя, как самостоятельное государство демократического толка. Но приверженность демократическим принципам и либеральным ценностям в формировании имиджа, как известно, должно не только декларироваться, но и наполняться соответствующим содержанием. Одним из основных критериев существования демократии является главенство закона, как во внутренней, так и во внешней политике. Поэтому кризис внутренних социально-политических реалий в Украине, коррупционность административной власти, беспомощность силовых структур, недоверие граждан государству, непоследовательная и непродуманная внешняя политика, включающая в себя явно негативные нравственные компоненты (как, например, несанкционированный отбор газа, принадлежащего другим государствам), позволяет утверждать, что демократический имидж страны существует пока лишь в символических формах.

3.    Имидж – это часть процесса не только политики, но и экономики. Сложное экономическое положение Украины также во многом определяет характер представления о стране, сложившееся за ее пределами. И то место, которое занимает Украина в современном мировом экономическом пространстве, и действия отдельных его граждан, которые вынуждены работать как «челноки», женщины, которые часто выступают в роли живого товара и т.п. не способствуют формированию положительного имиджа страны. Показателен и автостереотип (самоимидж) украинского человека, составляющий важную часть национального самосознания. Известно, что в автостереотипе народ, с одной стороны, всегда в какой-то мере идеализирует себя, внося в него позитивные черты, а с другой стороны, в автостереотип включаются психологические особенности, ссылками на которые люди стремятся к самоопределению своего образа жизни. Специалисты по этнической психологии отмечают, что нации, находящиеся на более высоком уровне экономического развития имеют тенденцию подчеркивать в себе такие достоинства как «ум», «предприимчивость», «деловитость», а нации с наиболее отсталой экономикой – такие черты как «доброта», «сердечность», «гостеприимство», снижая при этом значимость деловых качеств. Самоимидж Украины в полной мере соответствует последнему примеру. Следовательно, в процессе формирования действенной рыночной экономики необходимо менять даже национальные автостереотипы.

4.    Важно понимать, что большое начинается с малого. И имидж никогда не возникает сам по себе, а всегда является результатом сознательной и целенаправленной работы. А состоявшимся имидж можно признать только тогда, когда он ведет к социальному последействию. Для Украины важно создание целостного и позитивного образа страны. В какой-то мере это возможно осуществить в результате продуманной подготовки специалистов-выпускников высшей школы, у которых необходимо формировать новое представление о самоимидже украинцев и как следствие об Украине в целом. Особое место в этом отношении занимают те ВУЗы, где ведется подготовка специалистов, будущая профессиональная деятельность которых будет осуществляться за пределами Украины (например, Одесский Национальный Морской Университет, Одесская Государственная Морская Академия). Преподаватели цикла гуманитарных дисциплин должны уделять особое внимание акцентированию для студентов информации о том, что они – будущие носители составных частей образа своей страны. В свете этого благоприятно сказывается введение в учебные программы большинства высших учебных заведений такого предмета как имиджелогия, хотя до сих пор эта дисциплина остается не обязательной, а выборной.

 

Таран М.

г. Житомир

Національна ідентифікація українця-маргінала

 

Важко заперечувати наявність докорінних змін у всіх сферах суспільного життя і маргінальність становища населення пострадянських країн. Проте процес маргіналізації жителів даних держав розпочався задовго до розпаду Радянського Союзу і основною передумовою цьому можна назвати декласування та інтернаціональну уніфікацію суспільства.

Радянські часи в історії України дали сильний поштовх появі численних маргінальних груп. Зокрема, намагання перетворити робітничий клас в пануючий відібрало всі шанси на розвиток інших, досить важливих для існування сучасного суспільства, категорій громадян. Підприємці, інтелігенція, люди творчих професій на довгий час опинилися за стіною заборон та під гнітом ідеології партії. Ще одним кроком до уніфікації радянської людини стало масове переселення жителів однієї республіки в інші без урахування етнічних особливостей окремих народів.

Декласоване за радянських часів суспільство поступово заповнюється традиційними та нетрадиційними групами населення, а національна ідентичність набуває свого втраченого змісту. Національна ідентичність виконує ряд важливих функцій у житті сучасної людини і задовольняє вроджені потреби особистості, такі як потреба в самоствердженні, самозбереженні, підтримці та захисті з боку оточуючих, і вроджена потреба співвідносити себе з певною групою людей. Повнота національного усвідомлення в деякій мірі є показником рівня розвитку внутрішнього світу особистості.

Проте маргінальність на даному етапі оновлення ціннісних орієнтацій зумовлює ускладнення процесу національної ідентифікації українця. В даному розрізі маргінальність варто назвати етнокультурною з огляду на перетин двох та більше саме етнокультурних середовищ. Порубіжність такого положення може спостерігатися від народження (змішані сім‘ї, проживання в чужому етнічному середовищі) або бути пов‘язаною зі змінами впродовж життя особистості: переїзд, зміна соціальних, політичних умов тощо.

Слід зазначити, що маргінали можуть відігравати важливу роль в міжетнічних стосунках, оскільки мають досвід культурної поведінки обох етнічних груп. Саме тому досить часто маргінальній особистості притаманні такі риси як потенціал креативності, інновацій, лідерства. Хоча, більшість дослідників маргінальності наголошують і на негативних аспектах даного явища: соціальний, емоційний та психологічний дискомфорт, який може тривати впродовж 20 років.

Сьогодення вимагає від нашої держави інтеграції у світову спільноту як на рівні економічному, так і соціально-культурному. І тут виникає проблема не лише вибору напрямку (Схід чи Захід), але і проблема неперервності паралельного процесу власної національної ідентифікації.

Національна ідентифікація сучасного українця проходить у двох напрямках. З одного боку, це активне використання історичного досвіду нації, її культурних та економічних надбань. Тому велике значення набуває гуманітарна освіта молоді: обов’язковий цикл таких дисциплін, як історія, культурологія, політологія тощо. З другого боку, виникає необхідність заповнити прогалини та помилки нашої історичної пам’яті сучасним досвідом, принципами сьогодення та загальносвітовими традиціями ‑ осучаснити, модернізувати досвід наших предків.

Сильною є основа національної ідентифікації українця – багата історична пам‘ять та повна атрибутика етнічної групи. Слабка сторона цього процесу – недостатній досвід сучасності, послаблення почуття солідарності у значної частини громадян та вищезгадана маргінальність як результат перехідного етапу поступового формування української державності. Проте, віднайшовши хоча б один вузловий пункт структури своєї національної ідентичності, українець-маргінал досить швидко зможе відбудувати відсутні елементи та укріпити власні позиції на світовій багатонаціональній арені.

Милова М. И.

доцент

Дмитрашко С. А.

преподаватель

г. Одесса

ГЛОБАЛИЗАЦИЯ И НАЦИОНАЛИЗМ: ЦЕННОСТИ, ИДЕОЛОГИЯ, КОМПРОМИСС

 

Глобализация и национализм – это две планетарные контртенденции современного мира, которые рвут его на части, делая всё более актуальным поиск форм совместного проживания народов, исключающих или минимизирующих периодические конфликты между ними. Насколько это возможно в нашем многоконфессиональном и полиэтническом мире, разделённом на экономические, политические и военно-политические блоки?

В теоретическом плане решение этой задачи осложняется тем, что среди учёных нет единства взглядов на природу, формы, характер процессов глобализации и национализма. Современное теоретическое знание определяется многообразием исследовательских парадигм, в которых глобализация интерпретируется как ''столкновение цивилизаций'' (С. Хантингтон, Ф. Фукуяма), результатом которого, согласно Я. Питерсу, могут оказаться ''вестернизация'', ''гибридизация'' или же ''фрагментаризация'' мира. Или же ''глобальный социальный контекст'', расширение которого организует жизненный мир человечества так, что ''мироустройство замкнутых национальных государств постепенно уступает место мироустройству глобального сообщества открытых друг другу наций'' и многие другие [1]. Каждый из подходов, естественно, имеет свои преимущества и недостатки.

Интерпретации национализма как ''политической идеологии'', ''принципа'', ''практики национально-освободительного движения'', ''сознания и самосознания индивидов и групп, выраженного в когнитивной и эмоционально-волевой форме'', позволяют создавать различные трактовки его сущности и исторических типологий, меняющих своё содержание и формы от эпохи к эпохе (''изначальный'', ''агрессивный'', ''западный'', ''интегральный'', ''этический''  и прочие национализмы – К. Минаг, А. Снайдер, Г. Кон, К. Дойч, Э. Гелнер) [2].

Не имея возможности подробно рассмотреть проблему, авторы ставят своей задачей вычленить лишь отдельный аспект взаимосвязи глобализации и национализма, обусловленный историческими и социально-политическими причинами.

С самого начала глобализация шла ''рука об руку'' с колониализмом и национализмом основных европейских наций (национальных государств), распространяя своё присутствие по схеме ''центр-периферия''. Это деление открыло эпоху модернизации, которая по-разному сказалась на ''модернизирующихся''. За относительно короткий срок европейцы установили контроль над значительной  частью мира, осуществив колонизацию Америки, Азии и Африки. Произвольно проведенные европейцами границы сделали гражданами новых государств людей, принадлежащих к разным племенам, религиям и историческим традициям, что в перспективе дало конкретный ''результат''.

Перманентное ускоренное развитие  Европы и США в 18-19 вв., догоняющая модернизация стран ''второго эшелона'' и одновременная стагнация, и колонизация древних цивилизаций стали источником неравенства стран ''первого'', ''второго'' и ''третьего'' миров, контуры которых  и вырисовались  уже к началу ХХ в., и не преодолены до сих пор.

Передел мира в двух мировых войнах, крушение колониальной системы, научно-технический прогресс и  информационная революция в конце ХХ в. мало что изменили в этом отношении. ''Центр'', состоящий из стран ''большой восьмёрки'', оказался охвачен третьей волной глобализации. Вместе и параллельно с ней вырастал новый национализм государств, и народов ''иных'' миров, которые образовались после распада колониальной системы. Их вопиющее неравенство со странами ''золотого миллиарда'', во многом следствие прежней и нынешней волны глобализации, которая, на наш взгляд, является ''превращённой формой'' национализма стран ''первого мира''. В странах ''третьего мира'' возникли антизападные и антиглобалистские националистические идеологии, объявившие страны ''золотого миллиарда'' центром  зла и источником всех их нынешних бед, что привело к страшным последствиям типа 11сентября 2001 г.

Безусловно, ''цивилизационный империализм'' (Уткин А.) современной глобализации вызывает естественный протест народов и наций, стремящихся сохранить свою культуру и идентичность под напором западных ценностей. Это важнейшая проблема и для посткоммунистических стран, которые должны вписаться в современный глобальный мир.

Возможна ли национальная модернизация без ''вестернизации'' и ''культурной гибридизации''? Хантингтон, например, считает это реальным. Страны Юго-Восточной Азии и модернизирующийся Китай демонстрируют определённые возможности.

Решение проблемы, возможно, будет связано с появлением новых форм глобализации на базе национальных концепций модернизации и использования ''цивилизационных'' ценностей. И, вероятно, не культура должна адаптироваться к задачам модернизации, а руководящие элиты (как в Японии), желающие осуществить модернизацию, адаптироваться к культуре, что в какой-то мере будет способствовать преодолению противоречий. Этот тезис звучит не риторически   для Украины и её политической элиты.   

 Литература:

1. Толстоухов А.В. Глобальный социальный контекст и контуры эко-будущего // Вопросы философии, 2003, №8. – С.49.

2. Подробно см: Гранин Ю.Д. Глобализация и национализм // www.poprav.ru/  Федотова В.Г. Мир культур против культуры мира // Свободная мысль, 2003, №8. – С.32-41.

 

Матвеенко С. О.

студент

г. Одесса

ПОЛИТИЧЕСКИЕ ПРЕДПОЧТЕНИЯ НАСЕЛЕНИЯ КРЫМА НАКАНУНЕ ПАРЛАМЕНТСКИХ ВЫБОРОВ 2006 ГОДА ПО ДАННЫМ СОЦИОЛОГИЧЕСКОГО ИССЛЕДОВАНИЯ В Г. КЕРЧИ

 

 Во время событий президентских выборов 2004 года народ наделил новую власть огромным кредитом доверия. Силы, пришедшие к власти под лозунгами демократизации, борьбы с коррупцией и бюрократизмом, компетентности, обещали народу Украины не только защиту гражданских свобод, но и улучшение благосостояния граждан. Сегодня нам снова бодро рапортуют, что «жить стало лучше, жить стало веселее». Но так ли это на самом деле? Инфляционные процессы, совпали с резким ростом цен на энергоносители, промышленные и продовольственные товары, повышением коммунальных тарифов для населения, что привело к фактическому снижению уровня жизни рядовых граждан.

Грядущие парламентские выборы, в зависимости от их результата могут либо усугубить ситуацию, либо послужить началом восстановления утраченных позиций. Следует отметить, что для Украины свойственно специфическое разделение политических предпочтений по оси запад – восток, при этом в западных областях четко выражена лояльность населения по отношению к силам «оранжевой» коалиции, а на востоке шире электоральная база сил оппозиции. Основные конкурирующие политические силы нацелены на проведение активной пропаганды своих идей на, так сказать, «чужом поле». Например, за электорат Юга Украины, и в частности Крыма, согласно ноябрьскому заявлению телеканалу "1+1", намерены побороться представители "оранжевых". С целью определиться относительно эффективности затрачиваемых политическими игроками усилий, автором был разработан и проведен в январе – феврале 2006 года социологический опрос-анкетирование на территории Крыма  в городе Керчь.

Анкетирование носило характер произвольной выборки. Всего было опрошено 100 респондентов: 53 мужчины и 47 женщин, 53% и 47% соответственно. Для того, чтобы определиться с политическими предпочтениями в различных возрастных категориях, все респонденты были условно разбиты на 3 возрастные группы: 18-30 лет –– 39 человек, 39%, 31-50 лет –– 28 человек, 28%, старше 50 лет –– 33 человека, 33%.

Анкета включала в себя десять вопросов, направленных на выяснение отношения населения к политическим событиям президентских выборов, и прогнозирование возможных результатов парламентских выборов. Результаты анкетирования показали, что В. Янукович как политический лидер пользуется наибольшим доверием респондентов, так как он набрал 70% голосов, а это 70 из 100 человек. Анализ данных по возрастным группам показал что ему доверяют в «младшей» группе 18-30 лет –– 20человек, 51,2% в группе, 31-50 лет –– 23 человека, 82,1% в группе, старше 50 лет –– 27 человек, 81,8% в группе. Президент В. Ющенко получил 5% голосов (5чел), в младшей возрастной группе. Всего 17% опрошенных проголосовало против всех, при этом наибольшее количество нигилистов оказалось в 1-й возрастной группе 10 человек  из 17, что составляет 25,6% в своей подгруппе. Для сравнения, в других возрастных категориях количество негативистски настроенных респондентов составляет для 31-50лет - 5чел (17,9% в своей подгруппе), а старше 50лет -  2чел (6% в своей подгруппе), то есть наблюдается понижение политической активности среди молодёжи.

К деятельности В. Ющенко на посту президента 81% опрошенных относятся с недоверием. Правительству доверяет лишь 4% респондентов, а 87% выразили абсолютное недоверие действиям кабинета министров. Аналогичное отношение и к деятельности высшего законодательного органа страны, так как 84% опрошенных отрицательно оценивают творчество украинских парламентариев.

Вместе с тем весьма показательным является отношение граждан к предстоящим выборам, поскольку на вопрос: "Будут ли на Ваш взгляд "прозрачными" парламентские выборы?", 84% опрошенных дали негативный ответ, 15% затруднились ответить на поставленный вопрос и только 1% из всех респондентов (1чел) считает, что на выборах всё будет "по-честному".

Таким образом данное исследование, показало, что на юге Украины весьма сильны позиции оппозиционных сил, возглавляемых Партией регионов. Деятельность по управлению страной «оранжевой» коалиции во главе с президентом В. Ющенко, вызывает недовольство значительной части граждан, особенно в средней и старшей возрастной категориях, то есть именно тех слоев населения, которые заняты в материальном и духовном производстве, и чьи интересы призвана защищать власть. Некоторую поддержку деятельность власти находит среди студенческой молодежи, однако, и она не столь велика. Результаты уже состоявшихся выборов, в принципе, реализовали намеченные в исследовании тенденции. Но несмотря на «победу» оранжевой коалиции в итоге всего, хотелось бы порекомендовать «победителям» не забывать о том, что в 10-ти регионах победу одержали Регионалы, и чтобы не быть правителями оранжевого большинства, власти следует думать о всей стране, даже о той части, где её не поддержали.

Левченко Т. Г.

м. Ірпінь

НАЦІОНАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ І ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ЦІННОСТІ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

 

На сучасному етапі розвитку українського суспільства перед прогресивними політичними силами країни постає завдання консолідації нації з метою реалізації політичних, економічних і соціальних реформ. Цей процес неможливий без відродження і формування духовності нації, національної свідомості і самосвідомості. Йдеться про завдання стимулювання національного відродження, оновлення в усіх його аспектах, консолідації української нації, становлення народу України як соціуму, включення держави в загальноцивілізаційний процес. Розв'язання цих питань дасть змогу подолати відчуження людей як представників різних етносів, уникнути міжетнічних сутичок і конфліктів, оскільки національної злагоди можна досягти лише міцними й конкретними гарантіями національної рівноваги на підставі реалізації права громадян на певний культурно-історичний потенціал нації, використання досвіду її добросусідства з іншими народами.

Зміни, що відбулись в країні, здавалось би повинні були повернути нам ідейну незаангажованість. Можна було чекати, що розпад моно ідеології поверне нас до утвердження вільної думки. Але в психіці нашого народу залишається «комплекс меншовартості», який інколи і проявляється у наданні переваги формуванню національної свідомості. І тому «націоналізм» у нас емоційно забарвлений. Він доповнюється у нас недовірою до «чужих», що може негативно впливати на відношення «ми - вони». Він виникає як реакція етносу на дії зовнішнього середовища (економічні, соціальні, і політичні процеси). Результатом утворення національних держав є протистояння загальнолюдським цінностям, християнство і космополітизм. Це є відповідна реакція етнічної спільноти на посилення загальносвітового процесу інтернаціоналізації. Тому ця концепція може бути неоднозначною. Інколи вона розглядається як єдиний фактор, що може конституювати національну цілісність.

Зараз ні мова, ні культура не стали мобілізуючими силами у створенні національної ідеї. Національною ідеєю може бути не обов'язково об'єднання нації, а загальне бажання громадян до справедливості, порядності, економічних і соціальних успіхів. Потрібно ще подумати, що більше проникає в глибинний сенс буття народу: історичні події, людські вчинки, реалії, національні ідеї чи загальнолюдські цінності.

Нам необхідно перестати вести суперечки навколо поєднання загальнолюдських цінностей із державними, національними, соціальними, бо все в живій природі дарує високу радість пізнання та естетичну насолоду, бо природа людського буття поєднує протилежності, не допускаючи їх взаємо розчинення. Живі системи діють на рівні матерії енергії та інформації.

Психологічний клімат, що створюється в країні десятиліттями багатьма чинниками не можна змінити так швидко. Перестрибнути через складний непередбачуваний період і зразу ж досягти того, що передові країни досягали століттями.

Наше суспільство уже підготовлене до чесної відкритої дискусії, що може бути цементуючою силою в суспільстві: національна ідея чи загальнолюдські цінності. Тому що неможливо весь час дотримуватись з принципу дуалізму. В генетичну пам'ять українців глибоко запали безконечні національні гоніння, яким ми були піддані на протязі віків, знаходячись в складі інших держав. Це закріпачення і ліквідація козацтва, заборона української мови і систематичні утиски культури.

Необхідно швидше порвати з старими стереотипами, з фобіями і приєднатися до основних цивілізаційних процесів. Але цей процес прилучення до загальнолюдських цінностей повинен бути делікатним і не породжувати нових антагонізмів. Непотрібно протиставляти національну ідею як щось виключно особливе, що часто використовується в процесі багатьох революційних змін. Бо в минулому історії було багато прикладів коли вона демонструвала свою неефективність. Чому ж тоді сьогодні в нових історичних умовах вона може бути успішною? А можливо в нинішніх умовах більше сприяє роз'єднанню, ніж консолідації. Етнічна культура не може замінити державу. Коли відкриваються інші можливості державного будівництва на основі загальнолюдських цінностей, за яким стоять складні питання духовного, правового, політичного, економічного розвитку любого сучасного суспільства, світової спільноти в цілому. Питання цінностей все частіше вживається при обговоренні   проблеми   світогляду   особистості, науки,  культури,  здоров'я, глобальних проблем сучасності. Ми часто намагаємося дати оцінку нормативно - ціннісній структурі суспільства, цінностям тієї чи іншої політичної і правової системи, ідеології. Вони є носіями первісного змісту людського існування, можуть зв'язувати різні часові модуси (минуле, теперішнє і майбутнє), завжди абсолютні як самодостатні сутності, мають універсальний людський характер.

Немає сумніву, що не тільки ми, а й інші покоління людей переживали переломні моменти історії, відчували почуття кризи епохи. Стояли як і ми сьогодні перед необхідністю вибору і створення нового світопорядку. І тоді система цінностей, якої дотримується людство, держава, нація, індивіди стають тими факторами, від яких у вирішальній мірі залежить зміст і направленість людської історії.

Із констатації даної ситуації, в якій знаходиться українське суспільство, очевидно, що домінантним імперативом у вирішенні проблеми держави і людини стає принцип гуманізму, універсальний принцип, що потребує свого розповсюдження на всі сфери впливу людини.

Біляєва І.

м. Київ

НАЦІОНАЛЬНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА: СПРОБИ ТИПОЛОГІЗАЦІЇ

 

На початку ХХІ ст. разом із формуванням глобального та національного інформаційного суспільства на перший план виходять проблеми проведення ефективної державної інформаційної політики. З метою кращого розв’язання цих проблем у 2002 році Державним комітетом телебачення і радіомовлення України (на той час – Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України) було розроблено проект Концепції національної інформаційної політики України. За цим проектом під національною інформаційною політикою розуміється стратегія, напрями діяльності та завдання держави в галузі творення, збирання, обробки, зберігання, використання та поширення інформації в суспільстві. Метою реалізації цієї концепції є створення умов для побудови в Україні розвинутого інформаційного суспільства як органічного сегмента глобального інформаційного співтовариства, забезпечення пріоритетного розвитку інформаційних ресурсів та інфраструктури, впровадження новітніх інформаційних технологій, захисту національних моральних і культурних цінностей, забезпечення конституційних прав громадян на свободу слова та вільний доступ до інформації.

В сучасній науковій літературі інформаційна політика поділяється, як правило на три типи, зокрема на тоталітарну, авторитарну та демократичну.

Сутність тоталітарного типу інформаційної політики полягає в тому, що: 1) здійснюється повний контроль влади за будь-якою інформацією; 2) забороняється діяльність опозиційних засобів масової інформації (ЗМІ); 3) ЗМІ висвітлюють лише ту інформацію, яку дозволяють керівники держави та й то з офіційними коментарями; 4) ЗМІ повністю залежать від волі й примх правлячих кіл; 5) суспільство інформується дозовано вже пройденою через цензуру інформацією; 6) порушуються права людини на вільний доступ до інформації; 7) повністю переривається чи обмежується доступ до зарубіжної інформації тощо.

Сутність авторитарного типу інформаційної політики зводиться до того, що:

–        влада намагається зберегти або встановити контроль над інформаційними інститутами, з метою привернення на свій бік більшої частини електорату;

–        медіаструктури виступають переважно засобами маніпуляції свідомістю населення;

–        наявність обмежених свобод, притаманних авторитарному режимові, створюють видимість або, в кращому випадку, певну незалежність ЗМІ;

–        науковцям і журналістам дозволено критикувати політичний режим, але лише дозовано;

–        опозиція не допускається до телебачення;

–        існують обмеження свободи та часткові репресії по відношенню до тих, хто подає «небажану» для влади інформацію тощо.

Сутність демократичного типу інформаційної політики полягає в тому, що: 1) зростає роль ЗМІ у суспільстві; 2) формується основний інформаційний інститут, який відображає   і виражає суспільну думку і суспільні інтереси; 3) створюються сприятливі умови для розвитку державних і недержавних ЗМІ; 4) готується грунт для формування громадянського суспільства; 5) ЗМІ виступають, як засіб громадського контролю за владою; 6) змінюється стиль і характер державної інформаційної політики, влада взаємодіє зі ЗМІ на партнерських засадах; 7) відкривається доступ до зарубіжної інформації; 8) держава контролює ЗМІ, але лише з метою недопущення використання ЗМІ проти інтересів суспільства; 9) забезпечуються права і свободи громадян на доступ до інформації тощо.

До трьох зазначених типів національної інформаційної політики можна додати такий тип політики як ліберальний, який всіляко сприяє формуванню громадянського суспільства. Характерним для цього типу є:

–        створення і розвиток громадського телебачення і радіомовлення;

–        зростання мережі різних приватних ЗМІ з незначними суспільними обов’язками;

–        зниження до мінімуму рівня державного регулювання інформаційного простору.

Слід мати на увазі, що при ліберальному типові національної інформаційної політики найбільшу небезпеку становлять ЗМІ, що належать монопольно-олігархічним кланам, які (ЗМІ) не є підконтрольними ні державі, ні громадянському суспільству.

Можна також запропонувати і перехідний або змішаний тип інформаційної політики, який притаманний посттоталітарним країнам. Прикладом такого перехідного або змішаного типу є інформаційна політика України. В основі цього типу політики є суміш частково авторитарного і частково демократичного типів. Притаманним для змішаного типу інформаційної політики є:

–        наявність державних та недержавних масмедіа;

–        помітний контроль державних ЗМІ з боку влади;

–        дозованість доступу опозиції до державних ЗМІ;

–        відсутність громадського телебачення, брак концепції державної інформаційної політики тощо.

Сьогодні перед Україною постало надзвичайно важливе завдання переходу від змішаного типу інформаційної політики хоча б до демократичного типу, який і забезпечить формування громадянського суспільства та слугуватиме перехідним містком знаходження компромісу між державою та громадянським суспільством.

Пухир В.

м.Одеса

ДУХОВНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ

ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ

 

Неможливо переоцінити значення духовних засад для розвитку та політичної трансформації суспільства. 27 квітня 1999 року було видано Указ Президента України  та згідно Указу схвалено Основні напрями  “Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян”, в яких сказано: “Розбудова суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави потребує активізації зусиль органів виконавчої влади, громадських і релігійних організацій, спрямованих на розвиток духовності, виховання патріотизму та поваги до історичної спадщини українського народу, укорінення в суспільній свідомості загальнолюдських моральних цінностей, виховання соціального оптимізму та впевненості кожного громадянина у своєму майбутньому, формування здорового способу життя.

Ми багато сьогодні говоримо про духовне відродження, адже без духовного відродження немислиме відродження державне, а рівень розвитку культури свідчить про моральний і духовний стан суспільства. Саме культура в умовах глобалізації буде основним фактором консолідації українського суспільства, громадянського єднання і злагоди. На основі культури як системи цінностей, опертих на традицію, і можна сформувати духовну єдність України, саме на основі національних культурних цінностей і можлива консолідація українського народу як політичної європейської нації.

Саме культура має стати основою національного духовного розвитку, але, позбавлена базових цінностей, вона не може бути важливим чинником розбудови демократичного суспільства, основою національної ідентичності. Причиною цього є те, що українська культура протягом тривалого часу виживала в умовах ортодоксальних, догматичних політико-ідеологічних та етнокультурних стандартів, норм і правил, що не дозволяло культурі бути активним творчим стимулом у формуванні національного почуття. Необхідно поновити споконвічні культурні цінності з урахуванням сьогодення.

В духовному розвитку нації  важливе місце займає поняття національної самоідентифікації, що у розвиненому вигляді постає національною самосвідомістю. Це зумовлено тим, що нація для сучасної людини є найбільш життєвоважливою, найфундаментальнішою історичною спільністю. Національна самосвідомість, як наслідок історичного генезису нації, водночас виступає необхідною умовою її повноцінного розвитку і прогресу. Національна самосвідомість пробуджує почуття  патріотизму, який є важливим стовпом  національного розвитку.

Однією із важливих духовних засад будь-якого суспільства є мораль, якою керується особа у своїй життєдіяльності. Мораль, таким чином, безпосередньо вибудовується на світогляді як на своїй духовній основі, виступаючи з’єднувальною ланкою між теоретичними світоглядними орієнтирами і життєвою практикою. Абстрактні повеління людської волі матеріалізуються у конкретних діях людей, сукупність яких і складає суспільне життя. Злиті воєдино  принципи світогляду й моралі, накладаючись на конкретні суспільні потреби, формують основну мету суспільного розвитку – суспільно-політичний ідеал, що розгортається у систему своїх визначень – ідеологію. В останній відображаються не лише основні цілі, до яких має прагнути суспільство, а й шляхи і засоби їхнього досягнення, а також відповідні принципи організації суспільного життя. Разом узяті ці моменти складають теоретичну модель суспільно-політичного устрою, що виступає основою для розробки політичної стратегії – керівництва до дії певних політичних сил, зусилля яких породжують певний спосіб життя тієї чи іншої спільноти.

Що стосується сучасної культурної політики в Україні,  то мова не йде про створення нової  ідеології. Слід радше говорити про вироблення ідеологічних орієнтирів державотворення в Україні, про ідеологічну стратегію, яка б могла бути засобом духовної консолідації народу.

Отже,  розвиток української політичної нації неможливий без формування національної самосвідомості,  патріотизму та високих моральних і культурних засад її громадян, а також розробки такої ідеологічної стратегії, яка б сприяла консолідації українського суспільства незалежно від етнічної, релігійної належності, що потребує відповідної державної підтримки та визначення конкретих заходів в концепції розвитку нації і закріплення її нормативно на загальнодержавному рівні.

 

 

 

 

 

 

 

 

Воробйова Л. С.

доцент

м. Ірпінь

ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКІ ЦІННОСТІ ЯК ОРІЄНТАЦІЯ В ПРОЦЕСІ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

 

Сучасні проблеми глобалізації кардинально втручаються в життя людини в різноманітних площинах, впливаючи як на способи і стилі життя, так і на характер споживання та міжособистісних взаємин, – тим самим створюючи і трансформуючи й спільний для всього людства соціокультурний простір. Глобалізація — процес соціальної трансформації, у ході якої людські співтовариства поступово інтегруються у всесвітню соціальну систему. Світ стає цілісністю, основні елементи якої відрізня­ються взаємозалежністю, що свідчить про спільність відмінностей, тобто про єдність у різноманітності.

Однак парадокс полягає в тому, що почуття приналежності до спільного для всіх людей і єдиного населеного світу супроводжується розпадом колишніх цінностей та уподобань і на індивідуально-особистісному рівні. Тому важливо осмислити координати, місце, роль, позицію і перспективи України у глобалізаційних процесах, адже так чи інакше Україна залучена в ці універсальні зміни, що проявляються з одного боку як світ-системне явище, а з іншого – не менш всеохоплююче явище, що виникає в середині держави, суспільства і стосується кожної особистості.

Принципова невизначеність поведінки людини в умовах глобалізації зумовлює розгляд соціальних систем як креативних світів з неповною інформацією та змінними цінностями, в яких майбутнє може бути представлене в багатьох варіантах. Саме орієнтація на певну систему цінностей може надати процесу соціокультурної трансформації ціленаправлений характер.

Якщо для людини, як члена певного соціуму властива невизначеність відносно самої системи чи стосовно своєї поведінки вже в самій системі, то глобалізація як системоутворючий фактор, як загальний закон, повинна це враховувати, і, більше того, оскільки ефективність функціонування систе­ми залежить від такої невизначеності, то її треба позначити як одну з визначальних цінностей. Але сама невизначеність людини як елемента деякої множини є наслідкам втрати своєї самої ідентичності, яка пов'язується тільки з певною унікальною культурою.

Великого значення в цьому випадку набуває міжкультурна адаптація, що є складним процесом, завдяки якому людина досягає сумісності з новим культурним середовищем. Внутрішній бік адаптації виявляється у відчутті задоволення та повноти життя, зовнішній - в участі людини в соціальному та культурному житті нової групи. Міжкультурна адаптація - це процес входження до нової культури, поступове засвоєння її норм, цінностей, зразків поведінки, досягнення соціального та емоційного пристосування до нового середовища, досягнення соціальної та психологічної інтеграції з новою культурою без втрати надбань власної. Національні держави змушені пристосовуватися до цих нових реалій. Необхідно відшукати самообґрунтування щодо вміння керу­вати всім наявним обсягом гетерогенності, зорганізувати до дії сус­пільну силу, що допомагає паралельно існуючим культурам і спіль­нотам людей успішно розвиватися, уникаючи конфліктів. Адже можливості національної держави щодо вирішення багатьох проблем обмежені. Націоналізм сам по собі не повинен бути па­нацеєю. Зростання етнічної, культурної і релігійної гомогенності може стати «культурною компетенцією бідності, опіумом для економічних відсталих», хоч і не вилікує ні від бідності, ні від відсталості.

Тому загальний погляд, загальна перспектива і, в остаточному підсумку, – загальножиттєва філософія для «комунальної квартири» глобального світу просто необхідні. Що може бути основою цих явищ: «екологічна» свідомість, абсолютна повага до життя кожної людини, або щось інше – питання далеко не риторичне. Від його вирішення дійсно залежить сьогодення і майбутнє людства.

Пошук способів вирішення цього інтуїтивно відчувається як усвідомлення глибинної єдності людства, єдності природи і людини.

Филипченко Е. В.

преподаватель

г. Херсон

СТАРАЯ СОЦИАЛЬНАЯ МИФОЛОГИЯ И СОВРЕМЕННОЕ ПРЕПОДАВАНИЕ ОБЩЕСТВЕННЫХ НАУК

 

Десятилетия монопольного положения «советского» подхода к изучению общественных наук до сих пор сказываются на качестве современного преподавания. Можно найти десятки оправданий бездарному развитию общественных наук, но, чтобы двигаться вперед, необходимо восстановить доверие общества к социологии в широком смысле.

К сожалению, современное преподавание не свободно от старых, унаследованных ошибок: компилляторства и предсказаний, существования науки в безвоздушном пространстве, т.е. в полном отрыве от жизни. Сегодня ясно, что так называемое «творческое развитие» не выходило за рамки  комментаторства и попыток объяснения новых явлений и процессов при помощи старых, зачастую отживших схем. До сих пор наука не свободна от поиска неких незыблемых, основополагающих принципов развития цивилизации, от противоестественного переплетения идеологии и науки. Как и в прошлом, мы ищем законченных, совершенных идейно-теоретических систем.

Подлинно научное, а не апологетическое содержание общественных дисциплин предполагает оставить за идеологией подобающее ей место вектора политической борьбы, но никак не основы наук.   Один из успешно выживших мифов, это миф об исключительном характере будущего общества, вульгарное понимание неизбежного скачка в «лучшую жизнь», связываемого в сознании молодого поколения с политическими приоритетами. Разочарование, неоправданные ожидания приводят к нигилизму по отношению ко всему, что связано с обществом – его экономикой, техникой, культурой, моралью. Современное мессианство, знаменитое «запад нам поможет», это  устаревший миф на новый лад.

Феномен «лучшего будущего», до сих пор существующий в качестве ориентира, долгое время заставлял массы людей действовать вопреки своим прямым интересам, ради интересов «высших». Между тем реальные, жизненные  потребности требуют своего удовлетворения: в условиях взаимосвязанного мира это, прежде всего разумное сочетание интересов всех социальных групп общества, всех наций и государств, наконец – каждой отдельной личности. Современное поколение прагматиков свободно от понимания социальной справедливости, как равенства. Однако, формирование новой идеологии –идеологии социальной справедливости, приоритета общечеловеческих ценностей по-прежнему одна из важнейших задач, стоящих перед общественными науками.

Главный вопрос, побуждающий к активной дискуссии – это вопрос о содержании и критериях общественного прогресса. До сих пор не изжиты попытки вычислить ступеньку развития человечества, на которой находится то или иное общество, государство, страна, исходя из отношений собственности. Весь комплекс общественных наук, формирующий у студентов способность рассуждать, анализировать, аргументированно выражать свою точку зрения  должен быть нацелен на преодоление вульгарного экономизма. Самостоятельное значение при определении исторического места того или иного общественного образования имеют категории, характеризующие место человека и его отношение к природе, обществу и другим людям – такие, как свобода и демократия, нравственность и культура.

 Вполне вероятно, что в конечном итоге человечество выработает новое общественное устройство, поэтому сегодня профессиональный разговор об общественном прогрессе и его направлениях как никогда уместен в студенческой аудитории. Необходимо преодоление новой социальной мифологии, всех форм идеологической монополии, объективное определение характера и содержания общественного развития, адекватная оценка достижений тех или иных стран и социальных систем с точки зрения критериев общественного прогресса, общечеловеческих нравственно-идеологических ценностей.

Секция 5.     Приоритеты внешней и внутренней политики Украины: многовекторность или одновекторность?

 

Лузан А. А.

г.Славянск

ПОСТМОДЕРНИЗМ УКРАИНСКОЙ ПОЛИТИКИ

 

Название тезисов может вызвать вопросы. О постмодернизации не только наши политики, но и многие политологи и философы имеют довольно смутное представление. О чем свидетельствуют учебники и учебные пособия по философии. Об учебниках по политологии на эту тему говорить не стоит.

Но не только украинские и российские политологи ничего не говорят о постмодернизме в политике, западные политологи на эту тему тоже не распространяются. На первый взгляд это означает,что сама проблема не существует, но это далеко не так.

Во-первых, в «странах догоняющих» (об этом в истории мы можем найти примеры, а в теории объяснение) новые моменты проявляются тоже рельефно, зримо, поскольку новое не отягчено традициями, временностью, свой опыт для  «догоняющих стран»  мало что значит, они стараются избавиться от него, забыть как что-то негативное и постыдное. Образцы поведения и действия они берут у стран-пионеров, игнорируя их историю, традиции и т.п. Поэтому нередко именно их поведение, их действие является даже в большей степени олицетворением того нового, что проявляется в деятельности стран-пионеров.

Что является характерным для постмодернизма во взгляде на мир? Утеря «чтойности», «самости» явлений мира. Если, «модерн» рассматривает мир как языковые или феменологические структуры, то «постмодерн» лишает явления мира и этой определенности. Мир есть письмо, текст, процесс. Он лишен определенности, смысла, цели. Мы сами даем их ему. Поэтому бомбардировка  бывшей Югославии выглядят, как защита свободы в Европе, а война в Ираке, как установление демократии. Неважно, что за все время существования тоталитарного режима в Югославии и диктаторского режима Хусейна жертв было меньше чем  за время этих «демократических» акций. Важно наше новое видение проблем общественного развития.

Но на западе через всю эту словесную шелуху четко присматриваются интересы определенных стран, прежде всего США. Другие страны, в силу экономической и военной мощи США просто соглашаются с трактовкой событий, которую дают им политикум США. Вопросы постмодерну политика здесь сохраняет свою «самость» и «чтойность», хотя последние определяются нестолько объективными обстоятельствами, сколько субъективными взглядами политиков.

Иное дело у нас. У нас политика, из сферы, где решаются общие интересы региона, государства, превратилась в открытую хозяйственную деятельность, связанную с решением сугубо частных интересов узкого круга политической элиты, находящейся у власти. Общие, национальные интересы не являются едиными для всей политической элиты страны (правящей и оппозиционной, хотя эти понятия тоже относительны у нас), а являются зависимыми от частных, эгоистических интересов элитных экономических (научной, военной, не говоря о других, элиты у нас не существует) групп или кланов. Частный интерес становится сутью политики, ему подчинен, от него зависим общий интерес. Все становится с ног на голову.

Политическая власть в Украине все последнее время занята одной проблемой: приватизацией – деприватизацией. Все другие проблемы подчинены этой главной проблеме. Эффективность работы предприятий, их способность решать народно-хозяйственные проблемы, роль в формировании бюджета страны отходят на второй план перед вопросом – кому принадлежат эти предприятия. Точно также эффективность национальной экономики отступает на второй план перед вопросом о внешнеполитическом векторе страны. А этот вектор определяется субъективными идеологическими предпочтениями находящихся у власти политиков, а не объективными, прежде всего экономическими, интересами страны.

Панафідіна О. П.

аспірант

м. Кривий Ріг

ПРОБЛЕМА СПІВВІДНОШЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ДЕТЕРМІНОВАНОСТІ ТА МОЖЛИВОСТІ ВИБОРУ

 

Актуальною для нашого суспільства є проблема цивілізаційної належності України і шляхів її подальшого розвитку. Парадигма соціальної методології, що формується, покликана пояснити сутність та спрямованість історичного процесу, спираючись на нові принципи і методи дослідження.

Традиційно історичний розвиток розглядається з точки зору концепцій детермінізму або індетермінізму. Поняття „детермінізм” виникло в класичній фізиці. Пізніше детермінізм як вчення про об’єктивний закономірний взаємозв’язок та взаємообумовленість явищ матеріального та духовного світу став загальнонауковим принципом. Аналіз явищ мікросвіту породив індетермінізм як філософську позицію, що заперечує об’єктивний характер причинності.

Ряд сучасних дослідників (Ю. Г. Єршов, В. Т. Єфімов, Ю. В. Павленко, Н. І. Смоленський та ін.) не підтримують ідею однозначної визначеності історичного процесу, мотивуючи це тим, що історію творять непередбачувані люди. Тим самим привноситься елемент випадковості, який набирає ваги пропорційно зі зростанням громадянської активності більшості членів соціуму. Особистісний фактор в історії об’єктивно породжує варіативність історичного процесу, тобто наявність множинності шляхів соціокультурного розвитку.

Подібна переорієнтація наукового мислення (у бік альтернативності) ставить під знак питання існування об’єктивних закономірностей історичного руху. Ми виходимо з того, що історичні закономірності носять переважно не онтологічний, а епістемологічний характер. Ще І. Кант зазначав, що „розумність” (тобто закономірність) історії характерна для великих проміжків часу. При розгляді ж конкретних історичних подій на перший план виступає фактор випадковості. Дослідники історичного минулого прагнучи впорядкувати актуальні можливості суспільного розвитку доводять їх необхідний характер шляхом виокремлення загального з-поміж маси одиничного, а також осмислення сутності і спрямованості історичного процесу в цілому. Все це здійснюється, як правило, вже в іншу історичну епоху, де панує новий світогляд, новий тип наукової раціональності, нові суспільні потреби та можливості їх задоволення, зрештою нові нагальні проблеми, що потребують свого вирішення. Відтак історичне минуле оцінюється з погляду сьогодення. Відбувається свого роду легітимізація сучасного стану речей.

На наш погляд, конкретний етап становлення суспільства детермінує лише певну сукупність варіантів його можливого історичного розвитку. Відтак здійснення соціального прогнозу на основі розробки історичних закономірностей та екстраполяції наявного стану речей на майбутнє завжди залишає певний простір для варіативності й не може забезпечити стовідсоткової гарантії істинності, оскільки нам ще не відомо, які люди будуть приймати історичні рішення і які фактори будуть на це впливати.

Що стосується сучасної української дійсності, то можна говорити про наявність низки альтернатив як щодо внутрішнього, так і щодо зовнішнього розвитку нашого суспільства. Україна не є приреченою на те, щоб стати „квітучим раєм” або опинитися на узбіччі цивілізаційного розвитку, щоб створити міцну державу або втратити незалежність, щоб населення мало гідні умови життя або продовжувало надалі існувати і т.ін. Філософська теорія та історична практика свідчать про наявність можливості реального вибору навіть у найскладніших ситуаціях. Головне, щоб вони були об’єктивно осмислені у своїй потенційності та корисності для блага більшості і лише після цього найоптимальніша альтернатива  подальшого розвитку стала актуальною.

 

 

 

 

 

Кириленко Н.

аспирант

г. Одесса

ПРИОРИТЕТЫ МИГРАЦИОННОЙ  ПОЛИТИКИ УКРАИНЫ

 

Постоянно меняющаяся миграционная ситуация, возрастание масштабов миграционных процессов и увеличение в связи с этим количества проблем, решение которых лежит на правительстве, формирует необходимость разработки миграционной политики, соответствующей реальным потребностям общества.

Анализ миграционной ситуации в Украине, становление и развитие государственных органов управления миграционными процессами свидетельствуют об их определенной неадекватности: миграционные процессы развиваются значительно быстрее, чем органы, которые обязаны их предусматривать и регулировать. Не успевает за объективными процессами и законодательная база, которая должна регламентировать подход к решению проблем, связанных с миграционным движением.

Комплексность и системность миграционных проблем пока не находят адекватного понимания в украинском обществе, а главное, не имеется сколько-нибудь серьезных практических механизмов ее решения. Это проявляется в том, что в Украине нет обобщенной, комплексной теории всех видов миграционных процессов, которые происходят на ее территории, их соотношения, размеров, интенсивности, тенденций, социальных процессов и т.д. А отсюда следует, что в Украине нет и всеобъемлющей, комплексной программы, построенной на единой концепции миграционных процессов, которая бы учитывала различные виды миграционных движений (внутреннюю и внешнюю миграцию, иммиграцию и эмиграцию, трудовую миграцию, легальную и нелегальную), а также характер демографических процессов в стране. Не определены приоритеты в миграционной политике.

 Проанализировав различные источники, проведя некоторые исследования в области изучения миграционной политики, социальных и социально-психологических проблем, связанных с формированием миграционного поведения и миграционными перемещениями населения страны, можно выделить некоторые возможные приоритеты миграционной политики в Украине:

-       создание единой миграционной службы для координации действий различных органов, на которые возложено регулирование миграционных процессов;

-       изменение системы регистрации мигрантов;

-       усиление системы пограничного контроля;

-       корректировка визовой политики;

-       информационное обеспечение мигрантов для предотвращения эксплуатации, нарушения их прав принимающей стороной;

-       разработка механизма реализации внешнеполитических целей в области трудовой миграции;

-       определение главной структуры для контроля за состоянием трудовой миграции Украины;

-       контроль за деятельностью структур, которые занимаются посреднической деятельностью по трудоустройству украинских граждан за границей;

-       подписание двусторонних межправительственных соглашений для защиты прав трудовых эмигрантов, контроль за их соблюдением; 

-       сотрудничество с другими странами для сохранения культурной самобытности эмигрантов (украинцев по происхождению);

-       регуляризация (легализация) положения нелегальных мигрантов;

-       однозначная юридическая регламентация порядка задержания, определения ответственности и депортации нелегальных мигрантов, а также наказания лиц, занимающихся их транзитом;

-       контроль за иммигрантами на территории Украины;

-       разработка программ, способствующих интеграции, адаптации  и обустройства иммигрантов;

-       стимулирование иммиграции этнических украинцев и других народностей, которые близки к нашей культуре, для борьбы с демографическим кризисом;

-       система мероприятий, направленных на удержание «умов» (повышение престижа науки, использование результатов их труда и т.п.) и нетитульных наций (поддержание и развитие культуры, др.);

-       поддержка со стороны государства негосударственных организаций, занимающихся проблемами миграции.

Выше предложен перечень некоторых основных задач, которые, по нашему мнению, должна решать миграционная политика государства для предотвращения, а также ликвидации негативных последствий миграционных процессов, нерегулируемость которых может вызывать непоправимые изменения на макроуровне, т.е. в государстве и обществе в целом, и на микроуровне, т.е. для отдельного индивида в частности.

 

 

 

 

 

Барановская Л.

г. Рыбницы

(Приднестровская Молдавская Республика) 

НЕКОТОРЫЕ АСПЕКТЫ ВЛИЯНИЯ ПОЛИТИКИ УКРАИНЫ

НА РАЗВИТИЕ ПМР В КОНТЕКСТЕ ГРАЖДАНСТВА

 

Согласно статье 1 Конституции Украина является суверенным и независимым, демократическим, социальным, правовым государством.

Статус правового государства предполагает наличие гражданского общества, которое должно характеризоваться развитыми экономическими, культурными, правовыми и политическими отношениями между его членами, известной самостоятельностью и независимостью от государства, сотрудничеством и взаимодействием с ним, высоким статусом граждан, обладающих гарантированными правами и свободами. Однако, из указанного выше перечня характеристик наиболее существенной для нормального функционирования страны в целом, и гражданского общества в частности, является экономическая сфера.

Думается, что становление гражданского общества в Украине будет идти успешнее, если государство окажется дальновидным в проведении добрососедской, взвешенной политики по отношению к государствам, которые исторически имеют разнообразные связи с Украиной (в частности, ПМР).

Для ПМР также серьезной политической проблемой является становление демократических основ и ценностей нашего гражданского общества, в котором весомая доля принадлежит гражданам Украины. Эволюция демократии в ПМР, как и в Украине, в первую очередь детерминирована всемерным развитием новых форм экономических отношений.

В Приднестровской Молдавской Республике Конституцией закреплены разнообразные формы собственности (государственная, частная и иные (статья 4 Конституции ПМР)). При этом, государство гарантирует право на свободное использование своих способностей и имущества для предпринимательской, и иной, не запрещенной законом, экономической деятельности (статья 36). Тем самым, удалось привлечь в производственную сферу капитал предпринимателей из других стран и поднять на достаточно высокий уровень промышленность ПМР, выпускавшую конкурентоспособную на внешних рынках продукцию. Четко просматривалась экспортная направленность экономики страны – экспортные операции превышали уровень в 70 %.

Для большей заинтересованности в развитии экономики и для легализации осуществления внешних операций гражданам ПМР была предоставлена возможность получения двойного гражданства (это еще подкреплялось и историческими особенностями формирования нашего государства). В результате на территории государства ныне проживает около 60 тыс. граждан Украины, права которых формируются теперь уже не только на основе законодательной базы ПМР, но и во многом зависят  от нормотворчества со стороны Украины.

Несоответствие реальной ситуации продекларированным установкам приводит к нетривиальным последствиям, влияющим на протекание экономических процессов в Приднестровье. Нестабильность экономики ПМР, связанная с официальной непризнанностью страны, прежде всего, зависит от политики соседних стран и в особенности стран-гарантов, подписавших международный меморандум от 1997 года. Таким образом, действия Украины, начавшей явно поддерживать одну из конфликтующих сторон, еще более усугубили положение предприятий различных форм собственности.

Мероприятия таможенных органов Украины, приведшие к блокадной ситуации на границах ПМР в марте 2006 года, изменили структуру перераспределения продукции, ограничив экспорт. Результат – разрыв налаженных связей, контрактов на поставку. Предлагаемый вариант выхода из сложившейся ситуации, а именно - регистрация предприятий на территории Молдовы, устанавливает, по сути, двойное налогообложение, ведущее во многих случаях к банкротству. Потеря рабочих мест, являющихся единственным источником средств существования для многих граждан, ставит под сомнение реализацию еще одного конституционно закрепленного за гражданами Украины права – права на труд (возможно второго по важности после права на жизнь).

Деятельность Украины по отношению к ПМР в рамках установленных таможенных ограничений снизила экономическую активность и граждан Украины, проживающих непосредственно на ее территории, но на границе с Приднестровьем (например, Винницкая, Одесская области), так как большая ее доля направлена на экспортно-импортные операции с ПМР.

Еще одним наболевшим вопросом в отношении фактического соблюдения гражданских прав, стал вопрос ограничения доступа проживающих на территории Приднестровья граждан Украины к месту участия в выборах в Верховную Раду Украины. По словам официальных представителей власти, избирательные участки за пределами Украины должны были устанавливаться в местах компактного проживания ее граждан (не менее 1 тыс.). Однако, при факте проживания 60 тыс. граждан Украины в ПМР, на территории ПМР не было открыто ни одного избирательного участка (в отличие от проводимых выборов на пост Президента, когда таких участков было 7).

Несоблюдение основных прав своих граждан и игнорирование их существования на территории ПМР не дает возможности рассматривать Украину как страну, в которой активно и плодотворно взаимодействуют государство, и формирующееся гражданское общество.

Максименко І.

м. Одеса

УКРАЇНА – РУМУНІЯ – БОЛГАРІЯ:

НОВИЙ ВИМІР РЕГІОНАЛЬНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

ЧИ БОРОТЬБА ЗА РОЛЬ РЕГІОНАЛЬНОГО ЛІДЕРА

 

З метою реалізації зовнішньополітичного курсу на євроінтеграцію українське керівництво створює сприятливі умови для посилення своєї ролі в глобальних і регіональних системах міжнародних відносин. В своїй промові, присвяченій першим підсумкам президентства, Віктор Ющенко заявив, що його План дій передбачає, в першу чергу, досягнення регіонального лідерства України. Для цього була проголошена політика здійснення державної лінії на регіональне лідерство України на території Центральної та Східної Європи. Ця політика передбачає ряд напрямів діяльності та задач. До основних з них можна віднести наступні: трансформація та перетворення ГУАМ в якісно нове інституційне об'єднання; залучення інших держав; створення форуму держав демократичного вибору або так звана «Співдружність демократичного вибору»; формування Балто-Чорноморсько-Каспійської осі співробітництва; новий план з врегулювання придністровського конфлікту. Таким чином, інтереси України не обмежуються тільки Східною Європою, вони органічно перетікають до західного Причорномор'я, Балтики та Кавказу.

На даний момент Україна має як перспективи, так і можливості стати лідером регіону, тобто тієї групи держав, що вважають себе невід'ємною частиною Європи, проте володіють своєю геополітичною специфікою, яка пов’язана з прикордонним розміщенням. Виходячи з тих чинників, що Україна є однією з найбільших держав регіону та займає стратегічно вигідне положення, а також при збереженні євроцентристської політики після парламентських виборів 2006 р., реалізація цих амбіцій досить реальна.

З другого боку, Україна не єдина країна, яка прагне реалізувати свій політичний потенціал в регіоні. Серед найвірогідніших конкурентів нашої держави слід назвати Болгарію та Румунію. Розглядати в цьому контексті Польщу не представляється раціональним, оскільки ця країна вже давно та повноправно займає місце лідера серед держав Центральної Європи. Її лідируюче положення не тільки визнане центральноєвропейськими державами, але і сусідніми, у тому числі й Україною.

Позиції Болгарії, Румунії та України в питанні регіонального домінування сильно відрізняються. Румунія та Болгарія знаходяться в однаковому положенні в плані євроатлантичної та європейської інтеграції. Україна прагне стати надійним безпосереднім сусідом НАТО та Євросоюзу.

Регіональне лідерство України відкрито визнає сьогодні Грузія та Молдова. Також його підтримує Польща та Литва. Відносно Болгарії слід зазначити, що дана держава більшою мірою асоціює себе з балканською групою і, отже, основні зовнішньополітичні пріоритети та устремління лежать саме в цій площині. До того ж Болгарія досягла значних результатів на шляху до Євросоюзу не тільки завдяки внутрішньополітичній стабільності країни, але і безперервними доказами Брюсселю ролі Болгарії як «балканського лідера».

Румунія на дипломатичному рівні також залишає за Україною роль лідера. У той же час дії румунського керівництва на міжнародній арені свідчать про підготовку базису для регіонального домінування Бухареста. Румунія готова допомогти Україні, але як член НАТО та майбутній член Євросоюзу, Румунія прагне встановлювати добросусідські відносини зі всіма сусідами, але разом з тим вона розвиває в собі амбіції регіонального лідера.

Таким чином, в боротьбі за домінуючу позицію в регіоні включилися Київ і Бухарест. У кожного з претендентів на регіональне лідерство є свої сильні та слабкі сторони. В той же час неможливо обходити увагою такий момент, як реальні, вже існуючі та діючі форми взаємодії між Україною та Румунією та навіть багато в чому і з Болгарією. Це в першу чергу відноситься до проектів чорноморського співробітництва, які включають питання безпеки, економічні, політичні й екологічні аспекти. Але відсутність реальних інтегруючих чинників, бажання та можливості реалізовувати свої бажання та захищати інтереси поза спільних проектів розводять Україну та Румунію в різні боки, роблячи їх не союзниками, але конкурентами. І перемога дістанеться тому, хто першим закріпить свої переваги та доб'ється підтримки світової спільноти. І в цьому відношенні Румунія робить значні успіхи. З другого боку, потенціал України представляється значно різноманітнішим як з геополітичної та економічної точки зору, так і в ідейному плані. Ще одним вагомим чинником для України є її розуміння та прагнення до українсько-румунського співробітництва. Проте, Румунія, на жаль, не бажає бачити очевидне. І для того, щоб реалізувати свої можливості на шляху до регіонального домінування, Україна повинна здійснювати рішучі кроки і, перш за все, протиставити Румунії аналогічну сильну дипломатію, відвойовуючи кожну цеглинку, на якому базується платформа політичного та економічного лідерства.

Каленюк А. А.

курсант

м. Київ

ОДНОВЕКТОРНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ:

НАТО. ЧИ ГОТОВІ МИ ДО ЦЬОГО?

 

З того часу як Україна входила до СРСР пройшло багато років, за які багато чого змінилося. Змінилася Україна, змінився український народ та його сприйняття власної держави і свого майбутнього. Змінилась система державної влади та її зовнішньополітичні пріоритети. Проте ще більш речей доведеться змінити.

На сьогодні, незважаючи на масштабні зміни у свідомості людей, одним з найсуперечливіших моментів у сприйнятті українцями навколишнього світу лишається Північноатлантичний альянс, а відтак і проблема євроатлантичної інтеграції України.

Як ми знаємо, НАТО як організація створена у 1949 році – у той час, коли Європа, з одного боку, лише оговтувалася від руйнівних наслідків Другої світової війни, а з іншого – вже бачила перші ознаки нової загрози, що насувалися зі Сходу.

На данний момент наша держава проголосила своєю стратегічною метою інтеграцію до Північноатлантичного альянсу, визначивши процес інтеграції основним засобом реформування держави, її демократизації, економічного та соціального розвитку. Проте цепрагнення стикається із серйозними перешкодами, насамперед внутрішніми. Саме аналіз цих перешкод, а у свою чергу і проблем, які ними спричинені, зможе допомогти українському народу та й Україні вцілому, зробити вірний крок у своє майбутнє.

Автор не має на увазі, що Україні не потрібно входити в НАТО, він лише вважає, що ми ще не готові до цього.

По-перше. Це проявляється з фінансової сторони. Як ви знаєте існують певні стандарти,яких має дотримуватися кожен член цієї організації. У сфері оборони витрати на армію будь-якої країни не можуть бути меншими ніж 2% від національного ВВП. Автор наводить такі цифри:чисельність Збройних сил України становить 285 тис.осіб. у Польші вона дорівнює143 тис.осіб, станом на 2005рік. А Бюджет українського Міністерства оборони на 2005 рік близько 1.5 млрд.$, у той час як у Польші він дорівнює 4.5млрд.$. Проблема у тому, що навіть Польша яка має меншу чисельність армії і більший бюджет не виконує стандартів НАТО. Питання полягає у тому: “Чи готова до цього Україна?”

По-друге, українське законодавство ще не відповідає міжнародним нормам. У разі входження до НАТО на території України передбачається створення військових формувань Альянсу. А Конституція України забороняє створення будь-яких військових формувань на території України. Не передбачені законом.

По-третє, незалежно від розширення ринку збуту в Європі, ми втратимо ринок Росії, який має велике значення сьогодні. Від російської залежності, на думку. Автора, потрібно відходити поступово, а не відразу.

По-четвертє, вступ до НАТО може спровокувати загострення соціально-політичної ситуації і Криму, яке поширюється на інші території.

Як ми знаємо, метою Альянсу є захист свободи, спільної спадщини своїх народів. Їх цивілізації постали на руїнах Великої Римської імперії. Безумовно, цивілізаційні здобутки західної Європи вагомі. Та, напевно, неправомірно вважати спадщину України і наприклад, Франції спільною?

Шістнадцять років українська армія перебуває у стані глибокої кризи, в умовах відсутності нормального фінансування та соціального забезпечення. Вступ до НАТО, акцентує увагу автор, зобов’язуватиме український уряд здійснювати фінансування армії на належному для стандартів Альянсу рівні. Проте ніхто не задумується над тим де взяти ці кошти, адже нам у цьому ніхто не буде допомагати, а якщо і допоможуть, то становище боржника для України ніколи не було і не буде вигідним.

На думку автора ми не повинні поспішати. Адже ми живемо у складному і багатоманітному світі і в будь-який час все може обернутися проти нас.

Внесення змін до нормативно-правових актів України, здійснення реального інформування населення, знаходження інших ринків збуту та імпорту, поступове розірвання зв’язків з Росією частково зможе вирішити цю проблему.

Нам потрібно ретельно підготовити усі сфери нашого життя, свідомість народу перед тим як здійснити такий важливий і виважений крок.

Лазарєв С. В.

курсант

м. Київ

ГОТОВНІСТЬ УКРАЇНИ ДО ВСТУПУ У СОТ

ЧИ ОДНОВЕКТОРНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ

 

 З перших днів здобуття незалежності наша держава здійснює послідовну політику входження у міжнародне співтовариство. І на цьому шляху надзвичайно важливим завданням є формування нового торгівельного режиму, що має сприяти її інтегруванню у світовий простір. Зважаючи на те, що у реформуванні економіки нашої держави провідне місце належить розв’язанню проблем поглиблення структурної перебудови промислового виробництва, пожвавлення інвестиційних процесів та оптимізації зовнішньоекономічної діяльності, головними пріоритетами у формуванні такого режиму, на думку автора, є:

- підтримка національних товаровиробників на основі використання можливостей міжнародно-правового механізму захисту їхніх національних інтересів як на вітчизняному так і на світових ринках;

- взаємне зменшення технічних бар’єрів у торгівлі з провідними зовнішньо-економічними партнерами України.

Для того, щоб економіка України здійнялася на більш високий, якісно новий рівень розвитку, необхідно, насамперед, переглянути політику в галузі розподілу національного доходу, перенацілити її на збільшення виробничого нагромадження, тобто створити такі умови для господарської діяльності підприємств, за яких знову створена вартість, тобто прибуток, у більшій своїй частині йшов би на відновлення  виробничих фондів і розширення на цій основі виробництв, а не на особисте споживання привілейованих класів, не залягав би у закордонних банках, не витрачався б на імпорт предметів розкоші й тих товарів, які українська промисловість здатна виробляти сама.

Вступ України до СОТ пов’язаний  як з позитивними так і негативними наслідками. Питання полягає в тому які з цих наслідків переважають. До числа позитивних наслідків належить забезпечення недискримінаційного доступу на світові ринки товарів і послуг, переведення торгівельно-економічних відносин з іншими країнами на більш стабільну правову основу, використання існуючого механізму СОТ для залагодження торговельних суперечок.

На думку автора, членство у СОТ призводить до збільшення обсягу іноземних інвестицій у країнах, що вступили в цю організацію. В свою чергу це зажадає від України істотної торговельної лібералізації, зниження рівня тарифного і нетарифного захисту внутрішнього ринку, скорочення, а в ряді випадків і повного припинення державного прямого й непрямого субсидування національної промисловості й сільського господарства.

Таким чином, з одного боку, можна прослідити збереження високого ступеня захищеності внутрішніх ринків Заходу від імпорту, а з іншого боку – бажання західних країн повністю лібералізувати, “розкрити” внутрішні ринки в країнах СНД. У той час, як Захід жадає від України, Росії і інших країн СНД згорнути державну підтримку сільського господарства й промисловості як умови їхнього прийняття до СОТ, стосовно власної економіки західні політики діють, виходячи із протилежних принципів. Добре відомо, що економічний і науково-технічний розвиток західних країн здійснюється на основі активної ролі держави  у регулюванні ринкових процесів.

Для завершення процедури переговорів Україні необхідно узгодити з кожною країною – членом робочої групи з розгляду заявки України про вступ до СОТ не лише проект звіту, а й графіки зниження рівнів мита на товари, що є предметом тарифних запитів разом із специфічними зобов’язаннями з доступу до національного ринку послуг.

Теоретично основним правилом, з якого виходять делегації країн – членів робочої групи, є економічний принцип “порівняльної переваги” - країна зацікавлена в експорті товарів, виробництво яких для неї є найбільш ефективним.

І все ж таки основною тезою побоювань  щодо доцільності щонайшвидшого набуття членства в СОТ залишається захист інтересів українських товаровиробників та постачальників послуг. Теоретично можна перекреслити досягнуті в рамках робочої групи домовленості і збільшити ввізне мито на товари  до рівня за якого їх імпорт в Україну стане нерентабельним, а також обмежити доступ  іноземних послуг. Такий крок неминуче призведе до монополізації певних сегментів ринку та, як наслідок, до застосування монополістами протекціоністських заходів уже стосовно інших підприємств – операторів внутрішнього ринку.

Головним і незмінним питанням залишається ставлення народних мас та українського істеблішменту до якісно нового пріоритетного напрямку у розвитку власної країни. Адже досі суспільство орієнтувалося на давно визнані норми та регулятори “ економічного процесу”.

Зараз в Україні неухильно розвивається нова державність, все ще долаються фактори тоталітарного минулого, формується нова громадянська свідомість. Тож готовність України до вступу у СОТ повинна знайти державну підтримку, закріпитися на законодавчому рівні та практично втілитись і реально відобразитись на становищі української спільноти та “арені її міжнародного положення”. 

Кикоть М. М.

курсант

м. Київ

ПРАВОВА ДЕРЖАВА ЯК РЕАЛЬНA ФОРМА ВІДОБРАЖЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

 

Весь період незалежності наша держава прожила під знаком реформ, або, принаймі, під гаслами і закликами до них. Багато чого змінилося у нашому житті. Проте дедалі частіше виникає питання – чому нікого не тішать здійснені перетворення? Чому наші люди незадоволені своїм життям, зневірилися, втратили відчуття впевненості у власному майбутньому?

Стає очевидним – ми збудували не ту країну, яку хотіли. Ми збудували, як сказав би Джон Кенет Гелбрейт, погане, неправильне суспільство.

 Правова форма взаємовідносин держави і суспільства відбивається у визнанні відносно незалежного існування і функціонування правової держави і громадянського суспільства. Державу не можна ототожнювати з суспільством, бо в такому разі і суспільство, і державу необхідно було б характеризувати як режим тоталітаризму. Цей термін означає ліквідацію будь-якої різниці між державою і суспільством шляхом поглинання першою другого. Однак між державою і суспільством повинна існувати певна дистанція, що і забезпечує демократію, відповідний рівень свободи суб’єктів громадянського суспільства. Водночас ця межа відносна, а не абсолютна, бо держава за своєю сутністю є необхідною для існування і розвитку громадянського суспільства.

Гегель зазначав, що громадянське суспільство є єдністю різних осіб, які його складають. А якщо це так, то зрозуміло, що вони мають власні, іноді навіть протилежні інтереси, для узгодження яких і необхідна держава, що є організацією загального зв’язку кожного з кожним. Але Гегель водночас помилявся, стверджуючи, що держава – це абсолютна мета його існування.

Виходячи з цього можна стверджувати, що у співвідношенні держави і суспільства можна виділяти різні етапи, що відрізняються притаманними їм формами, принципами, методами, механізмами тощо, але всі вони врешті-решт демонструють ту роль і місце, які посідала держава у громадянському суспільстві.

Розглядаючи проблему формування громадянського суспільства, доходимо висновку, що вона не може вирішуватися вольовими, а тим більше авиоритарно-владними методами, оскільки у становленні громадянського суспільства, зокрема в Україні, вирішальну роль повинен видіграти не суб’єктивний фактор, а об’єктивний, природно-історичний процес розвиттку суспільства, де люди відіграють найважливішу роль як вирнобнича сила суспільства, основний суб’єкт створення матеріальних і духовних цінностей.

Отже, український народ не повинен орієнтуватися на швидке вирішення соціально-економічних та інших проблем. Водночас не слід розуміти ці процеси спрощено, у практичному житті українського народу відновлення втраченого і рух у напрямку формування громадянського суспільства здфйснюватимуть разом, вони діалектично пов’язані.

Виходячи з теоретичних розробок, а також практичного досвіду в різних країнах, можна виділити такі основні принципи громадянського суспільства:

-       свободу та ініціативність особистості (статті 22, 23, 29 та інші);

-       розвиток суспільних відносин за яким людину завжди слід розглядати як мету і ніколи як засіб (статті 21, 22);

-       реальне забезпечення здійснення принципу рівних можливостей у політиці, економіці, духовній сфері життя суспільства (стаття 24 КУ);

-       постійний захист прав і свобод людини і громадянина, що зумовлює необхідність визнання незалежності громадянського суспільства щодо держави (ст.22 КУ);

-       плюралізм усіх форм власності, серед яких приватна власність в її різних формах посідає домінуюче місце. Реальне і практичне визнання того факту, що тільки власник може бути дійсно вільною і незалежною щодо держави особою (ст. 48 КУ);

-       існування і функціонування розвинутої соціальної структури, що гарантує задоволення різноманітних інтересів різних груп і верств населення.

Навіть загальний аналіз цих принципів у їх порівнянні з сучаним економічним, політичним і духовним станом України переконує, що далеко не всі компоненти громадянського суспільства в ній існують. А тому саме на їх створення і розвиток повинна спрямовуватися діяльність  демократичної, правової, соціальної держави, формування якої повинно відбуватися інтенсивно.

Важливою ознакою громадянського суспільства є економічна самостійність і самодіяльність особи. Власність – основа свободи людини і громадянина в громадянському суспільстві.

А на закінчення хотілося б сказати, що існують різні рушійні сили для формування громадянського суспільства, котрі треба сприймати як належне, але існують і обмеження, з якими не можна і не потрібно миритися. Зміни  в інтересах суспільства часто відхиляють через очевидний егоїзм. Саме з цим не може миритися суспільство блага. Позірно непереборною перешкодою у цьому випадку фактично виступає політична позиція, що підтримує і захищає ті умови, котрі потребують коректив. Коли заявляють, що якась ідея «хороша, але політично нездійсненна», треба розуміти, що це звична схема захисту ворожих для суспільства інтересів. 

Гуменюк М. М.

курсант

м. Київ

УКРАЇНА І НАТО:

ПОГЛЯД ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ СУЧАСНОСТІ

 

Загальновідомим, що серед різноманіття  національних інтересів пріоритетними є інтереси, які лежать в зовнішньополітичній площині. Наша держава повинна стверджуватися, як впливова світова держава, яка здатна відігравати значну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі, збереженні миру в всьому світі, гарантуванні розвитку світового порядку на демократичних засадах, вирішенні глобальних проблем сучасності. Зовнішня політична діяльність включає в себе такі основні принципи:

-       гарантування національної безпеки України;

-       створення умов для прогресу національної економіки з подальшим вступом України в СОТ і ЄС;

-       сприяння науково-технічному прогресу в Україні та розвиткові національної культури і освіти;

-       участь у розв’язанні глобальних проблем сучасності;

-       розвиток всебічних зв’язків з українською діаспорою;

-       інформаційна функція.

У цієї проблематики можна виявити історичний аспект: з давніх-давен український народ чи то з власного бажання, чи то в силу певних факторів і чинників брав участь в різних історичних подіях, явищах, компаніях. Багато з цих подій і процесів впливали на хід історії не тільки українського народу, а й, певним чином, на історію всього людства: Стримуючі військові акції руських князів проти половців та кочівників степу; відважні військові кампанії Війська Запорозького проти монголо-татарського іга, кримськотатарської орди, Польської держави та Російської імперії; героїчні подвиги та звитяги українських солдатів та офіцерів в складі різних військових формувань під час вторгнення Наполеона в Росію(1812 р.), під час кровопролитних та широкомасштабних боїв на фронтах першої та Другої світових воєн; безстрашні та самовідважні військові дії високо боєздатних, морально загартованих та дисциплінованих військ ОУН-УПА у боротьбі з іноземними окупантами та поневолювачами. Все це, і не тільки, свідчить про високу національну свідомість, самостійність та відданість своїм ідеалам всього українського народу.

Та зараз, в період нових технологій і надзвичайно швидкого прогресу людства ми, люди, зіткнулися з новими, досі не знаними проблемами, явищами та переконаннями. Влучною є думка, що світовій спільноті потрібно об’єднуватися, приймати взаємоузгодженні програми, застосовувати все більш гуманні методи боротьби зі світовим злом – тероризмом. Цивілізованому людству слід навчитись боротися не з наслідками, а з причинами, які породжують ці наслідки.

Україна не повинна залишатися осторонь  проблем світової спільноти. Одним із правильних кроків в зовнішньополітичній діяльності  нашої держави є її вступ в Північно-Атлантичний військовий союз. Адже Україна знаходиться на перехресті Заходу і Сходу, між християнським і мусульманським світами. І за будь-якого “слушного” моменту вона, а разом з нею і ми, можемо стати об’єктом нападу. Його ми можемо чекати звідусіль. А вступивши до НАТО, Україна стане повноправним, рівним, і деякою мірою незалежним членом світової спільноти, якого будуть не тільки поважати, а й боятися. Адже для цього у нас є все: безперечно талановиті наукові та військові кадри; надійна, проста в обслуговуванні техніка, яка при найпростішій модернізації моментально стає найсучаснішою та найефективнішою; економіка поступово виходить на достойний рівень розвитку; добробут населення, хоч помаленьку, але впевненими темпами починає зростати і нормалізовуватися; внутрішньо політична ситуація знаходиться в допустимих рамках.

Та все ж нам слід не забувати те, що  із збільшенням наших прав і можливостей: на керівництво держави буде покладена ще більша відповідальність не тільки перед українським народом, а й перед всією світовою громадою. І ми повинні заздалегідь бути до цього готові! Є загроза виникнення нових військово-політичних союзів, в результаті цього – нові незгоди, суперечки, конфлікти. Тож роблячи такий крок, нам і нашим майбутнім партнерам слід все добре обдумати, проаналізувати, вжити всіх можливих заходів, щоб  не дай Боже не повторилися загальновідомі події 1950-1970 років між ОВД і НАТО, що ледь-ледь не призвело до розгортання чергової(ядерної) війни.

Не дивлячись на вище викладені проблеми автор все таки бачить Україну в НАТО і переконаний, що при рівноправному, добровільному об’єднанню військово-політичних сил різних народів і націй на землі запанує така довгождана розрядка міжнародних відносин, припинення кровопролитних конфліктів, набуде розквіту мир, співробітництво і взаєморозуміння.

Наумкіна С. М.

професор

Стоцький В.

студент

 м. Одеса

 

ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО ПОНЯТТЯ ”ПОЛІТИЧНИЙ ПОРЯДОК” СУСПІЛЬСТВА.

 

Сьогодні проблема становлення, змін стабільності, що становить політичний порядок в суспільстві й державі, є однією з актуальних проблем політичної науки. У цьому аспекті найбільш цікавлять питання, пов’язані з легітимацією політичного порядку,і відповідно з виникненням довіри у населення до влади й подальшого формування лояльності у громадян до свого уряду.

Політичний порядок утворюється на основі певного договору між різними членами суспільства або між ними й правителем. Різні варіанти ідеї суспільного договору можуть бути знайдені в ряді відомих текстів з політичних і соціальних проблем азіатських цивілізацій, як, наприклад, в “Артхашастрі” Каутільї, у роботі Ібн Халдуна, в роботах китайських мислителів Мо-Цзи, Сюнь-цзи та ін. У більшості із цих текстів підкреслювалося, що такого роду договір із правителями грунтувався як на деяких утилітарних міркуваннях, так і на почутті страху. Визнання цієї  необхідності досить часто зв’язувалося із проблемою легітимності політичного порядку, заснованого на владнихвідносинах. Договір, заснований на такого роду міркуваннях, міг розглядатися як легітимний, однак він жодним чином не мав на увазі полної реалізації трансцендентного подання в його споконвічній чистоті. Разом з тим його легітимність могла бути також пов’язана з побоюваннями перед спробами тотальної реалізації трансцендентного подання.

Згідно з думкою Огюста Конта, соціальне призначення уряду полягає в тому, щоб попереджати так звану фатальну схильність до корінної розбіжності в ідеях, почуттях і інтересах, тобто бути охоронцем громадського порядку й органом соціальної солідарності.

З різних позицій обгрунтовували це поняття Герберт Спенсер (він пов’язував соціальний прогрес із диференціацією структур і функцій суспільного організму, зазначаючи виникнення таким чином социального порядку, що згодом підготовлює й виникнення порядку політичного), Г. Гарфінкель, Г. Закс (представники етнометодології,які вважали, що соціальний порядок – це результат повсякденних практичних дій людей і тих методів. Якими вони користуються для здійснення керованості тією або іншою життєвою ситуацією), Т. Парсонс та його послідовники (структуралістська й структурно-функціональна версії в соціології, які розглядали соціальний порядок як систему соціальних дій), П. Сорокін, який приділяв значну увагу осмисленню соціальних і культурних структур в їх як статичному, так і динамічному прояві. У рамках цього напрямку були різнобічно осмислені соціальні підстави політики й функціонування політичних систем.

У сучасній політичній та соціологічній науці термін “соціальний порядок” має цілий ряд логічно пов’язаних між собою значень. Так, по-перше, “порядок” використовується до характеристики існування певних обмежень, заборон, контролю в суспільному житті. По-друге, вказує на існування взаємності в ній: поведінка кожного індивіда не випадкова й безладна, але відповідає взаємністю або доповнює поведінку інших. По-третє, встановлює елемент непередбачуваності й повторюванності в суспільному житті: люди можуть діяти соціально тільки в тому випадку, якщо вони знають, чого очікувати від інших. По-четверте, може означати певну погодженність, несуперечність компонентів соціального життя, і, нарешті, в-п’ятих, стабільність. Більш-менш тривале збереження цих форм. Така розробка проблеми порядку, бузсумнівно, вносить свій внесок і в осмислення багатоаспектної проблематики елементів політичного порядку.

З погляду політичної теорії, для вирішення нашої проблеми інтерес представляє теорія політичного реалізму Г. Моргентау. Під політичним реалізмом він розумів таку політичну доктрину, яка заснована з урахуванням суперечливих сторін людської природи й визнанні обмежених можливостей для побудови справедливого й морального політичного порядку. Політичний реалізм також заснований на положенні, що всякі дії по вдосконаленню суспільства – це різновид ризикової діяльності.

Будь-який політичний устрій, що претендує на мінімальну стабільність, має потребу в обгрунтуванні своєї законності, відповідності “природному порядку речей”, у таких аргументах, які були б переконливими для досить великої частини населення.

Збереження політичного порядку забазпечується відтворенням певних властивостей або елементів політичної системи (інституту). Баланс діючих у політичній сфері основних її елементів приводить у випадку їх оптимальної конфігурації й співвідношення до стану політичної стабільності. Саме в термінах стабільність і нестабільність, стабільність і нестійкість нерідко інтерпретуються розходженням між еволюцією поступово реформованого полфтичного порядку в найбільш розвинених країнах і стрибкоподібному розвитку політичних систем, що приводять дуже часто в країнах третього світу до їх розпаду, переворотами і революціями.

Надзвичайно важливим важелем наявності легітимності політичного порядку є громадянська позиція кожного громадянина. Громадянська позиція є сьогодні тим елементом, який дійсно може впливати на реальну політику.

Гребцов В.М.

доцент

г. Одесса

 

УКРАИНА – РУМЫНИЯ: ПРОБЛЕМА ДЕЛИМИТАЦИИ ГРАНИЦ В РАЙОНЕ ПРИДУНАВЬЯ И ЧЕРНОГО МОРЯ.

ПРОБЛЕМА ПРИДУНАВЬЯ И ЧЕРНОМОРСКОГО ШЕЛЬФА 

В УКРАИНО-РУМЫНСКИХ ОТНОШЕНИЯХ

 

Еще во время существования СССР в 1961г. между Москвой и Бухарестом был заключен договор о государственной границе. Однако, после развала Советского Союза и создания независимой Украины, румынское руководство взяло курс на размывание и денонсаций договора. Более того, политические партии националистической ориентации начали предъявлять претензии к территории украинского Придунавья (Южная часть Одесской области) и острова Змеиный.

Даже заключение в 1997г. базового украинско-румынского договора о сотрудничестве и добрососедстве не развеяло тучи в отношениях между нашими странами. Только в июне 2003г. украинским дипломатам удалось отстоять целостность украинской территории и незыблемость границ на Дунае, в результате подписания в Черновцах договора о прохождении линии государственной границы.

Тем не менее, не отобрав сушу, Румыния не оставила попытки отсудить у нашей страны море, а точнее морской шельф в районе о. Змеиный. Украина и Румыния расходятся в юридическом определении статуса украинского острова, который румынская сторона хочет обозначить как скалу, без права на территориальные воды, а украинская – как остров, с правом использования акватории и шельфа Змеиного, богатого разведанными запасами нефти и газа. Свои позиции румынское руководство изложило в меморандуме об экономических зонах   в Черном море, который 15 августа 2005г. передало Международному суду ООН в Гааге.

Немаловажную роль в подписании этого договора со стороны Румынии сыграли принципы Евросоюза не принимать в ЕС и Североатлантический блок страны, имеющие территориальные претензии к своим соседям либо к каким-то другим государствам.

Литература:

1.      Мировая экономика и международные отношения. – М., Наука, 2005, №8.

2.      Моряк. 2005, №02 .

3.      Політика і час. 2005, №10.

4.      Політична думка. 2006, №1.

 

Соловьева И. И.

преподаватель

г. Одесса

 

БОЛОНСКИЙ ПРОЦЕСС: ПЕРСПЕКТИВЫ ВНЕДРЕНИЯ В УКРАИНЕ

 

Процессы европейской интеграции охватывают все больше сфер жизнедеятельности. Не стало исключением и образование, особенно высшая школа. Украина четко определила ориентир на вхождение в образовательное пространство Европы, осуществляет модернизацию образовательной деятельности в контексте европейских требований.

Объединение высшей школы в европейских странах назрело довольно давно, еще в середине двадцатого столетия, в связи с тем, что оно стало неконкурентоспособным по сравнению с американским. В 1999 году 29 стран Европы в городе Болонья официально задекларировали и начали процесс объединения четырех тысяч высших учебных заведений в единое образовательное пространство.

В чем же заключаются цели и задачи Болонского процесса?

Во-первых, четкая унификация студенческих документов, подтверждающих уровень и качество усвоенных знаний, для сопоставления высшего образования в различных странах. Такие меры должны обеспечить занятость европейских граждан с высшим образованием и международную конкурентоспособность европейского высшего образования.

Во-вторых, двухуровневая система высшего образования. Большой проблемой во многих странах стал чрезмерно избыточный перечень специальностей и специализаций, причем как в Европе, так и в Украине. Существуют также значительные различия между учеными степенями, получаемыми в университетах и академиях. Для обеспечения стандартизации степеней и специализаций планируется перейти на двухуровневую систему образовательно-квалификационных уровней: бакалавр и магистр.

В-третьих, учреждение кредитной системы по Европейской кредитно-трансферной системе (ЕСТS). Кредитами называются условные единицы, в которых объединяется объем образования. Благодаря накопительной системе кредитов студент может поступить в университет одной страны, а окончить его в другой, сменить в процессе обучения университет или специальность, закончить обучение на любом этапе, получив степень бакалавра или магистра, продолжить образование в удобный для себя период жизни.

В-четвертых, усиление мобильности студентов, преподавателей, администрации вузов. Для осознания и утверждения конкурентоспособности своих знаний, и умений, каждый студент должен иметь возможность хотя бы короткое время обучаться и стажироваться за рубежом.

Мобильности студентов способствует целенаправленная подготовка к сдаче языковых тестов типа TOEFL, тестов для поступления в магистратуру по экономике GRE, менеджменту GMAT и прочих.

В-пятых, создание сравнимых критериев и общей методологии для вузов всех европейских стран. В настоящий момент страны Европы интенсивно занимаются созданием сети агентств по контролю качества и аккредитации. Предполагается учредить аккредитационные агентства, независимые от национальных правительств и международных организаций. Оценка студентов будет основываться не на длительности или содержании обучения, а на знаниях, умениях и навыках, которые приобрели выпускники.

В-шестых, приведение высшего образования в различных странах к единым стандартам. Это касается разработки учебных планов, тренингов, исследований.

В-седьмых, внедрение в жизнь концепции непрерывного пожизненного обучения, которое позволяет получить человеку в течение жизни несколько дипломов или ученых степеней.

В основе этой концепции лежит идея LLL (Life Long Learning) – образования, соразмерного со всей протяженностью жизни.

В-восьмых, повышение привлекательности и конкурентоспособности европейского высшего образования.

В-девятых, трудоустройство выпускников. Одним из важных положений Болонского процесса является ориентация высших учебных заведений на конечный результат: знания выпускников должны быть применены на пользу своего государства и других стран Европы.

Академические степени и другие квалификации должны быть востребованы на европейском  рынке труда. Для признания квалификаций, присвоенных определенным вузом, планируется повсеместно использовать приложения к диплому, рекомендованные ЮНЕСКО.

 Сегодня в Украине делается все возможное для внедрения принципов Болонского процесса. Для полного включения в Болонский процесс недостаточно формального внедрения его принципов. Одной из главных задач представляется обеспечение прозрачного и строгого контроля качества образования, в первую очередь лицензирования и аккредитации. В Украине такие схемы введены давно, но они несовершенны, постоянно пересматриваются и дополняются.

 Присоединение Украины к Болонскому процессу имеет свои положительные моменты. Украина станет частью европейского научно-образовательного пространства. Это повысит мобильность студентов и преподавателей, даст возможность получать образование в разных странах. Повысится качество и конкурентоспособность украинского высшего образования. Кроме того, появится возможность экспортировать украинское образование, которое выгодно отличается фундаментальным характером естественных и инженерных учебных программ.

 Однако, существует и обратная сторона медали. При внедрении европейских стандартов возникает риск снижения качества подготовки специалистов. Ведь по Болонской схеме студенты уже через 3-4 года могут получить диплом о высшем образовании (степень бакалавра). Может возникнуть угроза того, что Украина станет экспортером неквалифицированных специалистов для Европы. Кроме того, украинское высшее образование было и пока остается одним из наиболее фундаментальных в мире. Возникает угроза утраты этой фундаментальности. Поэтому необходимо осторожнее подходить к внедрению новых болонских стандартов. И вновь на первое место выходит очень стойкий стереотип зависимости системы образования от нужд государства. Иначе, в погоне за европейскими стандартами, образование может утратить свою самобытность и способность адекватно реагировать на национальные экономические запросы.

 И все же, образование в Украине можно и нужно сделать рентабельным, высокоэффективным и конкурентоспособным, это не формальная прихоть, а требование времени и реалий нашего общества.          

Рибак І.

 м. Київ

ПРОЦЕСИ ЛЕГІТИМАЦІЇ ТА ДЕЛЕГІТИМАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ: СУТНІСТЬ ТА ЧИННИКИ ВПЛИВУ

 

Проблеми легітимації та делегітимації політичної влади є завжди актуальними, оскільки кожна з них мріє і робить все для власної легітимації та делегітимації свого опонента. Та особливої гостроти ці проблеми набувають в посттоталітарних державах, зокрема в Україні, що обумовлено, по – перше, перехідним характером суспільства; по – друге, браком досвіду і традицій цивілізованої передачі влади від однієї політичної сили до іншої; по – третє, надмірною поляризацією та конфронтацією політичних сил тощо.

Попри свою беззаперечну актуальність для українського політикуму, зазначені проблеми у вітчизняній науковій літературі досліджені недостатньою мірою. Про це свідчить, зокрема, той факт, що відсутні ґрунтовні праці з даної проблематики, а у більшості сучасних вітчизняних енциклопедіях та словниках навіть бракує термінів і понять “легітимація” та “делегітимація” політичної влади.

Концептуально легітимація політичної влади визначається як процес набуття нею легітимності, тобто суспільного визнання її законності та повноважень, що передбачає з боку влади вжиття заходів щодо пояснення загального контексту своїх політичних рішень та дій, пропаганди їх привабливості, правильності та фактичної безальтернативності, отримання довіри населення до існуючого режиму, підтримки й участі у генерованому цим режимом політичному процесі. Звідси, легітимацію політичної влади (в її демократичному варіанті) можна розглядати як невід’ємну і чи не найважливішу складову її політичної діяльності.

Делегітимація політичної влади є процесом діаметрально протилежним легітимації і саме тому, мабуть, у вітчизняній політологічній літературі не має розгорнутого і загальновизнаного його визначення. Виходячи з цього, делегітимацію політичної влади можна розуміти як кризу легітимації, точніше як її прямий наслідок, що означає, на наш погляд, об’єктивну неможливість оптимальної реалізації політичною владою власної політики, в тому числі легітимаційної або ж свідоме небажання останньої спрямовувати свою діяльність на благо окремої людини і суспільства. В ширшому сенсі процес делегітимації політичної влади варто було б розглядати не лише з точки зору науки політології, а й акцентувати увагу на її моральному та ціннісному змісті, адже недієздатність влади як початкова стадія кризи легітимації, логічно зумовлює її девальвацію в очах суспільства, призводить до розчарування і, найголовніше, до втрати довіри до влади взагалі. (Як приклад тут можна згадати глобальну делегітимацію радянської влади, внаслідок чого, відбулися не лише грандіозні геополітичні, а й соціальні зміни. Зокрема, в суспільстві мала місце і масштабна ціннісна криза, наслідки якої відчуваються й досі).

Спроби теоретичного осмислення легітимації та делегітимації політичної влади приводять нас до висновку, що розкриття змісту цих понять та пізнання їх сутності, як складних і суперечливих процесів політичного життя, неможливе без врахування цілої низки різних чинників, які безпосередньо впливають на їх характер. Ключовими чинниками впливу на процес легітимації та делегітимації політичної влади, на нашу думку, є: по – перше, політичні вибори в контексті легітимації нової та делегітимації “старої” влади, що характерно саме для перехідних суспільств; по – друге, діяльність чи бездіяльність самої політичної влади, в тому числі спрямованість та адекватність її дій інтересам громадян та суспільства, і, по – третє, засоби масової інформації.

Ступінь та характер впливу на зазначені процеси перших двох чинників є досить відомими і не потребують коментарів. Щодо ЗМІ, то їх вплив на легітимацію та делегітимацію зумовлений сучасними тенденціями і закономірностями глобальних процесів інформатизації, формуванням інформаційного суспільства тощо. Відтак, ЗМІ на сучасному етапі перетворилися на вагомий чинник впливу на суспільні процеси, в тому числі політичні. Поряд із своїм первісним призначенням – збирання, відтворення та передачі інформації в соціальне середовище з метою допомоги людині й суспільству зорієнтуватися і адаптуватися до сучасного життя, ЗМІ перетворилися на своєрідні засоби маніпуляції людської свідомості. Реальним підтвердженням цієї думки є, перш за все, досвід виборів в Україні (парламентські вибори 2002 та 2006 років і особливо президентські вибори 2004 р.). Цей досвід показав, що ЗМІ, застосовуючи різні інформаційні технології, значною мірою вплинули на результати виборів. Адже саме ЗМІ створювали позитивні чи негативні іміджи, поширювали відповідні стереотипи, розігрували певні політичні сценарії і т. п., що суттєво сприяло делегітимації “старих” та штучній легітимації (самолегітимації) нових політичних сил.

Таким чином, легітимація та делегітимація політичної влади є закономірними процесами сучасного політичного життя. Сутність, сила та швидкість цих процесів залежить від багатьох чинників впливу, зокрема ЗМІ. І все ж вирішальним чинником легітимації та делегітимації залишається саме політична влада. Мається на увазі, перш за все, її компетентна й ефективна політична діяльність в інтересах всього народу, а не окремих олігархічних кланів чи регіональних еліт. В іншому випадку політична влада швидко втрачає легітимність, як це вже не раз було в історії України.

Куреда Н.Н.

доцент

Семичева А.И.

магистрант

м. Запоріжжя

ФАКТОРИ ФОРМУВАННЯ ПРІОРИТЕТІВ ЕКСПОРТУ МЕТАЛУ ТА МЕТАЛОПРОДУКЦІЇ З УКРАЇНИ

 

Інтеграція України в світовий ринок з 90х років виявила декілька проблем, пов’язаних з конкурентоспроможністю українського експорту товарів та послуг, впливом імпорту на українську економіку та перспективи зовнішньоекономічної діяльності українських підприємств.

Аналіз структури експорту з України показує, що по товарах домінують метали та металопродукція. В 2005 році їх частка в структурі експорту становила 41%. Ця експортна спеціалізація є характерною для України і в попередні роки – в 2001 році частка металів та металопродукції становила 41,3%, в 2002 р. – 39,7%, в 2003 р. – 36,8%, в 2004 р. – 40%.

Однак, якщо прогнозувати перспективи географії та обсягів експорту даної продукції, то необхідно врахувати наступні ризики,  до яких відносимо:

- збільшення залізничних (на 50%), електроенергетичних (в середньому на 20%),  газових тарифів (на 20%) та зростання цін на сировину. В 2006 році прогнозується підвищення ціни на залізну руду на 10%.

Конкурентну боротьбу за місця на світовому ринку металів та металопродукції ринку українські металурги ведуть з Росією, Бразилією, та з Китаєм. Російські металургійні підприємства мають такі конкурентні переваги, як дешевшу на 15% електроенергію, вищий зміст заліза в руді, що дозволяє використовувати на 20% менше цього ресурсу. Різні конкурентні переваги і по ємності ресурсів на виробництво 1 т. сталі  – українські металурги витрачають 540 кг коксу на тонну сталі, а російські – 470 кг. В українському коксі на 1% сірки більше, через це український виробник витрачає додатково по 5 дол./т на очищення. В Україні по застарілій мартенівській технології виробляється 46% сталі, у Росії – лише 23%. Крім того на 500 км перевезень по залізниці російські виробники витрачають 2 дол. на тонну вантажу, українські – 8 дол.;

- ревальвацію національної валюти з 5,34 до 5,00 грн./дол., що суттєво знизило гривневий еквівалент інвалютної виручки українських експортерів;

- негативну зміну в співвідношенні світового виробництва та споживання металів. Так, в 2004 році різниця між наведеними вище двома показниками становила 2,5 млн. т. сталі на користь світового виробництва, а в 2005 році ця цифра перевищила 28 млн. т.;

- кон’юнктуру світового ринку. Збереження тенденції зростання різниці між об’ємами виробництва та споживання на світовому ринку в 2006 році  означає неминуче зниження цін.

Так, протягом 2005 року вже відбулося зниження цін, наприклад на сортовий  прокат тільки на ринках СНД – в середньому на 13% (питома вага сортового прокату в структурі експорту української металопродукції  в 2005 році становила 21%), на холоднокатаний прокат – на  20%  (питома вага холоднокатаного прокату – 5%), на гарячекатаний прокат – на  31% (питома вага становила 27%).

В даний час в географічній структурі експорту української металопродукції переважають країни Близького Сходу та Центральної Азії, країни Південно-Східної Азії та Китай, країни Європи та Росія. Географічна структура експорту української металопродукції в січні-листопаді 2004-2005 рр. приведена в таблиці.

Причому, ринки збуту української металопродукції звужуються. Так, коли Китай став своїми силами задовольняти внутрішню потребу в металопродукції та навіть експортувати її, український метал практично витісняється з цього ринку.

В структурі імпорту до України домінують енергоносії, нафта та нафтопродукти. Протягом останніх 5 років імпорт енергоносіїв  має найбільшу частку в загальній структурі імпорту. В 2001 році частка енергоносіїв становила 39,6%, в 2002 р. – 39,2%, в 2003 р. – 34,1%, в 2004 р. – 35%, в 2005 р. – 29,5%.

Виходячи з реальних можливостей та прогнозів доцільно:

-              вносити корегування в географію експорту та імпорту й відповідно інтересам партнерів по зовнішньоторговельному контракту формувати стратегічні союзи як на рівні виробників, так і на рівні держав;

-              з метою оптимізації участі України в міжнародному розподілі та кооперації праці розробити програму підвищення конкурентоспроможності українського експорту на окремих сегментах галузевих світових ринків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОГЛАВЛЕНИЕ

 

Пленарное заседание

Глобализация – удел сильных:  цивилизационный выбор Украины……………………….4

Черныш А.М. заведующий кафедрой философии Одесского национального морского университета, доктор философских наук, профессор, академик Украинской академии наук

(Одесса)

 

Национальная геостратегия Украины………………………………………………………...11

Лукашевич В.М. профессор, Одесского национального

 морского университета.

(Одесса)

 

Возможен ли информационный мир: постановка проблемы……………………………….18

Картунов Алексей Васильевич доктор политических наук,

 профессор, академик Украинской академии политических наук

( Киев)

 

Место русской цивилизации в классификации цивилизаций Феликса Конечного………..22

Дмоховски Т., Косинска А. зам. директора

института политологии

(Гданьск)

 

Етнополітичні конфлікти: причини загострення та шляхи запобігання цьому………………24

Маруховська-Картунова О. кандидат філософських наук, професор

Університет економіки та права «КРОК»

 (Київ)

 

Современные цивилизации и проблемы межкультурных

коммуникаций в контексте гендерных исследований…………………………………………27

Чеснокова О.И. заведующая кафедрой философии Витебского

 государственного технологического университета, доцент.

 (Витебск)

 

Достижение и уроки двухгодичного членства Польши в Европейском Союзе

Марцели Бурдельски –  зам. председателя Общества Азии и Пацифика, профессор……29

(Гданьск, Польша)

 

 

Секция 1. Современные цивилизации: социокультурное

развитие или социальный демпинг?...............................................................30

 

 

Відносини України та Румунії в контексті постсоціалістичних трансформацій…………30

Петров М.В. магістр політології (Чернівці)

 

Україна в системі сучасних цивілізацій (утопія чи реальність)……………………………32

Максименко В. доцент (Київ)

 

Екологізація суспільної свідомості: проблеми і перспективи……………………………...34

Черних Г. аспирант  (Київ)

 

Психодинаміка сучасних цивілізаційних процесів………………………………………….36

Скальска М.Л. студент (Київ)

 

До побудови антропологічної теорії постмодерну………………………………………….38

Скальска Д.Н. доцент (Івано-Франківськ)

 

Трансформаційні зміни у постсоціалістичних країнах ЦСЄ:

теоретичні та методологічні підходи………………………………………………………….40

Бурдяк В.І. професор (Чернівці)

 

Цивілізаційний процес і проблема геокультурного суб’єкта ………………………………42

Гаврилюк Ю.М. доцент (Харьків)

 

Освіта  як дієвий чинник трансформації суспільства………………………………………..44

Улізко Г.В. (Київ)

 

Взаємодія конкуренції і кооперації як глибинний фактор буття

суспільств в системі сучасних цивілізацій……………………………………………………46

Александрова О.С. к.ф.н. (Запоріжжя)

 

Инновационные процессы в образовательной политике

современной Украины…………………………………………………………………………47

Голуб Н.Н. аспирант (Одесса)

 

Инфоноосфера как модус социального бытия

человека  антропогенной цивилизации……………………………………………………….49

Пунченко О.П. профессор (Одесса)

 

Провинциальные размышления о глобальных социо-политических

 трансформациях………………………………………………………………………………..51

Семёнов В.П. доцент (Одесса)

 

Место и роль человека в цивилизационных процессах………………………………………53

Ерёменко В.А. доцент (Одесса)

 

Особенности западной цивилизации и концептуализма……………………………………..54

Белоглазова Т.В. аспирант (Одесса)

 

 

Основные тенденции культуры постмодернизма……………………………………………..56

Хлыстова И.А. доцент (Одесса)

 

Нравственность как ценностный критерий социального

бытия человека в информационном обществе………………………………………………...58

Козленко П.Е. соискатель (Одесса)

 

Информационно-коммуникационные технологии в структуре

 современного образования……………………………………………………………………..59

Стайкуца С.В. аспирант (Одесса)

 

Экзистенциалы духовного бытия человека антропогенной цивилизации…………………..61

Хмелевская Э.В. аспирант (Одесса)

 

Позанаукові знання і соціокультурний процес……………………………………………......63

Чорноморденко І.В. доцент (Київ)

 

Цивилизационный подход к анализу социально-политических

процессов в современной Украине…………………………………………………………….65

Ушаков Е.А. аспирант (Одесса)

 

Диалектика информационной культуры и информационной

потребности в деятельности субъекта…………………………………………………………67

Сакун А.А. аспирант (Одесса)

 

Информационная организация в современной цивилизации………………………………..69

Петкова О.В. аспирант (Одесса)

 

Предпосылки формирования всеобщей деятельности в

условиях становления информационного общества…………………………………………71

Кораблинова И.А. аспирант (Одесса)

 

Смысл бытия современных цивилизаций……………………………………………………..73

Воецкая Т.В. доцент (Одесса)

 

Туристична активність українців в XXI столітті…………………………………………….76

Кривега К.В. викладач (Запоріжжя)

 

Арабський світ у сучасних світових координатах розвитку…………………………………78

Кривега Л.Д. професор (Запоріжжя)

 

Нова українська еліта та процес утвердження національної ідеї…………………………….78

Онищук В.М. професор (Одеса)

 

Місце України у формуванні інформатизаційного суспільства………………………………81

Грицюта О. (Одеса)

 

Украина в контексте выбора цивилизационной модели развития……………………………82

Денисенко И.Д. доцент (Харьков)

 

Духовно-нравственное воспитание  как стратегическое условие

развития современного общества……………………………………………………………….84

Подолян А.

(Рыбницы, Приднестровская Молдавская Республика)

 

Глобальна капитализация – катастрофа для современной цивилизации…………………….87

Бурименко Ю.И. профессор (Одесса)

 

 

 

Секция 2. Экономическая глобализация:

спасение  Украины или избавление от Украины?..........................................88

 

Вплив економічної глобалізації на інформаційну безпеку……………………………………88

Тардаскина Т.Н. аспірант (Одеса)

 

Банківсько-кредитна система – важіль України до євроінтеграції…………………………..90

Лантух І.В. доцент , Мірошниченко Л. (Харьків)

 

Особенности влияния процессов глобализации на Украину………………………………….92

Безрук А.А. соискатель (Харьков)

 

Культурні ресурси як чинник економічного зростання……………………………………….93

Білик Я. М. профессор, Білик О. М. доцент (Харків)

 

Розвиток менеджменту ринку землі……………………………………………………….........94

Песчанська О.В аспірант (Миколаїв)

 

Проблема реалізації підприємницького інтересу в Україні…………………………………..96

Зубов В.А.  доцент (Запоріжжя)

 

Глобализация, государство, право: проблема взаимозависимости…………………………..98

Милова М.И. доцент, Валецкая В.И. преподаватель (Одесса)

 

Про ефективність підприємств державного сектору економіки……………………………..100

Головінов О.Н. доцент (Донецьк)

 

Економічна глобалізація та організаційно-правовіпитання

державного регулювання в деяких галузях АПК……………………………………………..102

Бугера С.И. (Київ)

 

Відчуження та економічна глобалізація………………………………………………………103

Ліневич В. курсант (Київ)

 

Экономическая глобализация: предпосылки и последствия………………………………..106

 Ткачева В. аспирант (Одесса)

 

Особливості сучасної грошово-кредитної політики перехідної

економіки України……………………………………………………………………………..108

Петінова О.Б. к.ф.н. (Одеса)

 

 

Секция 3. Государство и гражданское общество:

диалог или конфронтация?..............................................................................110

 

Влада і суспільство: проблема компромісу…………………………………………………..110

Тирак Н. (Луцьк)

 

Становлення демократії в Україні: досвіт, проблеми, перспективи……………………….112

Ротар Н. доцент (Чернівці)

 

Форми та засоби взаємодії зі ЗМІ. Соціально-філософський аспект………………………114

Варичева О. аспірант (Одеса)

 

Суперечності побудови громадянського суспільства в Україні……………………………115

Культенко В. к.ф.н. (Київ)

 

До питання про перспективи розвитку інститутів громадянського

суспільства в сучасній Україні………………………………………………………………..117

Бубнов І.В. доцент (Одеса)

 

Відповідальність влади за політичний контроль суспільства………………………………119

Шаглі В. (Одеса)

 

Громадянське суспільство після «Помаранчевої революції»:

перемога чи поразка……………………………………………………………………………121

Кіянка І. (Львів)

 

Нові тенденції взаємодії людини і суспільства у сучасних умовах…………………………122

Сіньковська Т.В. ст. викладач (Одеса)

 

Держава в умовах формування інформаційного суспільства: занепад чи зміна ролі?..........123

Маруховський О. (Київ)

 

Современные инструменты гражданского общества и государства…………………………125

Близнюк А. (Одесса)

 

Гражданское общество и государственная власть к Украине………………………………...127

Лисеенко Е. (Одесса)

 

Правовые ценности как фактор консолидации украинского общества………………………129

Дулин П.Г. доцент (Киев)

 

Гуманитарная ценность права в развитии украинского общества……………………………131

Ковалевич В.В. доцент (Николаев)

 

Трансформация обыденного правосознания и как результат –

 трансформация государства и гражданского общества……………………………………….133

Прокопенко О. аспирант (Одесса)

 

Современное общество и новые религии……………………………………………………….135

Скалацкая Е. (Одесса)

 

Оценка перспектив развития средств массовой информации футурологами………………..136

Волкова И. аспирант (Одесса)

 

Роль держави у забезпеченні реалізації інтересів громадянського суспільства……………..137

Россомахіна О.А. викладач (Київ)

 

Особливості структури еліти в сучасному українському суспільстві………………………..141

Атаманюк З.М. к.ф.н.  (Одеса)

 

Перспективи подалання гендерних стереотипів в українській політиці……………………..143

Цікул І.В. асистент (Чернівці)

 

Участие граждан в политике: проблемы, особенности логики и структуры………………...145

Клюенко Э.А. доцент (Кировоград)

 

Етнічні громади як фактор розвитку громадянського суспільства

(від соціальної фізики до соціальної хімії)…………………………………………………….147

Чернова Л.Е. доцент (Дніпропетровськ)

 

Роль держави у формуванні національної ідеології…………………………………………..149

Руденко Ю.Ю. к.п.н. (Київ)

 

Розвиток держави в контексті теорії самоорганізації…………………………………………151

Омельченко Н.О. ст.викладач (Запоріжжя)

 

Націоналізм як платформа української держави в майбутньому……………………………153

Говорун О.В. курсант (Київ)

 

О резервах гражданственности…………………………………………………………………154

Романенко С.С. ст. преподаватель  (Одесса)

 

Основні складові ідеї консолідації суспільства………………………………………………..156

Тітаренко А. магістрант (Одеса)

 

Социально-статусный состав „первых пятёрок” лидеров-кандидатов в депутаты в

 Верховную Раду Украины пятого созыва……………………………………………………...158

Соколов В. профессор, Делиева Я. аспирант (Одесса)

 

Церковная и государственная власти, их взаимодействия……………………………………160

Гаврютина А. (Одесса)

 

Публічно-правова відповідальність юридичних осіб у сфері господорювання:

концептуальні засади реформування в аспекті становлення  громадського суспільства…..161

Скачко Д. викладач (Дніпропетровськ)

 

Гражданское общество и политическая система общества в соотношении…………………162

Бойко И.С. (Одесса)

 

Роль социологических исследований в политических предвыборных технологиях………..164

Тихонова Е. студент (Одесса)

 

Украінський національний характер: підгрунття до розбудови громадськості чи ні?...........166

Димова О.В. к.п.н. (Одеса)

 

Взамодействие государства и гражданського общества в Украине:

теоретические подходы и практические проблемы……..…………………………………….168

Горпинич О.В. доцент  (Запорожье)

 

Конституционная идеология в институционной  системе

 гражданского общества  Украины……………………………………………………………..170

Нижельская  А. В. доцент (Одесса)

 

Секция 4. Национальная идеология и общечеловеческие ценности:

в поисках компромисса……………………………………………………………………..172

 

Ціннісна сфера особистості – основа інтеграції національної ідеології і

загальнолюдських цінностей…………………………………………………………………...172

Романюк Л. доцент, Романюк В. доцент (Кам’янець-Подільський)

 

Особливості етнонаціональної політики в сучасній Україні…………………………………174

Краснянська Н.  викладач, Реутова О. ст.викладач (Одеса)

 

Про завдання вітчизняної школи на сучасному етапі…………………………………………175

Токова С.О. асистент (Біла Церква)

 

Антропокосмізм як системоутворюючий принцип ноосферного мислення………………...178

Суріна А.Ю. викладач (Миколаїв)

 

Відчуження української державної мови – реальна загроза

занепаду і відчуження нації……………………………………………………………………..180

Черкас М. аспирант (Одеса)

 

Соборність України у контексті сучасного національного відродження……………………182

Невшупа Г.,  Пилипенко В. (Одеса)

 

Этнические и надэтническая российская культуры в Приднестровье………………………185

Окушко В. професор, Живобрицкая В. (Тирасполь)

 

Социум как фактор формирования ценностных установок личности……………………….187

Махмадаминова Г. (Павлоград)

 

Идеологический плюрализм как идеология современного социума………………………...189

Заздравнова О.И. профессор  (Харьков)

 

Проблема выбора веры в условиях свободы вероисповедания в современной Украине…. 190

Коваль И.А.. ассистент (Харьков)

 

Трансформація соціокультурних цінностей сучасного українського суспільства…………192

Сорокіна Н. аспирант (Дніпропетровськ)

 

Моральные основания социума………………………………………………………………..194

Папоротная Т.Л. ассистент (Харьков)

 

Аксиологические проблемы современного украинского социума………………………….196

Катаева Л.А. доцент (Одесса)

 

Украина в контексте развития биоэтики……………………………………………………..198

Шевчук Е.Н. доцент (Одесса)

 

Постмодернизм в роли «аграрной идеологии» современного социума……………………200

Заздравнов А.П. профессор  (Харьков)

 

Развитие духовной личности…………………………………………………………………202

Величко В.Н. доцент  (Донецк)

 

Виртуализация как социальный феномен……………………………………………………204

Пальчинская М. (Одесса)

 

Этнический компонент административной культуры в Украине………………………….205

Ушакова К.В. доцент (Одесса)

 

Национальная идеология и общечеловеческие ценности белорусского народа………….207

Турлак Т. А. доцент (Витебск, Белоруссия)

 

Нагруженность политических событий: системный аспект………………………………..209

Нерубасская А. аспирант (Одесса)

 

Дискурсивный анализ игры в условиях постмодернизма…………………………………..210

Басюл З. (Ялта)

 

Влияние глобализации на национальную идеологию Украины……………………………213

Смирнова Н.Ф. доцент (Донецк)

 

Культурно-історичне дослідження права як альтернатива позитивізму та соціологізму…216

Куліченко В.В. доцент (Одеса)

 

Генезис духовності людини……………………………………………………………………217

Янкіна А.І. аспірант (Одеса)

 

Цінності соціального топ-менеджменту: проблема пріоритетів…………………………….219

Шавкун І.Г. доцент (Запоріжжя)

 

Виховання національної самосвідомості при викладанні української мови………………..221

Джой Т. (Одеса)

 

Роль національної ідеології в становленні державності України……………………………222

Слободянюк О., Глушкова Н. (Одеса)

 

Освіта як технологія формування національної ідеології……………………………………224

Бойко А.І. доцент (Черкаси)

 

Образование плюс общечеловеческие ценности как необходимое условие

 трансформации общества……………………………………………………………………..226

Бондаренко Н.П. доцент (Одесса)

 

Культурно-исторические формы двоеверия на Руси…………………………………………228

Певцова И. аспирант (Одесса)

 

Національна ідеологія та патріотичне виховання молоді……………………………………229

Драмарецька Д. курсант,Семенюк А. курсант (Київ)

 

Естетика життя та життєвого середовища……………………………………………………232

Миколюк Л.О. доцент (Одеса)

 

Міфологізація та гіперболізація української інформатизації……………………………….233

Рунець В.О. аспірант (Одеса)

 

Трансформация современного мышления и проблема взаимопонимания………………...235

Голошубова А.А. преподаватель (Одесса)

 

Несовместимость идеологий как причина палестино-израильского конфликта…………237

Макалендра В.В. аспирант (Одесса)

 

Націоналізм і глобалізація: зітхнення ідеологій…………………………………………….238

Сіренко О.М. викладач (Одеса)

 

Национальная идеология в формировании имиджа Украины……………………………...240

Ушакова Ю.А. ст.преподаватель (Одесса)

 

Національна ідентифікація українця-маргінала……………………………………………. 242

Таран М.. (Житомир)

 

Глобализация  и национализм : ценности, идеология, компромисс……………………….244

Милова М.И доцент, Дмитрашко С.А. ст. преподаватель (Одесса)

 

Политические предпочтения населения Крыма накануне парламентских выборов

2006 года по данным социологического исследования в г. Керчи…………………………246

Матвеенко С.О. студент (Одесса)

 

Національна самосвідомість і загальнолюдські цінності в українському суспільстві…….248

Левченко Т.Г. ( Ірпінь)

 

Національна інформаційна політика: спроби типологізації………………………………...250

Біляєва І. асистент (Київ)

 

Духовні засади формування української політичної нації………………………………….252

Пухир В. (Одеса)

 

Загальнолюдські цінності як орієнтація в процесі соціокультурної трансформації

суспільства в умовах глобалізації…………………………………………………………….254

Воробйова Л.С. (Ірпінь)

 

 

Старая социальная мифология и современное преподпвание общественных наук………255

Филипченко Е.В. преподаватель (Херсон)

 

Секция 5. Приоритеты внешней и внутренней политики Украины:

многовекторность или одновекторность?.......................................................257

 

Постмодернизм украинской политики…………………………………………………………257

Лузан А.  (Славянск)

 

Проблема співвідношення історичної детермінованості та можливості вибору…………….258

Панафідіна О. аспірант (Кривий Ріг)

 

Приоритеты миграционной политики Украины……………………………………………….260

Кириленко Н. аспирант (Одесса)

 

Некоторые аспекты влияния политики Украины на развитие ПМР в контексте

гражданства……………………………………………………………………………………….262

Барановская Л. (Рыбницы, Приднестровская Молдавская Республика)

 

Україна – Румунія – Болгарія: новий вимір регіонального співробітництва чи

 боротьба за роль регіонального лідера…………………………………………………….......264

Максименко І. (Одеса)

 

Одновекторність української зовнішньої політики: НАТО. Чи готові ми до цього?.............265

Каленюк А. курсант (Київ)

 

Готовність України до вступу у СОТ чи одновекторність державної політики…………….267

Лазарєв С. курсант (Київ)

 

Правова держава як реальна форма відображення громадянського суспільства……………269

Кикоть М. курсант (Київ)

 

Україна і НАТО: погляд через призму сучасності……………………………………………..271

Гуменюк М. курсант (Київ)

 

Основні підходи к поняттю „політичний порядок” суспільства……………………………..273

Наумкіна С.М. професор, Стоцький В. студент (Одеса)

 

Украина – Румыния: проблема делимитации границ в районе Придунавья и Чёрного моря. Проблема Придунавья и Черноморского шельфа в украино-румынских отношениях……..275

Гребцов В.М. доцент (Одесса)

 

Болонский процесс: перспективы внедрения в Украине……………………………………..276

Соловьева И.И. преподаватель ( Одесса)

 

Процеси легитимації та делегітимації політичної влади: сутність та чинники впливу…….278

Рибак І. (Київ)

 

Фактори формування пріоритетів експортів металу та металопродукції з України………..280

Куреда Н.Н. доцент, Семичева А.И. магістрант (Запоріжжя)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Оргкомитет:

Председатель – Морозова И.В.

заместитель председателя – профессор Черныш А.М.

Бондаренко Н.П., Воецкая Т.В., Голошубова А.А., Ерёменко В.А.,

Куличенко В.В.,Миколюк Л.А., Семёнов В.П., Соловьёва И.И.,

Хлыстова И.А., Шеенко Л.В., Гребцов В.М., Синьковская Т.В., Кучеренко Н.А.

Ушакова Ю.А. – учёный секретарь

 

 

Редактор-составитель Голошубова А.А.

Художественный редактор Хлыстова И.А.

Компьютерное обеспечение Шеенко Л.В.